Раді Вас бачити!

Пів на третю я розпочала збиратись. Одягнула подароване мамою плаття, татком браслет. Нанесла макіяж, що б прикривав синці під очима та бліду ще й досі шкіру. На деяку мить я подумала, що не варто було мені сьогодні вириватись, а ще трохи відлежатись та відпочити. Та і вихід у світ потрібен не менше за відпочинок. Він має задати старт новій сторінці у житті, яку я збиралась іменувати відродженням. Тоді чому б і ні!

Тато лишив на святкування конверт з готівкою та пригнав мерседес. Він вже красувався у дворі, під моїм вікном. Відчуваю себе Попелюшкою. Хоча зазвичай всі мої свята були чудовими, а це мало бути простим та можливо це і краще. Я дуже хотіла побачити Крістіну, Костю з Сашком. Навіть скучила за ними. За заняттями та викладачами. Ніби після канікул.

Чмокнувши бабусю у щічку я закрила двері авто та повернула ключ. Мерс подобався мені не менше ніж татові. Я прекрасно розуміла, що це чудова машина. Ніжно погладила панель.

- Привіт. Рада тебе знову бачити. – мотор тихенько урчав. – Надіюсь в нас поганих пригод сьогодні не буде.

Машина віддавала тихим гулом. Я виїхала за ворота та попрямувала до універу. Вирішила, що припаркуюсь подалі, щоб не привертати зайвих поглядів під’їжджаючи під самий корпус. Студентки на машині для нашого міста, як їжак на велосипеді.

Пара ще не закінчилась. Я справилась швидко. Тому вирішила почекати їх біля корпусу. Студенти почали групками покидати приміщення. Декого відпускали на кілька хвилин раніше.

З дверей почала виходити Антонова група і я трохи відійшла в бік туй, що росли обіч будівлі та повернулась до них спиною з надією, що мене не впізнають або ж взагалі не помітять.

- Привіт. – пролунало в мене за спиною. Довелось обернутись. – Ти так вирішила сховатись? – до мене підійшов Макс. – Якщо так, то тобі це погано вдалося.

- Привіт. – видавила я. Хоча він вів себе по-дружньому все одно лишався другом Антона.

- Оллі. Ти виглядаєш хреново. Чесно. І, вітаю з днем народження. – Він обійняв мене та чмокнув у щоку.

- З чого б це так? – врешті наважилась запитати я у нього. – Ти так себе ведеш, бо ти нічого не знаєш? – врешті вголос подумала я.

- Про те, що в Антона язик як помело, чи що він получив по фейсу? Звичайно. – І він показав свої білосніжні зуби. – Це його справи, сам винен. Та і ти знаєш, могла б полегше. Наступного разу не варто давати хлопцям надію, коли нічого між вами бути не може.

- Чесно кажучи, я думала, що ми це обговорили відразу…

- Ок. Ти взагалі не маєш тут виправдовуватись. Ми з тобою і далі друзі? – спитав він і очікуюче глянув. Я тільки кивнула головою. – Це добре. О! Головна версія, що його подряпав кіт. А зараз мені треба йти. Та і тобі. Бо він побачив тебе при виході і тепер чекає поки ти заберешся.

- Отакої. Він мене що боїться?

- Після всього – цілком можливо. – Макс ще раз чмокнув мене у щоку та пішов додому.

Нікуди йти звідси я не збиралась. Тільки не через цього козла. І не у моє свято. Хочу діждатись друзів.

Пройшло хвилин з десять поки почала виходити моя група. Нас мало хто жалів і відпускав раніше. Напевне, через наші пустощі. Але ж хто їх не робить? Одногрупники побачивши мене почали підходити і запитувати як здоров’я, вітати. Крізь цей міні-натовп пробилась Соня.

- Ох! Нарешті! Рада знову тебе бачити. – видихнула вона. – А де тачка?

- Ти ж не хочеш, щоб я під самі двері під’їхала? Простіше прийти голою.

- В тебе були недавно такі пригоди, що це мало що змінило би, - зауважила вона.

- Я була одягнена, в мене є свідки. Привіт Крістіно! Костя, Сашко!

- Зі святом люба, - сказала подруга. – Це тобі. Можеш не відкривати. Там книга. Спадок чаклуна. В книгарні сказали, що дуже цікава. Це фентезі.

- Дякую! Це ж супер.

- Ми теж приєднуємось…Саме так.

Хлопці по черзі почали обнімати мене та обціловувати.

- Ти й не уявляєш, як важко вибрати було тобі подарунок, - мовив Костя.

- Мені ні. – додав Сашко. Від нього я отримала ще один вазон орхідей.

- І що це за нова фішка – орхідеї? Я думала зазвичай дарують троянди. – вирішила підколоти Сашка.

- Коли ти будеш сердитись, то отримати орхідеями по фейсу не так боляче. – заявив він. Ми дружно зареготали.

- А це від мене.

- Що це?

- Парфуми.

Я почала відкривати коробку, та Соня зупинила мене.

- Це твої улюблені. Я йому підказала.

- Дякую. – адресувала я Кості. – Дуже гарний подарунок. А Тепер ходімо. Карета чекає. Куди поїдемо?

- Зупинка номер один. Кінотеатр. – голосом диктора продекламувала Соня. – Думаю всі за. Тим більше там класний фільм має йти. Я зробила бронь квитків.

- Дякую.

- Для тебе – що завгодно.