Раді Вас бачити!

Його голос не прозвучав як пропозиція. Більше як факт, як виважене рішення. Мій хребет звело холодом, серце провалилося вниз, у пісок, і билося там, під нами, глухо, боляче.

Я завмерла.

Всі його попередні спроби починалися завуальовано — з фраз про країну, про плани, про майбутні можливості. Але я завжди вчасно його зупиняла. Сьогодні він мені такого шансу не дав. Ні підготуватися, ні сховатися, ні затиснути всередині те, що вже давно роздирало мене навпіл.

Мій мозок миттєво забився панікою, мовби хтось засунув усередину бджолине гніздо — думки дзижчали, боляче жаліли, відмовлялися складатися в слова, у речення, у хоч якусь відповідь, що не стане прірвою між нами.

— Марк… — сказала тихо, голос ледь тримався, але в ньому ті самі нотки, що завжди зупиняли подібні розмови.

Його реакція була блискавична.

— Ні, Даша, — він різко сів і розвернув моє обличчя до себе, міцно взявши в долоні. — Не цього разу. Не маркай. Я втомився від твоїх втеч від цієї розмови.

Його долоні гарячі, сильні. Мені раптом стало страшно — не за себе, а за нього. Бо я не знала, що відповісти. Моє «Ні» його поранить. Не просто — зруйнує.

— Даша, давай відверто. Просто скажи мені причину.

Я ковтнула повітря, воно пройшло крізь мене як лезо.

— Немає ніякої причини, — спробувала відвести погляд, але він утримав моє обличчя так, що я бачила кожну емоцію в його очах.

— Тоді що?

Його вимогливість раптом боляче дряпнула зсередини. Наче не він — а світ тиснув на мене.

— Марк, давай не будемо забувати очевидні речі, — слова вирвалися швидко, занадто емоційно, і я навіть не намагалася цього приховати. — Пам’ятаєш, де і як ми познайомилися? Пам’ятаєш, що робили? Пам’ятаєш, про що домовлялися спочатку? У кожного з нас своє життя. І навіть якщо іноді виникають думки про продовження… про «а раптом», про «а що якщо», то треба згадати про формат наших відносин. Ми дорослі люди і треба поводитися відповідно. Треба гасити ці пориви, розуміючи, що спільного майбутнього попри все — не буде.

Він подивився так, ніби я щойно встромила ножа в його серце. Ніби слова ранили фізично. Наче я вистрілила.

І тоді він сказав те, що остаточно розбило мене:

— Я кохаю тебе, Дашка.

Мені здалося, що земля під нами зрушила. Що все почорніло. Що серце почало тремтіти так, що я почула вібрацію в ребрах.

Горло стислося так, що я майже задихнулася, стримуючи відповідь — «Я ТЕЖ КОХАЮ ТЕБЕ».

Не сказати — прокричати. Ткнутися лобом у його груди, обхопити руками, впитися пальцями в спину й сказати те, що вже давно горить у мені.

Але я не дала, і цей спазм переріс у відчай, у щось темне й гаряче, що піднялося до очей і заповнило їх вологою.

Зустріти гідного чоловіка, з яким я щаслива. З яким легко, цікаво і весело. З яким глибоко відчуваєш і довіряєш. Закохатися. Безумовно і чисто. Зрозуміти, що чоловіка добріше і турботливіше у мене ніколи не було. Справжнього чоловіка. Ніколи не було. А я маю відмовитись від нього. Більш того — відштовхнути. Зневажити його почуття, які до болю щирі. Вимушена зламати себе і його. Змусити страждати.

— Чи надовго? — прошепотіла у відповідь, ледь стримуючи сльози, — Я старша за тебе на десять років, Марк.

Я дивилася в його очі і бачила там космос. Там в безодні карих очей, з його зірками, галактиками і чорними дірами і неосяжною безмежною красою — мій всесвіт — небезпечний і прекрасний.

Мені хотілося захлинутися цим поглядом. Але замість цього я сказала:

— Я не кохаю тебе, — через силу проштовхнула ці слова, що вбивали мій космос в його очах.

Я опустила повіки, аби сховати сльози. Не дозволив. Повернув моє обличчя до себе, щоб хрипко прошепотіти:

— Не вірю…

— Навіщо просиш те, про що ми не домовлялися? — спитала тихо, але голос тремтів. — Про що ти думаєш, Марк, коли пропонуєш перевернути життя?

— Про що думаю? — він зле повторив моє запитання. — Нарешті цікаво стало? Думаю про те, що я тебе не на одну ніч хочу. Не до кінця літа. А на все життя. Зрозумій вже це нарешті!

Я відсахнулася, як від удару.

Ці слова — небезпечні. Вони розривали наш договір. Вони ламали чітко вибудовану мною реальність. І тут я згадала — хто такий Марк. І хто його батько.

І якщо навіть припустити, що цей юнак сам по собі здатен змусити світ обертатися навколо нього, то кров — не вода, і я певна, що він схожий на батька більше, ніж сам хоче. Більше, ніж я припускалася. Марк, судячи з того, що я про нього розуміла, ніколи не відступав. А його батько був здатен примусити виконувати його накази. Тим чи іншим шляхом.

Я різко підвелася й кинулася в бік котеджу, тікаючи від нього, від себе, від цієї розмови, від цього «на все життя». Від такого Марка.

Наздогнав за кілька кроків. Затис в сталевих обіймах. Затримав мій рух за підборіддя, коли хотіла відвернутися. Завадив. І дивлячись очі в очі, роздратовано просичав:

— Не відвертайся. Я вже замахався колом навкруги тебе ходити, губитися в здогадках і грати за твоїми правилами! Вислухай мене хоч раз! І дивись на мене, поки я буду казати тобі, що мені лише двадцять п’ять, а я хочу бачити тебе поруч все життя, і дітей від тебе хочу, і щасливою тебе зробити хочу! І я зроблю абсолютно все, тому що ти навіть приблизно не уявляєш як сильно я тебе кохаю! Тому, або ми з тобою одружуємося, або нам обом піздець…

— І чому ж це? — обурилася я.

— Тобто, коли я поїду тобі хуйово не буде? — він майже кричав. — Давай збреши мені ще раз! Бо тобі ж плювати що я відчуваю.

— Я не брехала тобі…

— Щойно брехала. Ти кохаєш мене не менше за мене.

— Не кохаю, — прошепотіла, але голос здавався чужим. І погляд знов утікав.

— В очі дивись! — рикнув він. — Гаразд! Хай і не кохаєш! Мого вистачить на двох!

Він нарешті обійняв мене, дозволивши сховати обличчя на його грудях так, що я відчула його серце, яке рветься назовні. Вже тихіше проговорив:

— Можеш казати, що не кохаєш. Можеш брехати, що тобі не боляче розлучатися. Можеш скільки завгодно нагадувати про ту нашу безглузду домовленість і про ще тисячі причин… Я не вірю…

— Я була коханкою твого батька, — раптом виривається з мене. Тихо. Рвано. Майже без голосу.

— Знаю, — він лише поцілував мене у скроню. — Знаю.

Я повільно здійняла погляд. І побачила те, що так довго намагалася відшукати, але так і не змогла помітити — він знав. І все одно хотів мене. Не всупереч цьому — разом із цим.

— Давно? Ти тоді напився саме тому? — озвучила ледве чутно свою здогадку.

Він кивнув. І я заплющила очі. Бо цей погляд витримати було неможливо.

— Я тоді не знала, що він одружений… Я б ніколи… якщо б знала…

— Це все не має значення, — він зібрав рушники, одяг, кинув все на плече. — Ходімо.

І взяв мене за руку. Наче не випустить — ні тепер, ні будь-коли. Мовчки повів за собою в котедж.

А там, прийнявши душ, ми лежали на ліжку, сплітаючись тілами, сплітаючись душами. Ми мовчали. Я торкалась його обличчя, вкритого місячним сяйвом, кінчиками пальців. Торкалась його теплої шкіри, що вкривала сильне тіло, і несила була відвести погляд від карого оксамиту, що огортав і вколисував мене своїм теплом.

Мене накривало хвилею дивної тихої ніжності — тієї, від якої хочеться розчинитися, втратити вагу і стати частиною його тіла, ковтком повітря, спалахом під повіками.

Він тихо, майже ритуально, розчісував моє волосся пальцями, яке розсипалося подушкою і його рукою, на якій я лежала, і теж торкався пальцями мого обличчя. І також не відривав очей від мене.

Так дивляться, коли намагаються запам'ятати усе — кожну дрібницю, кожну лінію, кожну зморшку від посмішки. Так дивляться, коли бояться, що наступної ночі цієї людини може не бути поруч.

Ми мовчали, але розмова не переривалася. М’якими доторками, напівпосмішками, виразами очей, подихами, беззвучними рухами губ. Ми мовчки без зупинки розмовляли про найважливіше. Про те, що двоє іноді бояться вимовити словами, бо сказане може зламати крихку рівновагу.

Він витер сльозу, що покотилася з кутика мого ока до скроні. До того як я встигла заплющити очі і відвернутися. До того як встигла закритися від нього знов. Він просто перекотився за мене, вкривши своїм тілом, ніби коконом. Притис мене до грудей, і я одразу опинилась у тому безпечному просторі, який тільки він міг створювати — теплий, міцний, непроникний для світу. Цілував моє волосся — повільно, вдумливо, так, ніби вибачався за щойно пережиту бурю.

Він накрив нас простирадлом, але найтеплішим було зовсім не воно.

І знов цілував моє волосся, обіймав, зігрівав собою мене, а своїм диханням мої пальці, притягнуті до його губ.

Цілував.

Зігрівав.

Затуляв собою.