Раді Вас бачити!

А потім ми довго сперечалися. Так довго, що здавалося — за вікном устигне настати весна. Слова сипалися, ламалися, знову збиралися докупи. Ми перебивали одне одного, замовкали, зітхали, поверталися до тих самих фраз, ніби ходили колами навколо чогось небезпечного й крихкого водночас.

Перервав нас лише дзвінок у двері — сусідка з папужкою. Її голос, запах морозного повітря з під’їзду, клітка в руках — усе це виглядало чужорідно, майже абсурдно на тлі того, що відбувалося між нами. Я машинально посміхнулася, приймаючи птаха, а Марк стояв трохи осторонь, напружений, мов струна, ніби боявся, що я використаю цей момент, аби втекти від розмови.

Після того ми повернулися до суперечки — ще гострішої, ще болючішої. Про те, як жити далі. Про відповідальність, про вибір, про страхи, які я не встигла прожити на самоті.

Я вимагала часу. Вперто, майже з відчаєм. Мені здавалося, що якщо я зараз поступлюся, то зраджу саму себе — ту, що витримала ці місяці одна.

Марк наполягав, що часу було вдосталь. Навіть забагато, на його думку. Його голос часом ставав різким, але щоразу зривався, коли він дивився на мене. Він не міг тиснути, не міг бути жорстким із жінкою, яка носила його дитину і яку він кохав так, що це було видно в кожному русі.

Я виторгувала собі тиждень до весілля. Ніби дрібниця — сукня, розмови з друзями, підготовка, але для мене це був ковток повітря. Можливість зібратися з думками, звикнути до нової реальності, у якій ми — не лише «ми», а ще й «батьки».

Він погодився, що народжувати я буду вдома, що переїзд до Ванкувера почекає — щонайменше пів року після народження дитини. У цих поступках було багато більше, ніж компромісу: було прийняття, готовність змінювати плани, які він будував роками.

Він наполіг на хатній помічниці. Я впиралася — слово «няня» різало слух, здавалося передчасним. Немов я ще не встигла стати матір’ю, а мене вже позбавляють права вчитися цьому самій. Але Марк дивився на мене твердо і спокійно: він думав не лише про дитину, а й про мене.

Він змусив мене взяти його до лікаря. Не попросив — змусив. Йому треба було побачити, переконатися, почути серцебиття, впевнитися, що зі мною й малюком усе добре.

А потім на декілька годин ввечері він зачинився, щоб провести робочу зустріч з канадською фірмою і попередити про свою відсутність. Я чула приглушений голос, окремі фрази англійською, рівний, зібраний тон. Він уже почав розчищати простір для нас. Для нового життя.

Коли ми лягли спати, він ще довго не вимикав світло. Лежав поруч, гладив мій живіт повільно, майже несміливо, ніби боявся злякати диво. Кожен поштовх викликав у нього усмішку — щиру, трохи дитячу. Він схилявся, торкався губами, затримував подих, ніби прислухався до чогось дуже важливого.

— Марк, — прошепотіла я в темряві, — мені все ще здається, що ти пожалкуєш про це. Зараз ця ейфорія ніби наркотик. Але бути батьком нелегко і не весело. Це неймовірна відповідальність і безсонні ночі і нерви. Малюкі, вони галасливі і можуть хворіти…

Слова виходили важкими. Я говорила про те, що любов — це не лише відчуття, а й щоденна робота. Я була повна сумнівів навіть попри його впевненість, його спокій, його рішення, що здавалися виваженими й вистражданими. Мені здавалося, що він ще не до кінця усвідомлює, у що входить. Що все це може виявитися для нього дитячими забавками, але реальність швидко протверезить його.

— Ти забагато думаєш як для вагітної, — тихо сказав він і нахилився, торкнувшись моїх губ.

Цей поцілунок нагадав мені те божевілля, що досі жило поміж нами. Бо вмить всі думки вилетіли з голови, розчинившись у жаркому диханні — спільному на двох. Відчуття його губ розпорошило сумніви, запалило шкіру полум’ям, що прокотилося м’язами і вдарило між стегон. Тіло відгукнулося швидше за розум — хвилею, що пройшла крізь нерви, оселилася під шкірою.

Не втримала стогін, а Марк не зупинявся, накрив ротом вершини надто чутливих тепер грудей, пестив повільно, не так як раніше. І ця його незвична обережність підсилювала збудження до нестерпних спазмів всередині.

Я втратила здатність аналізувати. Залишилися лише відчуття: його присутність, його турботлива обережність, від якої ставало ще гарячіше. Ніби він боявся нашкодити — і саме тому був уважнішим, ніж будь-коли.

— Пробач, малий, маму теж треба поцілувати, — всміхнувся він і посунувся між моїх стегон.

Торкнувся там і я захлинулась темрявою, яка нас оточувала. Захлинулась карим оксамитом, коли він поглядом ковтав мою насолоду. Оргазм накотив приголомшливо швидко. Потім другий.

— Я не певен, що можна секс в твоєму положенні, тож поки все що можу, — промовив самовдоволено, впавши поруч.

— От сам і спитаєш у лікаря. Ти ж так рвався піти зі мною, — буркнула у відповідь.

— Твій смак змінився, — задумливо мовив Марк, — наче твій, але дещо інший.

— Про що ти думаєш? — я жартома штовхнула його в плече, — лише секс у голові.

Він раптом посерйознішав. Подивився так, як умів лише він — глибоко, уважно, ніби читав між рядків, ніби бачив не лише моє обличчя, а й усе, що ховалося під шкірою. Від цього погляду мені завжди ставало трохи лячно і водночас спокійно: як перед людиною, від якої неможливо сховатися і перед якою не хочеться брехати.

На мене дивився досвідчений, виважений чоловік, якого я іноді бачила і раніше — у рідкісні моменти тиші, коли з нього спадала іронія й легкість. Тоді він був зібраний, внутрішньо напружений, ніби тримав у руках щось крихке і надважливе. Зараз — саме так.

— Дашка, ти навіть не уявляєш як я жалкую що тоді поїхав. Я ж коли пройшов вже реєстрацію в аеропорті, майже повернувся. Боявся щоб ти дурниць не наробила. Я ж бачив яку залишив тебе.

Його голос був рівний, але в ньому відчувалася стримана напруга, немов кожне слово давалося з зусиллям.

— А потім згадав твоє тату. І зрозумів, чому фенікс. Бо навіть коли ти згоряєш — то завжди відроджуєшся. І зупинив себе.

Я слухала, не кліпаючи. Здавалося, як тільки моргну — ця мить розсиплеться, і я втрачусь у власних сумнівах. Усередині було дивне тепло, густе, важке, ніби щось нарешті стало на своє місце після довгого хаосу. Дихання сповільнилося, серце билося рівно, впевнено — не від страху, а від усвідомлення.

Ошелешено дивилася на цього молодого, але такого дорослого чоловіка. На ледь напружену лінію плечей, на зосереджений погляд, у якому не було ані поспіху, ані гри. Дивувалася його розуму, спостережливості, емпатії. Тому, як він умів бачити більше, ніж я дозволяла показати. Як відчував мене на такому тонкому рівні, куди інші навіть не намагалися дістатися — або просто не знали, що він існує.

— Я не помилився, — продовжив він тихіше. — Тепер, повернувшись, побачив на власні очі. Ти відродилася.

Його слова лягали не просто на слух — вони осідали десь глибоко всередині, змінюючи мене.

— Тепер ти навіть краща у цьому новому втіленні. Думав, що неможливо кохати сильніше. А тепер знаю — можна.

І коли він сказав це, я зрозуміла: це не ейфорія. Не імпульс, не порив, не спроба втримати. Це — вибір. Усвідомлений, виважений, дорослий вибір. Той, у якому є страх, відповідальність і готовність нести наслідки. І саме від цього розуміння мені стало по-справжньому тихо і вперше за довгий час — надійно.