Раді Вас бачити!

Віта відкрила очі, коли надворі вже зовсім розвиднілось. Вона вперше проспала і відразу ж пережила стрес: дівчата не знають про її вимушену відпустку, вони самі впораються з роботою, але ж ключі у неї!

Віта злетіла з ліжка і почала похапцем збиратись. Стоп! Олег повів Аліну до школи і по дорозі відкриє агенцію.

 Віта, зітхнувши, всілась на ліжко.

– Все добре, просто я зовсім відвикла розслаблятись і відпочивати. Треба терміново їхати у відпустку, без ноутбука, без телефону і адресу не залишати. Я винна Аліні гори, а Олегові себе небізнеследі. Я винна?.. А чому, власне?.. СТОП! Не починай!

Віта змусила себе заспокоїтись і заховати роздратування за почуття провини. Останнім часом це вдавалось дедалі важче, щось у її житті невблаганно змінювалось і Віта ніяк не могла вловити що це і коли почалось.

У квартирі було незвично тихо, майже страшно. Вона вже й забула, як це – бути самій вдома. В голову відразу полізли погані передчуття і почало нудити.

Після сніданку, з’їденого без поспіху, Віта взялась за десерт і вмостилась на підвіконні в кімнаті Аліни. За вікном відбувалось щось казкове: дві вишні у дворику першими відчули осінь і їх листочки набирали жовто-червоної барви, яблуня стояла зеленою із ледь помітними жовтими вкрапленнями, а під вікном баби Олі буйно палали стебла із яскраво-оранжевими плодами, схожими на маленькі ліхтарики. Віта ніяк не могла згадати їх назву, але завжди проходячи повз ледве стримувалась, щоб не зірвати кілька і не бабахнути, наступивши ногою. Колись це так дратувало маму і смішило татка...

Віта мимоволі усміхнулась: мама так прагнула зробити з неї справжню львівську панянку, що тепер, коли їй не подобалось, як Віта поводиться, вона повторювала: «і куди ділось моє виховання? Я стільки вклала в тебе, а ти...».

Віта обожнювала маму і виховання нікуди не ділось, просто воно стало ідеальною маскою, хай не зовсім правильною, але добре приховувало справжню сутність Віти. Мила усмішка, що не зачіпала очей – для роботи, знайомих і чоловіка; приязність, витримка, спокій, нікому не показати роздратування чи невдоволеність. Вміння із тією ж милою усмішкою відповісти так, що за інших умов це можна було б вважати хамством. Витримати стиль і марку, не дати себе зламати або загнати у глухий кут. А гарні манери для фуршетів та світських раутів.

Віта воліла не думати, що б сказала мама, якби дізналась, якою є її дочка насправді. Але вона не дізнається. Ніколи. Краще думати про щось приємне, про плани. І один з них – Карпати. Як там, напевно, зараз гарно!

Віта спробувала уявити стежку у високій траві, гірську річку, ліс, повітря і відчула неспокій. Наче хтось підглядає за нею. Шкірою пішов мороз і вона завмерла: в квартирі тихо, але вона боялась повернути голову і гарячково шукала, за що б зачепитись поглядом у дворику. І побачила чоловіка. Він стояв біля яблуні, напівзахований гіллям і дивився просто у вікно, на неї...

Запищав холодильник і Віта мало не впала із підвіконня. Напевно вона погано прикрила дверку, коли брала морозиво і фрукти. Зі злості та пережитого переляку вона вдарила холодильник кулаком і той замовк.

Віта повернулась у кімнату, повільно підійшла до вікна і, ховаючись за фіранкою, виглянула у дворик. Під яблунею нікого не було. Вона чомусь подумала, що це міг бути той капітан, але ні – у чоловіка, що спостерігав за нею, було довге, майже біле волосся і це єдине, що вона запам’ятала. Треба розповісти Олегові...

Раптом їй стало погано: у голові запаморочилось, чоло вкрилось холодним потом і почало нудити.

Віта ледве добігла до ванни. Шлунок судомило ще кілька хвилин після того, як вона двічі спустила воду за сніданком і, віддихуючись, сиділа на килимку біля душової кабінки. В голові не залишилось думок, лише відчуття тотальної втоми та безсилля.

– Треба чогось попити...

В кухні пахло м’ятою, лимоном і ромашкою. Аліна знов не викинула пакетики з чаю, але Віті стало легше. Все навколо знайоме, своє, тут безпечно, двері замкнені. Вона зробила собі чайний мікс доньки і шлунок, прийнявши заспокійливе тепло, вгамувався, захотілось спати. Віта пішла у спальню, з головою замоталась у ковдру і заснула.

Якась комаха натужно і голосно дзижчала. Віта спробувала відмахнутись і зрозуміла, що це дверний дзвінок. Вона здивовано потерла очі і подивилась на годинник. Хто б це міг бути так рано? О Боже! О пів на другу! Це ж Аліна зі школи прийшла. Невже вона так довго спала?

– Ма, нащо ти закрила на верхній замок? Я вже пів години дзвоню.

– Вибач, сонечко, я заснула. Пів години вона дзвонить! Хвилини три, не більше. Ти голодна?

– Не дуже. Ми з Лєною вафлі по дорозі з’їли.

– Я ж просила тебе перед обідом не псувати апетит!

– Та ладно, мам.

– О нічого собі відповідь! Ти де такого нахапалась? І взагалі, ти ще не доросла́, щоб так з мамою розмовляти.

Аліна стояла і мовчала, надула губи, насупилась і Віті здалось, що вона пропустила щось важливе у їхніх взаєминах. Чому вона дратується? Чому взагалі дитина дратує її останнім часом? Здається, дивиться не так, говорить не тим тоном, не так і не туди кладе речі, не прибирає після себе зі столу і навіть зараз схожа на ображену принцесу.

– Ти що, образилась? Взагалі-то, це я маю ображатись.

Віта розвернулась і пішла на кухню. І без того паскудний настрій зіпсувався остаточно. Їй здавалось, що вона прекрасно розуміє доньку, вони рідко сперечались, та й для псіхів перехідного віку ще явно не час. То що відбувається? Невже це через те, що Аліна все частіше хоче робити по-своєму і з кожним днем стає все більше схожою на батька?

– Ма, я не хотіла тебе образити. Ма!

– Що будеш їсти?

– А що є?

– Вчорашнє...

– Ма, ти ж сьодні вихідна!

– Сьо-год-ні і ти правильно кажеш: ви-хід-на!

– Маааа...

Аліна насупилась і Віта знов відчула злість та образу:

– Взагалі-то, я теж маю право відпочити! Стоп, Віталіна, гальт! ТВОЯ дитина хоче їсти, а ти ображаєшся. Ти ж мама, то поводься, як мама, а не як старша сестра.

Гарячі канапки, хай навіть домашні, Віта вважала фастфудом, тому завжди бурчала, коли Аліна просила їх приготувати, а сьогодні сама запропонувала дитині. Вона чомусь почувалась винною перед дочкою. Коли вони востаннє просто так сиділи разом, говорили чи гуляли, взагалі – коли вони робили щось разом останнім часом? Так, Віта будила Аліну зранку, допомагала одягнутись, заплітала, годувала сніданком і цілувала у щоку на прощання. Після роботи слідкувала, щоб Аліна зробила уроки, повечеряла, не затримувалась на дворі і вчасно лягла спати. Здається, вона робила все, що повинна робити добра мама, але так насправді, Віта навіть не поцікавилась, чи є у доньки друзі у класі. Не дивно, що Аліна майже агресивно реагує на її зауваження, вона дитина і хоче привернути увагу. А мама, замість того, щоб зрозуміти, сама злиться і ображається.

– Як справи в школі?

– Добре, а чому ти питаєш?

– Цікаво, - Віта змусила себе відповісти спокійно. Якщо вона зараз почне пояснювати, як можна і неможна розмовляти з матір’ю, то Аліна просто піде до себе, - хіба я не можу запитати?

– Ти раніше не питала.

Віта відчула болючий укол, але змусила себе змовчати і кілька хвилин чекала, поки Аліна доїсть канапку і скаже ще щось.

– Ти вже маєш друзів?

– Ага. Я дружу з Лєною, Ларисою, Олею і Артемом. Ма, уявляєш, Артем збирає обгортки з цукерок і в нього є вже тисяча!

– То він вже стільки з’їв?

– Нєа. В нього всі обгортки різні, по-одній з кожного цукерка і ще, його мама колись давно збирала і йому віддала. В нього є навіть «со-вє-цькі».

Віта хмикнула під ніс: хто не збирав колись чогось. В неї, здається, теж є ціла взуттєва пачка цукеркових обгорток десь в мами на горищі.

– А ти б хотіла мати таку колекцію?

– Ага, - Віта побачила, як загорілись очі в малої, - але... Навіть якщо я почну збирати, все одно в Артема більше буде. Ще й такі, яких вже давно ніде нема.

– А якщо я скажу, що в мене теж була велиииика колекція обгорток. І не тільки со... радянських, а й закордонних і дууууже старих.

– Правда?! Правда?! І ти мені їх даш?! А коли?!

– Їй явно треба більше читати. Обов’язково дам, але не зараз...

– А чому не зараз, тобі ж їх нетре, правда?

– ... тому що вони в бабці, десь на горищі. Заспокойся. Ми навідаємо бабцю в суботу і я знайду їх. Обіцяю.

– Дякую, мамцю! Тепер я буду сама крута в класі! Єс!

Віта лише зітхнула і похитала головою. Вона подумала, що приділяє роботі більше часу та уваги, аніж дитині. Завтра треба пошукати нового перекладача, а краще двох. Зрештою, вона вже давно може собі це дозволити і проводити більше часу з донькою. От їй вона це справді винна.

Аліна пішла у свою кімнату робити уроки. Віта оглянула кухню, зазирнула у холодильник, вона таки повинна приготувати вечерю і прибрати. Олег наполіг, щоб вона залишилась вдома через погане самопочуття, але ж від домашніх обов’язків її ніхто не звільняв.

Коли Віта закінчила мити посуд, надворі сутеніло. Вона нервувала все сильніше. Аліна давно зробила уроки і пішла до подружки на третій поверх. Віта залишилась сама і вранішні страхи знов полізли в голову. Вона нервово стискала телефон і мало не підстрибнула з несподіванки, коли Олег зайшов на кухню.

– Привіт.

– Привіт, я не чула, як ти увійшов і вже збиралась тероризувати дзвінками. Ти не попередив, що затримаєшся.

– Вибач, я забув, що ти сьогодні вдома.

– Сьогодні вдома? Це як розуміти? Він що постійно... Ти?..

– Ще й під будинками якісь франти ходять. Може в тебе гості були?

Віта не відреагувала на шпильку, вона згадала вранішнього спостерігача. Невже це його щойно бачив Олег? Знов накотилась хвиля панічного страху...

– Віта! Ти чула, що я запитав?

– А ти опитав вже всіх жінок нашого будинку і зробив висновок, що це до мене приходили?

Олег скоса глянув на неї.

– Чого ти казишся, я ж просто так запитав.

– Ні, ти не просто так запитав! Ти запізнився, не попередив, ще й з порога з претензіями. Це що, найкращий захист – напад?

– Вітусь, ти чого завелась? ПМС?

– П! М! С! Моє пеемес мало закінчитись ще... десять днів тому! Як я могла забути ТАКЕ?!

– Альйоооу! Земля викликає Віту... Ти чого втикаєш?

– Милий, вибач, мені треба в ванну.

І Віта, не звертаючи уваги на намір чоловіка перекрити їй дорогу театральною позою здивування, проскочила між ним та стіною і закрилась у ванні. Серце шалено, калатало аж до відчуття нудоти, а відображене у дзеркалі обличчя здавалось абсурдною маскою: круглі, не то перелякані, не то здивовані очі і невпевнено-щаслива, дурнувата посмішка.

– У мене затримка... десять днів... це ж стовідсотково... А якщо ні? Якщо це через нерви, перевантаженість на роботі? Я за горами паперів про все забуваю...навіть схудла… Ні... це мусить бути воно... тест... десь тут має бути тест...

– Тусь, з тобою все добре?

– Так, не хвилюйся. Мені просто треба... горло прополоскати... дере.

– А, ну тоді добре.

Віта, намагаючись вгамувати нетерпіння і не сильно шуміти, гарячково перекидала вміст тумбочки та шухлядок. Шафка наче і невелика, але в ній виявилось стільки всього, що Віта почала злитись на себе, давно треба було все це перебрати, поскладати і зайве викинути. Пакетик із тестом вона впізнала не зразу.

– Курча ляґа, який затертий! Це ж скільки часу ним перекидали? А термін? Байдуже, завтра перед роботою куплю новий і якщо... Уффф. В будь-якому випадку треба сходити до гінеколога. А цей зараз...

Хвилина. Вона здавалась їй вічністю. Віта поклала тест на край умивальника і почала прибирати в тумбочці. Вона хотіла побачити дві смужки і неймовірно боялась спостерігати за проявкою. Віта вже переконала себе, що вагітна і побачити нереальність цього було б просто катастрофою. Вона, як божевільна, хитала головою відганяючи думку, що це помилка, збій в організмі. Врешті вона відчула, що більше не може терпіти, навіть якщо смужки ще не доповзли, вона все одно буде дивитись.

Спочатку Віта подумала, що від переживань їй ввижається, тому вона закрила очі, потерла їх пальцями і знов подивилась на тест. Дві, абсолютно чіткі рожеві смужки. Віта на мить затримала подих і їй здалось, що вона зараз вибухне. Хотілось кричати, стрибати, обнімати всіх підряд і сміятись до сліз.

Чоловік стояв на кухні біля столу і наспівував, накладаючи гору канапок на тацю.

– Я щось пропустила?

– Га? - він повернувся і здивовано подивився на Віту, - тіки не кажи, шо ти забула?

– Про що?

– Сьогодні футбол... прийдуть хлопці... ми сильно кричати не будемо... Ти ж не була проти.

– Ааа, так, я забула.

– Вітусь, чого ти знов скисла? Ми ж домовлялись! Зараз прийдуть хлопці, подивляться на тебе...

– Я пам’ятаю. Заважати не буду. Просто я подумала, що ми могли провести вечір разом...

– Після футболу я весь твій. Добре?

В коридорі запищав дзвінок і Олег побіг пускати гостей. Від піднесеного настрою не залишилось нічого і Віта повільно пішла у спальню. Після розмови вона почувалась так, наче вони посварились. Було щось дивне у тоні чоловіка і вона ніяк не могла зрозуміти, що і чому її так зачепило.

Дзвінок будильника став повною несподіванкою – невже вона заснула? Наче ж лише прилягла на хвилинку, а не дочекалась Аліни від подружки, чоловіка після футболу. Вони напевно взагалі не галасували, якщо вона заснула. Дивно лише, що на вечерю ніхто не розбудив.

І знов всередині ворухнулась образа: і чоловікові, і дитині до неї байдуже, кожен зайнятий собою. Олега ще можна зрозуміти, але Аліна? А може малій просто стало шкода будити маму? Напевно що так.

Олег поворушився і невдоволено забурчав:

– Тусь, ну чому ти завжди так рано встаєш? Навіть якщо вставати на годину пізніше, ти все одно встигаєш на розслабоні.

Боже, як вона ненавидить, коли Олег так називає її. Ще й з претензіями, за стільки років мав би звикнути.

– Але в мене купа справ зранку. І чого ти злишся, я ж завжди так?

– Умгу. Збудиш мене, коли будеш виходити.

Віта зібралась зіронізувати щось про похмільний синдром, але чоловік відвернувся і накрився з головою, а у неї знов з’явилось дивне відчуття. Щось сталось, щось відбувається, а вона ніяк не може зрозуміти, що саме. Ще кілька днів тому начебто все було добре, були навіть дні, коли вона почувалась повністю щасливою.

– Ну буває Олег часом дратівливим, він же людина. Але зараз він наче... озлоблений. І взагалі, дивний він якийсь останнім часом і я обов’язково з’ясую чому, але не сьогодні. Бо сьогодні в мене купа набагато приємніших справ і в першу чергу сніданок.

На кухні було холодно і Віта зробила висновок, що Олег знов палив і забув зачинити вікно. Він обіцяв, що буде виходити в коридор, або на балкон і взагалі йому кинути «шо два пальці об асфальт». Тепер у неї буде капітальний привід змусити чоловіка дотримати слова.

Віта мимоволі усміхнулась, уявляючи його реакцію: чоловік напевно здивується, але буде радий, обійме, погладить рукою живіт... Їй захотілось побігти у спальню, розбудити його, міцно-міцно обійняти і сказати на вухо... Але ні! Олег не сприйме її несподіваного буйного екстазу. Потрібно трошки підготувати його, створити атмосферу... чим вона і займеться після роботи, приготує щось особливе. А на вихідні вони дружно підуть в гості до її батьків і там скажуть Аліні.

Як не дивно, але Віті почали пахнути вчорашні гарячі канапки і вона вперше приготувала їх із задоволенням. Дві величезні, пахучі, із гострим жовтим сиром...

– Ти що, пів холодильника на них вигребла?

– А...

– Ти ж завжди бурчиш, коли Аліна просить їй приготувати.

Олег дістав із холодильника пакет соку і зробив кілька великих ковтків. Віта побачила, як у нього по руках побігли сироти.

– Олежка, горло.

– А, я вже назад під ковдру. А нащо ти зробила канапки зараз, Аліна спить, а вона любить їх гарячими?

– Взагалі то, я для себе.

– Для себе? Ти що, вагітна?

Перш ніж Віта встигла щось сказати, Олег позіхнув і пішов у спальню.

– Він навіть не припускає, що я можу бути вагітною вже тепер. Він думає, що дотепно пожартував і навіть не дочекався відповіді. Ото буде несподівана несподіванка.

 Віта усміхнулась і з апетитом поснідала. Їй вперше за довгий час захотілось побалувати себе, тому вона вирішила, що після роботи сходить у супермаркет щоб купити всього, чого захочеться.

Віта вперше не поспішала на роботу, хоча йшла, як завжди, швидко. Вона хотіла встигнути купити новенький тест і зробити його, поки не прийдуть дівчата. Жінці здавалось надважливим ще раз побачити результат і побути кілька хвилин без свідків, щоб пережити і прийняти те, що він покаже. Попри певність, десь на поверхні з’явився сумнів і мучив. Віта знала, що розчарування може вибити її з колії надовго.

Віта влетіла у офіс, гримнувши дверима і побігла в туалет. Зробити тест легко, а от перевірити результат виявилось важко. Вона сиділа і думала, що треба було ще вчора зателефонувати Ользі Іванівні, домовитись про зустріч і УЗД. Зрештою, десять днів це вже гарантія, а вона сидить і сама себе накручує.

Один погляд і все інше втратило значення – дві гарні, яскраві, рожеві смужки. Віті здалось, що вона закричить від радості та полегшення.

– Привіт, манюня, - Віта обняла живіт, - нарешті ти тут і я дуже щаслива, що ти в мене є.

– Віталіна Романівна, ви там?

– Так, я вже виходжу.

– Ні, не обов’язково. Просто двері були незамкнені, нікого нема і я подумала, що нас пограбували.

Віта заспокоїлась і подивилась на себе у дзеркало. Кажуть, вагітна жінка змінюється, але крім блиску в очах і щасливої усмішки ніяких змін вона не помітила.

Коли Віта вийшла, дівчата допивали каву і сміялись.

– Каріно, ти якось казала, що твоя подруга хотіла б у нас працювати.

– Так...

– Що ти можеш про неї сказати?

– Уважна, відповідальна, перфект володіє німецькою і французькою, зараз заробляє репетиторством, а його в трудову не запишеш.

– А чому вона не знайшла офіційної роботи? Досі.

Оля вискочила з питанням і наразилась на злий Карінин погляд.

– А й справді, - Віта підтримала дівчину, - чому?

– Ви знаєте, добру роботу не так легко знайти. Крім того, їй важко працювати в чоловічому колективі.

– Тобто?

– Вона не вміє на пошлості відповідати жартом або дурою прикинутись. Тому хоче в наш бабський колектив.

– Цікава в тебе подруга... Та й бабський колектив це бомба вповільненої дії.

– Ми тут скоріше лимонки, - дівчата дружно розсміялись, - і ділити нам нема кого.

– Добре, посміялись і до роботи. Якщо закінчимо раніше, то підемо додому.

– Віталіна Романівна сьогодні в гуморі, гріх не скористатись.

Дівчата займали свої столики, почали гудіти комп’ютери, кімната наповнилась робочим шумом і Віта подумала, що їй на початку буде важко без всього цього.

– Каріно, запроси свою подругу на понеділок і пошукай у папці, яку я відклала когось, хто знає італійську.

– Ого, ми ростемо?

– Так.

Дівчина здивовано звела брови, але Віта вже йшла до свого столика. Вона спіймала здивований погляд Мар’яни і, усміхнувшись їй, взялась за роботу. Залишилось ще два з п’яти обіцяних перекладів, а їй хотілось дотримати слова.

Працювалось, на диво, швидко та легко і Віта подумала, що це гарний приклад для дівчат, якщо шефова працює, то й вони не будуть сачкувати. Вона мимоволі посміхнулась, бо команда зібралась відмінна і нарікати на дівчат було гріх.

О пів на четверту в офіс зайшли жінки, яким вона обіцяла переклад. Всі п’ятеро знервовані, засоромлені, вони не знали куди подіти очі і руки. Віта дивилась на них і не могла зрозуміти причини хвилювання. Одна з жінок, висока фарбована блондинка, впевнено пішла до неї.

– Добрий день. Ми спитатись, чи готові наші папери.

Віта якусь мить розглядала її: за показною бравадою і майже хамським тоном ховалось ще більше страху і надії, аніж у її подруг біля дверей.

– Так, ми зробили ваші папери...

– Скільки з нас?

– Підійдіть до дівчини за зеленим столом, її звати Каріна, зробите оплату, отримаєте чек і папери.

– А... за терміновість?

– Перепрошую, - Віта здивовано звела брови, - у нас приватна фірма і замовлення виконуються в порядку живої черги.

Жінка почервоніла і відійшла.

 Віта спостерігала, з якою увагою жінки розглядають папери, перевіряють кожну сторінку, а на їхніх обличчях лише полегшення. Коли за клієнтками закрились двері, Каріна підійшла до Віти.

– В порядку живої черги, кажете? Спочатку ви їм пообіцяли, а потім ще й визвірились. Мені було шкода ту блонду.

– Справді, негарно вийшло... Ти бачила їх обличчя? Таке враження, що вони не одружуватись їдуть, а... добровільно віддають себе в рабство. Мені їх шкода.

– А чого шкодувати, вони справді в рабство їдуть.

– Мар’яна! От не помічала за тобою такої злостивості. Ну я трохи нахамила. Гормони. А в тебе що?

– А в мене теж гормони.

В кімнаті раптом стало дуже тихо і Віта зрозуміла дві речі: вона проговорилась. І не тільки вона. Мар’яна раптом зблідла.

– Вибачте, я не сказала раніше... Ви ж не звільните мене через... це?

– Чи ти здуріла? В честь чого я б мала тебе звільнити?

– А податки, закони, декретні?.. Мою знайому звільнили за власним бажанням, як тільки вона сказала...

– Думаю, ми дамо собі раду з податками...

Віта раптом зрозуміла, що бачить на обличчях дівчат те ж саме, що і у недавніх клієнток – полегшення.

 – Вони всі знали! Знали і ніхто нічого не сказав! Ми стільки років разом працюємо, я ставлюсь до них, як до подруг, а вони... вони... бачать в мені лише роботодавця! І то не найкращого...

– Який в тебе термін? - її голос здавався зовсім чужим, сухим, рипучим, аж дерло в горлі.

– П’ятнадцять тижнів...

Мар’яна знітилась, здавалось, вона от-от розплачеться.

– І як давно ти знаєш?..

– Майже зразу...

– Дякую за довіру. Я думала...

І несподівано Віта розридалась. Вона розуміла, що у такої ситуації навряд чи можливі інші варіанти, але її душила образа і вона не могла опанувати себе. В якийсь момент Віта усвідомила, що плаче не лише через це – із сльозами виходила вся напруга останнього тижня: страх, сумніви, непевність і нерозуміння. Коли прийшло полегшення вона не знала, що робити далі.

– Як тепер подивитись у очі дівчатам? Ситуація, щонайменше неправильна, якщо не абсурдна: шефиня плаче, бо образилась на робітницю. Відбутись жартом не вийде, пресувати Мар’яну неправильно, сама ж сказала їй, що не звільню. Дурість. Я ніколи не повинна була забувати, що ми подруги тільки умовно. Насправді для них я завжди буду начальницею.

– Вам вже краще?

Віта подивилась на дівчат. Вони стояли півколом біля її стола і чекали. Мар’яна тримала велику склянку з водою, а Оля – пачку серветок.

– І коли ви встигли?

Дівчата вибухнули сміхом, трохи нервовим, але його вистачило, щоб розрядити атмосферу.

– Вибачте нас, будь ласка, ми більше так не будемо. І... прийміть наші вітання.

– Дякую за вітання. А що означає «більше так не будемо»?

– Це так, до слова...

Віта бачила, що Каріна намагається згладити ситуацію, примирити всіх і була вдячна дівчині за це.

– Пропоную закінчити робочий день у нашій кафешці морозивом і безалкогольними коктейлями.

Година минула весело й непомітно. Дівчата жартували, сміялись, пропонували варіанти імен і рекомендували лікарні та лікарів. Віта вже уявляла, як приготує фруктовий стіл, наллє у маленькі келишки запашного Токаю і розкаже Олегові...

Раптом їй стало незатишно, так, наче за нею хтось уважно спостерігає. Віта глянула у вікно і знов підкотив страх: майже нічого не було видно, на дворі швидко стемніло, а вона сидить біля вікна і почувається сліпою та беззахисною.

Попрощавшись із дівчатами Віта додала кроку, але передумала і пішла повільніше. Вечір був чудовим: теплий, запашний і щасливий. Легкий вітерець звідкись приніс ледь вловимий аромат матіол.

Віта глибоко вдихнула і задоволено примружилась, вона обожнювала матіоли і не розуміла людей, які мліли від лаванди. А Львів так неймовірно пахне восени – квітами, плодами, випічкою та кавою і зовсім не здається, що це велике місто.

Віта насолоджувалась вечором. Їй залишилось пройти ще одну вуличку і сісти у маршрутку коли раптом знов відчула неспокій, а потім страх. Сьогодні ж п’ятниця, а вона так легковажно тягне час, ще й сама. А може за нею вже хтось йде!

Віта мимоволі оглянулась і... побачила його. Того самого колишнього мента. Він наче злякався, що вона помітила його, зупинився, підняв руку... Отже, це таки він! А вона... Вона не може дозволити, щоб щось сталось із нею, з... Треба зовсім небагато, добігти до головної вулиці, там люди, магазини, вона забіжить в котрийсь і викличе поліцію, таксі, Олега... Головне – добігти!

Ноги наче ватяні, але Віта змусила себе розвернутись і побігти. Крок, другий, швидше, всього кількадесят метрів і вона врятована. Лиш би він не наздогнав її...

Час наче зупинився, все навколо перестало існувати і вона сама зникла, розчинилась. Ні страху, ні бажання, лише голос – спокійний та владний – огортав, відмежовував від усього світу і себе самої, манив, кликав, наказував. Він м’яко зупинив її і так само м’яко повів за собою.

Віта пройшла кілька кроків між будинками і раптом все зникло, а перед нею стояв чоловік і задоволено усміхався. Він наче навмисне підставляв своє обличчя скупому вечірньому світлу і при цьому спостерігав за нею. Віта відчула, як страх хвилями накриває її, терпнуть руки, а ноги наливаються камінною важкістю. Вона дивилась у його обличчя і розуміла, що не зможе втекти, він не дозволить.

Віта раптом побачила, як його очі повільно наливаються червоним і закричала, заціпеніння зникло, але перш ніж вона поворухнулась, чоловік блискавично схопив її, все навколо розмилось і вона знепритомніла.

– Прокинься.

Голос владно витягував її із забуття, але Віта не хотіла відкривати очі.

– Це сон і зараз він закінчиться. Я сплю...

– Твоя черга розплатитись за зраду.

– Що?

Віта відкрила очі і зустрілась із палаючим поглядом чоловіка. Вона бачила у його очах свою смерть і… не відчувала нічого, так, наче хтось висмоктав із неї страх і бажання втекти. Але жінка розуміла, що повинна зробити хоч щось, щоб скинути заціпеніння. Закричати.

Крик застряг у горлі. Віта не могла поворухнутись і ледве дихала. Чомусь подумала, що так мали почуватись мавпи перед удавом у «Мауглі». Аліна любила слухати... Аліна! Накотила паніка і Віту почало трусити.

– А ти сильна. Шкода.

Він підвівся і тільки тепер Віта зрозуміла, що сидить біля стіни на купі паперу у якійсь напівзруйнованій кімнаті. Чоловік одним рухом поставив її на ноги, відгорнув волосся, заправив пасмо за вухо.

Віта розуміла, що це той самий безжальний вбивця, але його рухи були такими легкими та ніжними, що шкірою мимоволі пройшов трем. Він тримав її за плече, а другою рукою нахилив її голову вбік. Попри всю божевільність думки, крізь марево Віта вже не сумнівалась, що він справді збирається її вкусити і спробувала вирватись.

– Не напружуйся, бо буде дуже боляче. Ти все одно нічого не зміниш.

Його голос був зовсім близько, дихання торкалось шкіри, а вона все ще намагалась ворухнутись. І раптом несамовитий біль пройшов всім тілом, а потім вона затерпла, лише шия пульсувала. Крик застряг глибоко в грудях і Віта могла лише схлипувати. Вона відчувала, з якою насолодою він п’є кров. Її кров!

– Дитина... моя дитина...

Він на мить зупинився, наче...

– Відпусти її!

Віті було байдуже, хто це сказав, бо в цей момент вона відчула – її ніщо більше не тримає, не контролює її волю та тіло. Єдина перешкода – рука вбивці, що досі тримає її голову і його зап’ястя навпроти її очей. Треба вирватись і встигнути втекти, поки чоловіки будуть мірятись силами. І вона впилась зубами в його руку, сподіваючись, що йому буде так само боляче.

Дивно, але він не смикнувся і продовжував тримати її, наче і не талось нічого, а Віта з огидою відчула у роті кров. В цей момент пролунав постріл, з горла чоловіка вирвалось щось схоже на рик і він відпустив Віту. Наступної миті його вже не було поруч.

З несподіванки Віта мало не впала і ковтнула кров. Її почало нудити, у голові паморочилось, підігнулись ноги. Якось відсторонено вона подумала, що треба зупинити кров, що теплим струмочком текла із шиї, позбутись цього бридкого солонуватого присмаку в роті, стерти липку краплю в кутику губ...

Пролунав глухий удар, який у порожній кімнаті здався їй неймовірно голосним і наступної миті вона побачила перед собою розлючене обличчя вбивці. Його очі горіли червоним, ікла випинали, а погляд знов позбавив волі. Він схопив її і з ревом впився в шию. Він не був терплячим і обережним, як спочатку, не насолоджувався трапезою, він шматував її шию і видавав звуки, які вона чула лише у тварин.

Віта вже не відчувала болю, не думала ні про що, вона слухала, як помирає її тіло. Солоний присмак у роті викликав нестерпну спрагу, але вона вже не могла згадати, звідки він. Тіло наливалось втомою, ставало все важче дихати, жінці навіть почало здаватись, що вона чує, як шалено б’ється серце, а потім пропускає удари. Очі заплющились самі і вона згадала про... щось важливе, надзвичайно важливе... під повіками почали танцювати мушки, а потім вибухнули світлом... Віта усміхнулась… її чекає зустріч... дуже важлива зустріч...