Раді Вас бачити!

Остаточно я впевнилася в своєму рішенні уже в п’ятницю. Цього літа я часто залишала свою автівку на парковці Спа-центру. В такі дні Марк забирав мене на своїй машині. Сьогодні було так само.

Після вечері у мене вдома — тихої, майже домашньої, з його звичним «з’їж хоч щось, ти знов працювала весь день і забула пообідати» — Марк, як завжди, працював. Волосся спадало йому на лоба, і він роздратовано змахував його щоразу, як переходив між вкладками. Я знала цю міміку так само добре, як свою. Це була концентрація, у якій він забував дихати.

Я переглядала останній рекламний ролик, що скинула мені контент-мейкер. Він мені не подобався — зовсім. Надто дешевий ефект глянцю, надто багато емоцій, яких я не схвалювала. Позначила собі в блокноті: зателефонувати завтра, заборонити виставляти в сторіс. На годиннику вже десята вечора, і я не мала сили пояснювати зараз усе по колу.

Промайнула думка піти в душ… а потім потягнути Марка в ліжко.

Ця думка була майже тілесною — теплою, лінивою, розчиненою в ароматі м’якого нічного світла. Я уявила, як торкнуся його, як би він подивився на мене… І всередині щось відгукнулося знайомою тривожною ніжністю, якої я так боялася.

У ту мить задзвонив телефон. Мелодія прорізала повітря, розірвавши тишу.

— Дар’я Романівна… — охоронець навіть не привітався. У його голосі була паніка, яка одразу змусила моє тіло стиснутися. — Ваша машина… — він майже прокричав.

— Що з нею? — спитала я, не розуміючи нічого. Усередині на мить стало порожньо, так, ніби моє серце провалилося на кілька сантиметрів вниз.

Автівка стояла під шлагбаумом. Там, де доступ обмежений, де просто так не в’їдеш. Де все передбачувано.

— Горить… Вона горить…

— Їду. Пожежну викликай… — кинула я і рвучко піднялася з дивана.

Серце забилося в грудях, як полонений птах, що бездумно шукає вихід і б’ється об ребра. В пальцях відчувалося легке тремтіння — майже непомітне, але я знала: це моя стара реакція на небезпеку. Та, яку я давно навчилася маскувати.

— Що таке? — Марк одразу підняв голову. Його спина напружилася, погляд став гострим, як у звіра, що в одну секунду зрозумів: щось не так.

— Моя машина горить. Треба їхати.

Він одразу відклав ноутбук і без зайвих питань пішов вдягати кросівки. Я миттєво змінила домашні шорти і футболку на просту сукню, взула кросівки і вискочила за ним.

Через п’ять хвилин я безсило дивилася, як догоряє моя машина біля центру, на пожежників, що підключали рукав до гідранту, на охоронця, що застиг з перекошеним обличчям поруч. Дим навколо віддавав паленою гумою й металом, здіймаючись в небо чорним стовпом.

Попри зусилля пожежників Дефендер вигорів вщент. Я знесилено опустилася на ганку просто на сходи і спостерігала, як метушаться пожежники, як Марк розмовляє з одним з них, як під’їхали поліцейські і він направився до них. Мене трохи хитнуло — не від слабкості, а від шоку, який повільно підсікав нерви, як дрібні ножі.

Я сиділа — і світ звузився до двох слів:

Хто і навіщо? І відповідь прийшла занадто швидко. Так швидко, що я відчула, як у грудях щось стискається — важко, безжально.

Я прекрасно розуміла, що підпал був навмисний. Нічний охоронець пішов передивитися камери і зробити запис на носій для поліції. А я… я вже знала. Я знала, хто це зробив. Я знала, чому.

Невдача з виставою Віки, напевно, підштовхнула Ігоря. І тепер він робив те, що робив завжди — тиснув, залякував, ламав опір там, де слова не працюють.

І це було жирним, огидно чітким попередженням.

Якщо я не зроблю того, чого він хоче — неприємності будуть. І машина — це лише початок.

Я була в цьому певна так само, як у тому, що в моєму тілі зараз тремтить не страх, а холодний, повільний гнів.

Поки я втопилася у думках, Марк розібрався з усіма формальностями. Мені ж лише простягнули кілька аркушів на підпис — руки тремтіли так, що підпис виходив нерівний, наче я вперше тримала ручку.

— Страхова все виплатить — у тебе повне КАСКО, — сказав він, коли ми їхали додому.

Його голос був до непристойності спокійним, ніби в салоні не пахло гаром, ніби досі не стояв перед очима чорний обгорілий каркас, що колись був моєю машиною.

— Але доведеться почекати. Місяць, може трохи більше. Експертиза, висновки пожежників…

Я лише ледь кивнула.

— Завтра пошукаю авто в оренду, — сказала я, не відриваючи погляду від вікна. Скло віддзеркалювало мої власні очі — розширені, напружені, ніби я досі там, біля того багаття.

Марк заглушив двигун біля мого будинку. Повернувся до мене, і в його погляді було щось таке… пронизливе. Наче він намагається зчитати кожен мій мікрожест, кожен подих.

— Даша, — він трохи нахилився вперед, кладучи руки на кермо, — я бачив запис.

Пауза. Я стала дихати частіше.

— Хтось на мопеді під’їхав, кинув горючу суміш і втік.

Його слова повисли в салоні густими клубами диму.

— Я чогось не знаю? — спитав тихіше.

Я повільно обернулася до нього. Вдивлялась у лінію щелепи, напружену від стриманої люті, в очі — темні, насторожені. І на мить захотіла сказати правду. Просто взяти й видихнути все, що гнітило всередині. Але одразу відчула, як щось стискається в грудях. Недовіра? Страх? Інстинкт самозахисту?

— Натякаєш, що я комусь перейшла дорогу? — спробувала вивести розмову в легкість, але голос зрадницьки затремтів.

— Я не натякаю, — він різко видихнув, — я питаю. Чи є хоч один відсоток підозри, хто може бажати тобі поганого?

Його прямота різонула. Він говорив як чоловік, який тебе захищає.

Я зробила вигляд, що роздумую. Навіть погляд відвела, щоб він не побачив, як дрібно тремтять мої вії.

— Ні… Хіба якась невдоволена клієнтка. Можливо, колір нігтів не сподобався, — спробувала пожартувати.

Жарт звалився на дно салону важким безглуздим каменем.

— Даша, я серйозно, — Марк не посміхнувся. Взагалі. Навіть брова не сіпнулася.

Він чекав. Надто уважно.

— Гадки не маю, — вимовила я тихо. І відчула, як щось тепле й липке обмотує горло. Брехня. Та сама, знайома. Та, яку я давно не хотіла повертати в своє життя.

Ми піднялися до квартири майже без слів. Мої ноги були ватяними, а голова пульсувала від надлишку думок. В душі я трусилася — не від холоду. Вода збивала з шкіри запах гару, але не могла змити те відчуття небезпеки, яке вже причепилося до мене, як тінь.

Коли я вийшла, Марк уже чекав — тихий, незвично м’який. Він просто притягнув мене до себе, огорнув теплими руками, ніби намагався закрити собою світ. Не тиснув, не домагався — лише притискав мене до грудей, погладжуючи спину повільно, рівно, заспокійливо. Його подих торкався моєї скроні, теплий, рівний.

І в цій тиші я раптом відчула, як починаю здаватись. Не йому — собі. Втомі, страху, безсиллю.

Було вже за опівніч, і моя свідомість, здавалося, згорнулась клубком і просто вимкнулась. Я заснула в його обіймах, так і не зрозумівши — це безпека чи пастка. А може, і те, й інше водночас.

Попри мої сподівання, що після того, що сталося, Марк хоча б на кілька днів дасть спокій нашій болючій темі, розмова все ж наздогнала мене вже наступного вечора. І я чудово розуміла — чому. Календар бив по свідомості: у нас залишилося лише п’ять днів. Вже в четвер наступної неділі у нього літак з Києва. Тому з Одеси він поїде в середу.

Цифри раптом стали відчуватися фізично — наче хтось поставив на груди важкий камінь і щодня додавав по одному.