Раді Вас бачити!

Повернення додому наступного дня разом вибило з мене всі думки про наші стосунки. Мені здавалося, що всесвіт просто вирішив: «Мало тобі проблем? Ось тобі ще комунальне пекло».

Мою квартиру затопили сусіди зверху. І хай би лише затопили — залили електрику так, що десь усередині щось спричинило коротке замикання. Всі вимикачі вигоріли, проводка заглухла. Довелося вирубити все. Квартира занурилася в темряву й тишу, схожу на порожню печеру.

А сусіди й воду перекрили до понеділка — ремонтувати прорив.

Я втомлено зітхнула, вислухавши сусідку і безсило опустилася на пуф у передпокої.

Поки я намагалася хоч якось упорядкувати думки і вибрати, що робити в першу чергу, Марк сказав:

— Поїдемо до мене. Збирай речі. Я зараз все влаштую.

І, не чекаючи відповіді, щез.

Я не встигла ні заперечити, ні погодитися. Лише моргнути.

Пройшло ледь хвилин п’ятнадцять, а в квартирі вже тупотіла ціла комісія — дві жінки з блокнотами, чоловік з рулеткою, і згори — нахмурений, обрюзглий дядько років п’ятдесяти, що пахнув пивом і сигаретами. Він намагався щось казати про «не такий вже й великий залив» та «можна домовитися», але Марк, ставши майже впритул, промовив йому щось дуже тихо.

Так тихо, що я не розчула. Але цього вистачило. Сусід різко замовк і майже миттю все підписав. Пішов, не озираючись.

— Ось акт, — сказав Марк, замкнувши за всіма двері. — Збирайся. Я приберусь поки що.

Він взявся витирати калюжу в передпокої, а я відчувала, як всередині підіймається якась гаряча хвиля — невдоволення собою, провини за свою неспроможність, подив на його дієвість.

Я звикла сама вирішувати проблеми, сама тримати периметр. Але зараз… я навіть не подумала сперечатися. Просто дозволила йому робити що він вважав за потрібне. І так легко дозволила, що сама себе не впізнала.

Поки я складала речі, Марк уже встиг викликати електрика.

— Він подзвонить тобі завтра вранці, — пояснив спокійно. — Поки відремонтують залишайся у мене.

Я лише покивала, дивуючись його зібраності, в той час як я, звикла самостійно вирішувати свої проблеми, так легко і просто дозволила йому втрутитися. Та він мене навіть не спитав.

Але наша вчорашня розмова не була завершена і ми обидва це розуміли.

— Я не буду тиснути на тебе, — сказав він мені вранці, перед тим як поїхати до Києва, тим самим скорочуючи залишок днів поруч з ним ще на декілька.

Слова були лагідні, але погляд… погляд був болючий:

— Просто подумай, поки мене не буде.

Він поїхав, а мені стало ще гірше. Бо саме тепер тиск був не від нього — від мене самої.

Електрик прийшов, оцінив, щось заміряв і знизав плечима:

— Тут треба міняти. Роботи на пару днів. Я все куплю — у середу повернуся.

І я лишилася в квартирі Марка. Два дні тиші. Два дні без нього. Два дні ходіння з кута в кут, розгрібання думок, мов би це розірвані на клапті листи.

Мені було ніяково жити тут без нього. Здавалося, що я торкаюся його речей, його повітря, його простору, який не мала права займати.

Намагалася вигадати сценарій нашої розмови. Що сказати йому коли повернеться? Його пропозиція давила на мене гранітною плитою.

Шлюб... Діти… Спільне майбутнє…

Я шукала аргументи, які він почує. Які його зупинять. Які дадуть мені змогу втекти. І водночас знала: марно.

Його «Хочу тебе на все життя» я чула досі. Як пульсацію під ребрами.

Але… діти.

Знав би він…

Раптом пролунав дверний дзвоник. Занурена у власні роздуми, я на автоматі відчинила.

— Добрий день, — переді мною стояла дівчина.

Красива, доглянута, років двадцять. Гладке волосся, бездоганна шкіра, легкий макіяж, дорога сумка. Очі — великі, темні, уважні.

— Добрий, — відповіла я автоматично.

— А Марк вдома? — вона окинула поглядом мою фігуру, одягнену у футболку Марка, якимось приголомшеним поглядом.

— Немає, — я плуталася у здогадках хто це має бути, — А що ви хотіли?

— Вже нічого, — сказала гостя, повільно відвертаючись і в її очах заблищали сльози.

— Може переказати щось?

— Удачі, — вона розвернулася, зробила крок до ліфту, але застигла, коли я спокійно спитала:

— Від кого? — а серце зайшлося в грудях.

— Колишньої, — вона натисла кнопку виклику ліфту, не дивлячись в мій бік, — З цього дня.