Раді Вас бачити!

Прокинувшись вранці, як і кілька минулих тижнів я відчула себе щасливою. І звідки таке щастя звалилось? Адже були моменти, коли я відчувала себе спустошеною і нещасною, та зараз все було прекрасно. Моментами все було так чудово, що я подумувала, чи це правда.

А сьогодні я взагалі прокинулась вдосвіта. Без звичного будильника. Сонце десь тільки почало сходити. Полежавши в ліжку та насолодившись теплом я врешті встала, накинула махровий халат та вийшла на балкон. На дворі було ще дуже холодно. Але це був не зимовий холод, а літній. Нарешті воно наступило. А літо, воно завжди літо. Тут нічого не скажеш. Воно автоматично лікує будь яку депресію, і решту хвороб. Люди щасливіші.

Холодний вітерець куйовдив моє волосся, яке ще не бачило гребінця. Дихати було приємно і свіжо. Погода обіцяла бути чудесною.

Майже все мало бути чудесним. Щоправда ми з моїм хлопцем сьогодні зустрітись не могли. В нього два заняття з репетиторства і ще потрібно щось набрати для завідуючого. Зайнятий по вуха. Було трошки шкода, бо я була вільна, наче пташка. Всі екзамени в мене були вже здані автоматом. Тож на консультації я могла не йти, та і на самі екзамени також. Курсову ми теж здали. І впринципі мені не лишалось нічого кращого, як врешті взятись за подаровані на день народження книги і ті, що купила бабця.

Можливо було й рано, та вітерець остаточно розбудив мене. Я подалась в кімнату і почала годувати рибок. Вони ж ніколи не скажуть, що голодні. Та врешті я їх перегодую. Та тільки я почала кидати дрібні пластинки вони зграйками злетілись до них і почали жадібно хапати ротиками, наче не їли вічність. Я ввімкнула фільтр, ще помилувалась на їх трапезу та спустилась вниз.

Всі ще спали. А таке буває рідко. Зазвичай, як я повертаюсь з дискотек. Тож я вирішила зробити сюрприз – приготувати сніданок.

Коли бабуся зустріла мене на кухні, дуже здивувалась. Вона прокидалась першою зазвичай. Я запропонувала їй відпочити ще, та вона відмахнулась, мовляв, вона звикла так прокидатись.

Після сніданку я так і не мала чим себе зайняти. Тож коли пробила дванадцята, то зателефонувала Соні. І мені шалено пощастило – вона якраз прокинулась, сонько. І ми домовились зустрітись в центрі, а потім, можливо пройтись по магазинах або ж в кіно, чи ще щось придумаємо. Вільного часу було вдосталь.

Тож коли ми зустрілись, то відправились по магазинах. Літо чекало, а я так хотіла новий купальник і парео, і босоніжки…Взагалі, всього що я хотіла навряд чи можна перечислити. Тут би не допомогла й татова кредитка. Та крім бажаного я мала запастись теплими речами. Через кілька днів мала бути готова віза і я могла поїхати в Ісландію. Як і задумала. Тож тепла куртка, краще від Каламбії зайвою там не буде. Не те, що в мене їх не було та я підозрювала, що там куди холодніше.

- То по що підемо спершу? – спитала Соня, коли ми зустрілись.

- По куртку. Цілком можливо, що ми її взагалі не знайдемо. Але магазинів з Columbia не так багато, особливо не так багато як з купальниками, то ми швидко поглянемо, а як буде, то я її куплю. А тато забере потім.

- Менше слів, більше діла. – Струснула мене подруга і ми подались по магазинах.

Куртки ми так і не знайшли. Літо все-таки. А замовляти не було часу. Куплю на місці, вирішила я, а може і не знадобиться. Тож ми зайнялись приміркою купальників та дефіле. Я купила собі чудове плаття, білосніжне з маленькими ніжними фіалками.

Коли ми потрапили в кафе то були голодні та стомлені, тістечками тут не відбудешся, навіть одним салатом, тож пішла піца та суп.

- Може ми підемо сьогодні на дискотеку, - запропонувала я.

- Ні, я не можу. – знітилась подруга.

- Соню, ми так давно там не були. Будь ласка. – впрошувала я її. Стас все одно зайнятий, а мені хотілось розважитись.

- Я зайнята. Можливо іншим разом.

- І що ж ти робиш таке, в тебе теж екзамени здані. – наполягала я.

- Оллі, я вже сказала, нічого не вийде. – подруга почала сердитись.

- Гаразд. Але ти останній раз там була на моєму дні народження. Ти що, монашкою стала? – раптом мене осінило. – Ти з кимось зустрічаєшся? Точно. Інакше б ти не стала відмовлятись. І це навіть хтось такий, кого ти не можеш похерити.

- Типу того.

- І хто ж він? – я згорала від цікавості. Яким має бути хлопець, щоб Соня відмовлялась від дискотек і взагалі змінилась. Зараз вона не була схожа на колишню себе.

- Я тобі обов’язково розповім. Тільки не сьогодні, я ще не готова.

- Все так серйозно?

- Не знаю. Просто не так як завжди, розумієш?

- Без образ, та ні. Зі мною такого ніколи не було.

- А якже Стас? – здивувалась вона.

- Тут годі щось казати. Нам добре разом. Поки ми живемо одним днем. Можливо колись в нас буде щось серйозніше, та до цього ще років сто.

- Не кажи так. – заспокоїла мене подруга.

- А хіба ти ніколи такого не відчувала?

- Напевне, не знаю. Всяко було. Здебільшого я не хотіла бути від когось залежною. Я люблю свободу. Мені було добре, коли я робила що хотіла і вибирала з ким мені бути. А зараз, я відчуваю себе закоханим дівчиськом.

Сонині слова вразили мене. Я і сама відчувала себе закоханою, але не думала, що так само як вона. Чи змінилась я? - навряд. Я і не хотіла мінятись. Бути такою, як я є, ось що мені потрібно. Я зрозуміла, що така ж як і вона – я хочу бути вільною. Не те, що б він мене обмежував, нам було добре удвох та що, якщо я не готова до чогось більшого. Він ніби й не говорив про це, але якщо почне. Мені тільки дев’ятнадцять. Все життя попереду. Так хочеться його прожити захопливо. А в нас вже негаразди. Я ще навіть не спакувала вазіли, а він вже ображається на мене, бо не може поїхати – в нього екзамени, захист. А що ж я можу зробити? Невже відкладати життя?