Раді Вас бачити!

Віталіні ніяк не вдавалось зосередитись на роботі, думки плутались, тіло наливалось такою втомою, наче вона недосипала кілька ночей, страшенно боліла голова. Кава допомагала ненадовго.

– Вам погано?

– Прошу?

– Вибачте, але ви така бліда. Може вам погано?

– Не знаю. Голова болить дуже і спати хочу.

– Це на зміну погоди, певно буде дощ. Я іду у кафетерій, принести вам щось?

– Навіть не знаю, - Віта заплющила очі, подумки пригадуючи асортимент, - салат «Наполі» і великий медовий кекс.

Каріна вийшла, а Віта чомусь згадала той день, коли таткові вперше заплатили за картину доларами. Вона ніяк не могла визначити стан батьків, здавалось, вони радіють і в той же час не можуть повірити. А тоді мама сказала:

– Гроші треба правильно зустріти, тоді вони затримаються у нас надовго.

Ввечері мама влаштувала справжнє святкове застілля: вино для батьків, сік для Віти, салати, тушковане м’ясо, запечена риба, розсипчастий рис і Київський торт. Віта навіть зараз могла згадати смак кожної страви, бо в той день вона нарешті наїлась. Мама лише раз зробила їй зауваження, попросивши, щоб вона не ковтала шматками.

Так само досі Віта пам’ятає, якими очима мама дивилась на неї того вечора. Здавалось, вона почувається винною за те, що сім’я мусить обмежувати себе у всьому, що її скупої платні держслужбовця не вистачає навіть на те, щоб нормально поїсти.

Але від того дня життя Віти кардинально змінилось. Після зимових канікул вона прийшла у школу в новеньких чобітках і шубці, а вже до кінця дня від її піднесеного настрою не залишилось нічого. Еліта класу, яка сама себе називала новомодним словом мажори, цілий день кидали в її бік зацікавлено-глузливі коментарі, а ті, з ким вона раніше була в одній компанії, уникали.

Перший тиждень був, напевно, найгіршим за весь час навчання, Віта почувалась самотньою, зневаженою одними та ігнорованою іншими. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому так, адже в школі їх вчили, що треба підтримувати одне одного, радіти успіхам інших, натомість вона відчувала у свій бік лише злість та заздрість. Віта вже починала ненавидіти свій новий одяг, здавалось, що саме він поставив її поза класом, адже раніше все було так просто, вона знала, хто її друзі, а кому байдуже до її існування.

Новим початком стали слова керівнички:

– Діти, запишіть у щоденниках: в суботу на пів п’яту батьківські збори. Я пройду рядами і підпишу, а завтра ви покажете мені підписи батьків. Віталінко, твій батько зможе прийти?

Клас завмер, а Віта ніяк не могла усвідомити, що то говориться до неї. Вона недовірливо оглянулась, хоча знала, що в класі тільки у неї таке ім’я і побачила очі мажорів: ніякого глузування чи насмішки, лише холодна цікавість і розуміння.

– Віта?..

– Я… я не знаю. Я запитаюсь.

– Добре. Можете йти додому.

Через два дні Віта отримала запрошення на день народження від однокласниці. Принцеси. Вона всю дорогу несла у тремтячих руках золотисту листівку з твердим переконанням, що нікуди не піде. Віта лише собі зізнавалась, що заздрила заможним однокласницям, їх гарному одягу, розмовам про відпочинок біля моря, про те, кому що обіцяли купити батьки за гарні оцінки. Їх життя здавалось яскравим та насиченим, а зараз вона розуміла, що не знає, як поводитись у їх компанії, їй немає що розповісти, нема чим похвалитись. Її сім’я почала жити набагато краще, але не настільки добре.

Мама прочитала запрошення і стисла губи так, що вони втратили колір, тоді повільно видихнула і усміхнулась.

– Ти вже вирішила, що подаруєш Риті?

– Я не піду.

– Підеш. Ти ж не хочеш образити однокласницю?

Віта дивилась на маму нерозуміючим поглядом: вона ж знає…

– Я не хочу.

– Вітусь, ти повинна піти.

– Але для чого?

– Ти потім зрозумієш. Я впевнена.

 Попри побоювання, день народження минуло добре, ніхто не ставився до Віти, як до чужої і їй було навіть весело. В кінці вона подумала, що мажори такі ж діти, як і інші, просто живуть краще. А в понеділок так вийшло, що вона увійшла в клас одночасно з Ритою і та з порогу зробила ущипливе зауваження одній з дівчат. Клас вибухнув сміхом, а Віта відчула, як червоніє. Колишні подруги дивились на неї відверто вороже, а Рита вичікувально. Секунди було достатньо, щоб зрозуміти і вирішити – вона ніколи не буде такою. Навіть якщо у неї ніколи не буде справжніх друзів.

– Вибачте, дівчата, але я не виспалась, – Віта підійшла до парти і почала викладати речі, – допомагала таткові вибирати картини. Сьогодні він везе їх на виставку у Прагу…

Перекладів залишилось зовсім небагато і, оскільки робота все одно не йде, Віта вирішила пошукати у неті туристичні агенції та їх пропозиції. Вона знайшла дві, які займались зеленим туризмом, але на цьому оглядини закінчились. Прийшли нові клієнтки, одразу п’ятеро дівчат із документами на одруження у Чехію. Віта дивилась на них і розуміла, що це будуть шлюби з розрахунку. Вона не бачила у їхніх очах радісного очікування, хвилювання і взагалі, вони були схожі на зів’ялі квіти. Їх цікавило лише, чи встигнуть перекласти та легалізувати папери за три дні, якщо треба – доплатять за терміновість.

Віта дивилась на них і намагалась не згадувати… Зрештою, це не її справа, кожен влаштовує життя так, як вважає кращим для себе.

– Добре, ми постараємось встигнути. Зайдіть у п’ятницю о четвертій.

Дівчата вийшли, а вона через вікно спостерігала за ними: напружені постаті, стиснуті губи, нервові рухи і ніякої радості.

– Малолітні кар’єристки.

– Мар’яно, чому малолітні? Їм від двадцяти п’яти до тридцяти.

– Тому що років через п’ять їх за кордоном ніхто не захоче, там люблять наших молоденьких. А ці хочуть вхопити куш, поки є можливість.

– Ти завжди така зла? Якось не помічала раніше.

– Я не зла, я говорю правду. Ви ж самі так думаєте, я бачила, як ви на них дивились.

– Це не має значення, вони такі ж клієнти, як і всі інші.

– Так, але чому тоді ми виконуємо їх замовлення без черги, та ще й без доплати за терміновість?

– Мар’яно!

– Що?

– Може котрійсь пощастить.

– Аякже. Я пішла працювати.

Віту здивував такий несподіваний вибух дівчини. Мар’яна ніколи не була агресивною чи непривітною із клієнтами і взагалі, це на неї не схоже. Віта знала, що у дівчини серйозні стосунки, з нареченим начебто проблем немає, а до таких клієнток завжди ставилась, скоріше із жалістю, аніж вороже.

Надвечір голова нарешті перестала боліти і Віта взялась наздоганяти втрачене. Працювалось, на диво, швидко та легко і вона подумала – якщо завтра не з’являться нові клієнти, то у п’ятницю у них буде скорочений робочий день. Їй вперше за три роки захотілось все покинути і відпочити, пожити безтурботним життям хоча б кілька тижнів. Дівчата впораються без неї, агентство працює, як добре налагоджений механізм, чеською, крім неї, перекладає Оксана, тому можна сміливо відпочити. Було б добре. Але... Віта прекрасно розуміла, що більше двох тижнів без роботи не витримає.

У принтері закінчився папір і, відвівши погляд від монітору, Віта усвідомила, що остання дівчина пішла додому ще пів години тому. Вона, на ходу одягаючись, замкнула двері і вибігла на вулицю.

У повітрі відчувалась задуха, Віта ще встигла подумати, що це до дощу, як у голові запаморочилось і вона ледь не впала. Хтось підхопив її в останній момент. Віта вирішила, що це Олег, але відкривши очі побачила над собою чуже обличчя і темні, майже чорні очі, що напружено розглядали її. Віта вже хотіла подякувати за допомогу, але раптом її заціпило від думки, що це, можливо і є той самий маніяк. Їй здалось, що вона відчуває наскільки сильно зблідла, аж до відчуття колючого холоду у кінчиках пальців.

– Вибачте, якщо налякав вас, - він підвів Віту до лавки і допоміг присісти, - просто ви падали і могли щось собі зробити.

– Дякую, - Віта намагалась вгамувати тремтіння у голосі і кашлянула, - мені вже краще.

Вимучена усмішка мала означати, що, хоч вона і вдячна, але буде добре, якщо він уже піде. Але чоловік не поспішав, він уважно розглядав її обличчя і, попри страх, Віта зніяковіла.

– Думаю, буде добре, якщо ви зателефонуєте... - незнайомець замовк і Віта перехопила його погляд – він дивився на її обручку, - ... чоловікові.

Вона знов злякалась, а якщо це гра? Якщо він навмисно робить такі припущення, щоб вивідати щось про неї?

Намагаючись вгамувати тремтіння, Віта вийняла телефон і набрала номер Олега. Він відповів після першого гудка.

– Прийди по мене, я біля офісу, сиджу на лавці.

Якийсь час Олег мовчав.

– Це жарт?! Я тут хвилююсь, а ти собі сидиш на лавочці?! Між іншим, на дворі вже темно.

– Олежка, вибач, але мені стало погано і я не можу...

– Що сталось?

– Я ледь не зомліла, але мені допоміг... - Віта глянула на незнайомця, розуміючи, що досі не знає хто він.

– Андрій. Мене звати Андрій Крилов, капітан карного розшуку у відставці.

Віта мимоволі заспокоїлась. Все ж таки міліціонер, хоч і колишній.

– …капітан міліції у відставці, він допоміг, коли я мало не впала посеред вулиці.

– Я буду за десять хвилин, нікуди не йди.

Час тягнувся неймовірно довго, Крилов мовчки розглядав її, а вона не могла вимовити ні слова. Віта відчула, що починає тремтіти, страх знов повернувся і здавалось, що на неї дивляться із усіх боків одночасно.

– Зі мною все добре, нащо він сидить? Чого не йде? Чого дивиться так уважно? Але ж він колишній міліціонер, напевно за звичкою хоче переконатися, що все добре. Нічого страшного, зараз прийде Олег. А чому колишній? Йому ще й сорока немає, а вже капітан. А це, здається, високо… Був. Чому його звільнили?

– А... Як давно ви у... відставці?

– П’ять років.

– П’ять років. Це ж скільки йому було? І чому у відставці? А якщо це він маніяк? Таке звання найкраще прикриття. Чому він так уважно розглядає мене? І весь час мовчить. Вирішує, чи вбити мене у п’ятницю?..

– Віта!

– Олежка, нарешті!

Чоловіки мовчки розглядали один одного. Крилов підвівся з лавки і подав Олегові руку.

– Дякую, що допомогли моїй дружині.

Олег вирішив, що можна відповісти на привітання.

– Немає за що.

– До побачення. Вітусь, ідемо.

Віта міцно тримала чоловіка під руку і намагалась опанувати тремтіння у тілі. Страх почав відпускати і від того підкочувала нудота. Біля будинку Олег зупинився.

– Тобі вже краще?

– Так.

– Добре, постій ще кілька хвилин і розкажи мені, що сталось.

– Я сама не знаю. Просто мені стало погано, коли я вийшла надвір. Може це через зміну повітря? У нас кондиціонер, прохолодно, а надворі така задуха.

– Можливо, але ти така бліда, що я бачу це навіть у сутінках. Завтра ти на роботу не ідеш...

– Але...

–...і це не обговорюється. Полежиш, відпочинеш і, якщо я не побачу, що тобі краще, поїдемо до лікаря.

– Добре.

Віта пригорнулась до чоловіка і нарешті відчула себе у безпеці