Раді Вас бачити!

Віта сиділа в тіні великого дерева і тримала на колінах хлопчика. Він уважно розглядав листочок у розсіяному кроною сонячному промінні. Світлі кучері ворушились від легенького вітру, а Віта ніяк не могла визначити, скільки йому років. Вона боялась поворухнутись, щоб не розвіяти чар миті, але їй неймовірно хотілось побачити його обличчя і переконатись, що хлопчик схожий на неї.

– Ма, а листочок дихає?

Хлопчик серйозно подивився їй в очі і чекав, а Віта бачила себе у дитинстві: великі очі, худе обличчя і напружено стиснуті губи. Вони завжди намагалась бути серйозною, коли чекала на відповідь. Він так схожий на неї. Це її син, її і тільки її дитина.

– Так, дихає…

– Я пошукаю ще один.

Він підвівся і почав збирати листя, а Віта чомусь відчула неспокій.

– Мамусю, чому ти сказала неправду?

– Що?..

– Воно не дихає, а мені так треба…

Хлопчик дивився на неї великими синіми очима, оберемок листя у його руках зів’яв на очах, а сам хлопчик із кожним видихом ставав все прозорішим.

– Ні, зачекай!

Віта підхопилась, кинулась до нього, але зловила лише один із розвіяних вітром жовтих листочків. Якусь мить вона дивилась на нього, а потім закричала, скільки стало сил…

Віта почула власний стогін. Її розривало від болю втрати, але вона ніяк не могла згадати, що сталось. Вона наче не пам’ятала хто вона і що з нею. Тіло почало пульсувати і хвилі пекучого болю поступово заповнювали її всю. Десь глибоко всередині зародилось відчуття голоду, розтікалось судинами і коли біль та голод вибухнули у мозку, Віта провалилась у темряву.

Пробудження було неприємним. Тіло ще боліло, особливо зап’ястки, але вже не було відчуття руйнування. Віті здавалось, що її тіло розділилось на безліч маленьких частинок і кожна вимагає їжі.

Віта відкрила очі і зрозуміла, що не впізнає кімнату, не пам’ятає, як опинилась тут і що робила останні два дні. Вона спробувала сісти, але поворухнувши руками відчула біль і мимоволі застогнала. Її руки стиснуті чимось важким та пекучим… так міцно, до болю, тримав її Ян, коли намагався вгамувати істерику і кидав у обличчя злі та цинічні слова на прощання…

Віта смикнулась, проганяючи спогади і ланцюг дзенькнув, але тепер звук виявився голосним та пронизливим, аж запульсувало у скронях. Бліде світло нічника на стіні раптом стало яскраво-сліпучим, а в ніс вдарив різкий запах поту. Відвертаючи голову від неприємного запаху вона вловила інший – теплий, тягучий та неймовірно апетитний. У роті і горлі миттєво пересохло, вона почала шукати поглядом їжу і побачила чоловіка.

Кілька секунд Віта намагалась сфокусувати погляд, а коли вдалося, завмерла, відчувши панічний, божевільний страх. То був він, той самий капітан у відставці. Маніяк! І він схопив її! Здається, зараз чоловік міцно спить і якщо вдасться звільнити руки, то можна втекти. Але вона почувається такою безсилою і її мучить спрага, неймовірно сильна спрага та голод. З кожним подихом відчуття наростали і, зрештою, злились у одне нестерпно сильне бажання… насититись.

– Пити…

Слово зірвалось з губ перш ніж вона подумала, чи варто його будити. Тим не менше, Віта якось відчула, що він прокинувся і завмерла. Вона чекала, що буде далі і напружено думала, чи можна його обдурити. Він не вбив її, отже є шанс врятуватись.

Чоловік різко сів, їхні погляди зустрілись і Віта із здивуванням зрозуміла, що він її боїться. І яскравий спогад – це не його обличчя вона бачила перед смертю. То був інший чоловік, монстр із білим волоссям і червоними очима. Але чому вона з капітаном?

– Я хочу пити…

Він вагався, а Віта дивилась на нього і здалось, що у неї галюцинації.  Від чоловіка хвилями йшов той самий, теплий, тягучий та апетитний аромат їжі. У горлі нестерпно пекло і вона дозволила йому напоїти себе.

Зробивши ковток Віта зрозуміла, що щось не так. Її тіло завмерло, а отримавши ще порцію води, шлунок зсудомило і їй здалось, що вона виблює його разом з водою. Стало тільки гірше. Голод та спрага із нестерпних стали всепоглинаючими, важливішими навіть за дихання…

Він відгортав її волосся, торкався обличчя, а Віта відчувала, що не владна над тілом, наче воно саме знає, як вгамувати голод. Почали боліти ясна, нити зуби, рот наповнюється слиною, а горло пекло. Віта раптом дуже виразно почула, як б’ється його серце, як із легким шелестом, з рівномірними інтервалами, тече кров на шиї. Так близько. Щось чуже і хиже підказувало, що його кров це єдиний спосіб врятуватись і вижити.

Чоловік на мить завмер і Віта, не задумуючись, кинулась до нього. Він встиг відскочити, ланцюг боляче врізався у зап’ястки і Віта із стогоном впала на ліжко. Сили покидали її, від спраги затуманювався зір, думки плутались, все інше втратило значення. Віта повільно відкрила очі.

– Ти пам’ятаєш хто ти?

Їй ледве вдалось сфокусувати погляд, Віта бачила його наче крізь жовто-червоний фільтр, здавалось, що червоні нитки просвічували навіть крізь одяг, а теплий аромат їжі, до якої вона не могла дотягнутись, доводив її до сказу. Віта змусила себе відповісти:

– Так, пам’ятаю… Мені погано, мені треба додому…

– Ти пам’ятаєш, що сталось?

Віта заплющила очі, намагаючись пригадати. Скроні почали пульсувати тупим болем, але вона побачила, наче уривки чорно-білого фільму: вечір… він іде за нею… чоловік із сивим волоссям… паніка і збудження… біль… темрява…

– Ти був там…

Але чоловік, здавалось, вже не звертав на неї уваги. Він щось шепотів сам до себе, постукуючи кулаком підборіддя. Віта прислухалась і його шепіт громом вдарив у вуха.

– … все не узгоджується. Вона не повинна була… це, звичайно, вигідно мені, але чому вона перетворилась? Він не помилявся… а може навмисне? Він обезкровлював усіх, а для перетворення потрібно хоч трохи крові… і його, і її…

Здавалось, голову розриває від болю, від спогадів та здогадок. В думках спалахували кадри із фільмів, уривки з книжок, наче хтось навмисне підказував їй правильну відповідь.

– Я мала померти, але не померла, бо в мені залишилась його кров… і кров моєї дитини... але я жива і це означає, що дитина померла. Її вбили… його вбили… мого сина… моєї дитини немає…

Стало боляче так, наче хтось стиснув груди сталевим обручем і з кожним коротким видихом затягував його ще тугіше. І тільки щось важке, сповнене ненависті опиралось і не давало Віті задихнутись.

– Віталіна, ти відчуваєш його? Ти знаєш де він?

Віта подивилась йому в очі і весь її біль та розпач перетворились у спопеляючу ненависть. Капітан у відставці Андрій Крилов був там, він знав і міг не дозволити цьому статись!

Віта напружила руки і, попри біль, відчула, як легко піддається метал, трохи сильніше – і руки вільні. Віта зістрибнула з ліжка і мало не впала, кімната вирувала, у ній було стільки звуків та запахів, що її почало нудити.

Віта розвела руки, щоб втримати рівновагу і в цю мить чоловік підкрався зі спини і спробував повалити її на підлогу. Він заважав їй, хотів знов ув’язнити. Не можна дозволити інакше вона помре. Вона повинна вижити, будь-що вижити…

Віта одним рухом відкинула його через цілу кімнату і побачила, що той знепритомнів, вдарившись головою до підлоги. Вона не встигла здивуватись або подумати звідки в неї стільки сили, бо знов відчула слабкість, в голові паморочилося, підкошувались ноги, їй знов стало страшно. Тепер Вітою рухало лише одне бажання – вирватись звідси, втекти.

Чоловік на підлозі почав ворушитись. Віта, похитуючись, підійшла до дверей, відкрила і виглянула в коридор. Її, наче хвилею, накрило звуками: у кімнатах чулись голоси, сміх, плач, коридором хтось пройшов, гримнули двері. Вона чула, як чоловік за її спиною голосно застогнав і це підштовхнуло її. Намагаючись іти рівно, Віта вийшла на вулицю.

– Тікати. Байдуже, в який бік… він зараз вибіжить за мною… темні вулички, а там перечекаю…

Відійшовши кілька кроків від дверей Віта спробувала піти швидше і мало не впала. Їй довелось обпертись рукою до стіни і так зайти за ріг. Вона спробувала зорієнтуватись, але очі пекли, все навколо розпливалось і її знов почало нудити. Віта не розуміла, що з нею відбувається. Вона пережила напад маніяка, вижила, але тепер знов відчувала, як помирає її тіло. От тільки вона знає, що повинна вижити будь-якою ціною, а для цього спочатку треба втекти якнайдалі звідси.

Віта кілька разів глибоко вдихнула, примружила очі і світ на мить став нормальним. У світлі ліхтаря, вона побачила перед собою алею і з радістю зрозуміла, що знає це місце – всього сто метрів доріжки у ріденькому парку, потім п’ятнадцять хвилин провулками напряму і вона вдома. Так близько, лиш би вистачило сил та часу.

Віта обережно виглянула за ріг, щоб перевірити, чи чоловік ще не вийшов і кинулась у парк. Вона спробувала бігти, але ноги заплітались і вона, закусивши губу, вирішила просто йти рівно, щоб не привернути уваги випадкових перехожих. Штучне освітлення різало очі, тому Віта ніяк не могла зорієнтуватись, котра година, наче не надто темно, ліхтарі горять, а людей немає.

– Треба йти швидше. Якщо він наздожене мене, то ніхто не допоможе.

Віта спіткнулась, різко вдихнула і в ніс вдарив їдкий запах поту, дезодоранту і чогось гіркувато-солодкого, хімічного. На лавці в самому кінці алеї хтось був. Віта зупинилась і оглянулась. Ні, вертатись небезпечно, тільки вперед, може на неї не звернуть увагу.

Віта зробила кілька невпевнених кроків і раптом відчула на собі погляд. Він голочками колов потилицю, змушував оглянутись, зустрітись очима і йти до нього.

Віта стисла кулаки і змусила себе зробити крок, наступний і ще один. Вона не може привертати до себе увагу. В кінці алеї вуличка, якою рідко їздять автомобілі, але наступна, через двір, досить рухлива і це її порятунок. Вона йшла, опустивши голову і зосереджуючись на кожному кроці.

– Яка ляля!

Віта думала лише про дорогу і не відразу зрозуміла, що за нею хтось іде. Двоє. Їх запах, той самий противно-їдкий, наздогнав її і Віта знов спіткнулась, переборюючи огиду.

– О, та вона йде з гулянки!

– Ага, їй було весело!

– А тепер вона зробить весело нам…

– Не зупинятися. Вони п’яні. Вони залякують мене. Зараз я вийду до будинків, ще кілька метрів, а там обов’язково хтось буде.

Віта вийшла з алеї і повернула в бік двору. За спиною почулося оглушливе гупання і, перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, її вже штовхали у вузький провулок між будинками.

Чоловіки розреготались, здавалось, їм байдуже, чи хтось почує. Віта пробігла ще кілька кроків за інерцією і зупинилась, заледве втримавшись від падіння. На мить їй здалось, що вже ранок, настільки чітко було видно все навколо: два контейнери для сміття, іржаву драбину, вологі, замшілі стіні… Віта зрозуміла, що вона у пастці, єдиний вихід у неї за спиною, а там – вони.

Віта повільно повернулась. У неї ще залишалась надія якось домовитись, але одразу ж зрозуміла, що нічого не вийде. Чоловіки не були п’яні, вона не відчувала випарів алкоголю, натомість різкий хімічний запах став просто нестерпним. Вони розглядали її абсолютно не приховуючи намірів.

– Ти диви, а вона не проти. Ану присвіти… Чекай, я сам…

Віті здалось, що вона втрачає здатність думати, рухатись, прагнути, її тіло поволі застигало і вже було байдуже, що станеться далі.

Спалах запальнички був схожим на вибух: світло обпекло очі, Віта замружилась і відвернула голову. Тієї ж миті її знов штовхнули. Вона заточилась, вдарилась об стіну і мимоволі застогнала від болю.

– В неї не тіки попа робоча, мордочка тоже шо треба.

– Ага і вона вже готова.

Чоловіки знов розреготались і звуки голками кололи у скроні, а потім вона почула, як тріщить її сорочка і руки починають обмацувати тіло. Віта спробувала закричати, але один з чоловіків притис її до стіни, закривши рот долонею.

– Тіки писни, морду поріжу. Можна по-доброму, а можна больно. То як?

Віта завмерла: його долоня була гарячою, вологою і крізь сморід хімії та нікотину відчувався ні з чим незрівнянний аромат, як тоді… Вона подумала, що це буде помилкою, а її зуби вже легко та швидко входили в долоню нападника.

Чоловік закричав і відсмикнув руку.

– Сука! Вона вжерла мене!

Він навідмаш, з силою вдарив Віту у обличчя і вона впала.

– Хоч больно? Буде больно!

Чоловік тріпнув рукою, кілька крапель крові зірвались з долоні, на мить зависли у повітрі і почали повільно падати. Віта чітко бачила їх у темряві – крапельки витягувались у падінні, іскрилась, наче підсвічені із середини…

 Чоловік схопив її за волосся і поставив на ноги. Вона бачила, як він заносить руку для удару, як хижо, у передчутті, посміхається його друг…

…час для неї зупинився, існували лише відчуття на губах, на язику, в роті: тепло, сіль, цукор, життя. Віта повільно притисла язик до піднебіння і ковтнула. І ті кілька крапель крові, що потрапили їй у рот, такі божественно-смачні, вже розпадалась на міріади іскринок і Віта відчувала кожну з них. Вони миттєво проникали у клітини її тіла, наче проходили крізь них, наповнювали енергією та силою.

Віта зрозуміла, що легко керує кожним із чуттів: очі більше не боліли, вона відчувала, як пульсують зіниці і прекрасно бачила все навколо; запахи не викликали судомного болю у шлунку і, як і навколишні звуки, вона легко могла розрізнити кожен окремо – шурхіт і тихий писк у сміттєвому контейнері; дзижчання комахи; крапля сповзає по стіні; збиваючись із ритму, стукає серце чоловіка навпроти…

…все швидше наближається до її обличчя кулак. Віта смикнулась в бік. Чоловік втратив рівновагу, випустив її волосся і навалився на неї. А Віта вже знала – якщо тіло не отримає кров, то помре. Вона вагалась лише мить і практично вгризлась у найтовстішу, пульсуючу темно-червоним світлом судину на його шиї.

Чоловік на мить завмер, а тоді з криком спробував вирватись. Віта перехопила його руки, розвернулась і притисла чоловіка до стіни.

– Перестань вириватись, ти мені заважаєш – і він завмер.

Кров лилась густим, теплим потоком і Віта смакувала кожною краплиною. Вона відчувала кінчиком язика наркотик, але це не мало значення, бо тіло оживало. Свідомість почала прокидатись і волала, що вона робить жахливо неправильну річ, це вже не боротьба за виживання – вона п’є кров і хоче випити її всю, вона вбиває людину – але і це їй було байдуже, бо із кожним ковтком у неї поверталось життя.

– Ти повинна перестати пити з останнім ударом його серця.

– Як я дізнаюсь, коли буде останній удар?

– Ти зрозумієш.

– Чому так?

– Інакше ти помреш.

Віта раптом усвідомила, що насправді розмовляє з кимось і відскочила від чоловіка. Він важко повалився на землю, а вона зрозуміла, що зупинилась саме вчасно. Але хто це був? Чий голос підказав їй, що робити? Хто заліз їй в голову?

– Ти забула ще одного, але, боюсь, такої дози отрути ти не витримаєш.

Віта повернулась на голос і побачила чоловіка, що вбив її.