Раді Вас бачити!

Абсурд. Все, що він робить, немає сенсу.

Андрій зупинився посеред вулиці і на мить закрив обличчя руками. Він втомився, виснажений, готовий здатися. Все покинути і нарешті виспатись. Роки переслідувань не дають результатів, він завжди на крок позаду і все частіше здається, що його, ще недавно така непохитна впевненість, лише гра зболілої уяви. Марення, що допомагає якось пояснити і пережити втрату.

Андрій присів на лавку, щоб заспокоїтись і вирішити, що робити далі. Вивчаючи вулиці міста, він уже два дні нічого не їв і майже не спав. Цього тижня вампір поїде зі Львова і Андрій зовсім не був певен, що зможе продовжити переслідування.

Вампір!

А чи є той вампір насправді? Андрій сам так називав його і, чим довше не могли спіймати вбивцю, тим більше у це вірив, але розумом все одно шукав логічне пояснення: маніяк, збоченець, якому для чогось потрібна кров, або він просто зціджує її, а потім впивається панікою у медіа; може це сектант або простий злочинець, що заробляє на життя її продажем. Може бути і таке. На своїй колишній роботі Андрій навчився не дивуватись. І це нічого, що всі жертви у місті схожі одна на одну, просто у нього такий бзік. І ні свідків, ні зачіпок. Україна велика, міст багато, а чотири мертві жінки за місяць цілком вписуються у загальний показник злочинності по місту. От тільки вбивця, здається, не усвідомлює, що телебачення та інтернет швидко зводять кінці з кінцями, тому списати все на випадковість вже ніяк не вийде. Або ж навпаки: аж занадто добре розуміє і насолоджується своєю безкарністю, бо навіть повний ідіот, дивлячись новини останні кілька років зрозуміє, що країною подорожує серійний вбивця…

– Як думаєш, вони встигнуть?

– Не знаю, головна грошей не взяла, так шо всяке може бути.

Андрій подивився на молодих жінок, що стояли по той бік вулиці. Вони нервували і розмовляли голосно.

– Ага, «АВІТА», агенція перекладів та легалізації. Шукачки щастя, а головна їх обламала... О, Боже...

Андрієві на мить здалось, що він остаточно втратив розум – у вікні агентства стояла Ярина. Він навіть заплющив очі і провів по них тремтячими пальцями, щоб розігнати мару, але вона не зникла, лише ледь повернула голову, розмовляючи з кимось позаду. Він мало не зірвався з лавки, щоб вбігти всередину і обійняти її.

– Стоп! Зупинись! Ярина померла сім років тому. Ти сам знайшов її у тому покинутому домі... Але ж ось вона! Жива! Це неможливо! Це нереально!

Жінка у вікні повернулась і зникла в глибині кімнати. Андрій вдихнув і, на мить затримавши подих, дуже повільно видихнув. Він не має права на помилку. Потрібно дочекатись, поки вона закінчить роботу і вийде, тоді все стане на свої місця. А поки що треба стати непомітним...

… вони шукали її два дні. Андрій вмовив друзів допомогти йому неофіційно. Він був певен, що збожеволіє, якщо Ярина стане наступною жертвою маніяка і майже переконав себе у тому, що вона покинула його заради іншого чоловіка. Хай так, лиш би була живою.

А зранку у відділок зателефонував чоловік і сказавши, що у покинутому будинку на вулиці Шварца лежить тіло жінки, кинув слухавку. Андрій знав той будинок і ту вулицю, нею Ярина часто скорочувала дорогу з роботи додому.

Надія помирає останньою. Але чим ближче вони під’їздили, тим примарнішою вона ставала. У машині було тихо, хлопці намагались не дивитись на нього і Андрій був їм вдячний за це. Він не витримав би заспокоювань та співчутливих поглядів, поки не переконається...

Вийшовши з машини перед будинком, Андрій зрозумів, що не може зрушити з місця. Страх, паніка і відчуття, що все це тяжкий сон тиснуло на плечі, судомило горло.

– Андрію, може ми самі?..

Підійшов Віталік, але не поплескав його по плечі, як завжди, не намагався підбадьорити, він уникав його погляду і помітно нервував.

– Ні, - Андрій заплющив очі, стиснув кулаки, - я не зможу стояти і чекати.

Андрій змусив себе зробити перший крок, а потім тіло і розум наче роз’єднались і він спостерігав за всім збоку, аналізував дані, які отримували органи чуття, а сам не відчував нічого.

Будинок жив своїм життям і мав свій запах: мокрої штукатурки, трухлявого дерева, зітлілої тканини та плісняви. Перетяг змішував запахи і кидав ними в обличчя.

Поки хлопці перевіряли підвал, Андрій обходив квартири, одну за одною. Чомусь він був певен, що знайде її у тій, де вікна виходять на схід, щоб вдень сонце, а вночі місяць. Він не помічав слідів мародерства. Ці кілька будинків покинуті так давно, що всім байдуже, а розбиті вікна і пустка навколо відлякують нових пожильців. Якби тут хтось жив...

Остання квартира на першому поверсі, оглянути і можна підніматись на другий. Але він чомусь не може підійти до дверей. Інтуїція?

З-під дверей пробивається сонячне світло… він глибоко вдихнув і відкрив їх. І спочатку не побачив нічого, у передпокої не було стін і сонячне світло заливало все приміщення крізь вибите вікно...

…вона лежала на купі розкладених картонних коробок...

...вона майже вибігла, швидко закрила двері і почала на ходу одягатись. Заглибленому у спогад Андрієві здалось, що він переживає дежав’ю – Ярина робила так само.

Він пішов їй на зустріч. Несподівано жінка заточилась і почала повільно осідати на землю. Андрій встиг підхопити її і заледве стримав бажання запитати – ти хто?

Жінка у його руках була непритомною кілька секунд, кілька неймовірно коротких і неймовірно довгих секунд. За цей час він встиг увібрати очима її всю і цього було досить, щоб зрозуміти – це не Ярина. Вони дуже схожі, так іноді трапляється, але це не вона.

Андрій намагався вгамувати бурю емоцій всередині: гнів, розчарування і... радість?

Жінка повільно відкрила очі, майже такі ж, як у Ярини і він побачив, як вони наповнюються жахом, таким сильним, що він, здавалось, відчув його на запах і смак.

– Це добре, що вона боїться, отже знає про небезпеку.

Андрій посадив її на лавку і зрозумів – жінка хоче, щоб він пішов. Звичайно ж, вона боїться, але він не може собі цього дозволити. Через стільки років нарешті випав реальний шанс завершити справу і він скористається ним. Жінка одружена, отже не запросить незнайомця додому, тому треба слідкувати за нею постійно.

Андрієві здалось, що за ним хтось спостерігає. Коли з’являється таке відчуття, йому неможливо опиратись і людина оглядається. Андрієві коштувало неймовірних зусиль не зробити цього, хоча відчуття тиску на потилицю ставало майже нестерпним. Він вже не сумнівався, що жінка стане останньою жертвою у Львові і байдуже, що тут може бути ще кілька десятків схожих на неї. Вампір поруч, він спостерігає за ними і краще не думати, що це божевілля, бо тоді його життя і все, що він робив останні сім років втратить сенс.

Андрій почекав, поки вона з чоловіком відійшли і рушив за ними, повільно, але не випускаючи їх з поля зору. Разом з тим він уважно вивчав вулицю бо відчуття, що вбивця поруч, не зникало.

– Він десь там і не повинен зрозуміти, що я відчуваю його, знаю що він поруч. Якби я знав, який він, було б простіше... Я не маю права втратити цей шанс.

Андрій побачив, що жінка з чоловіком на кілька хвилин затримались перед будинком і звернув у найближчу вуличку: вони не повинні його помітити. Тепер Андрій знав, де вона живе і знав, що сьогодні їй нічого не загрожує. А йому потрібно виспатись і набратись сил.

Наступного ранку Андрій стояв недалеко від будинку до десятої ранку. Жінка не вийшла, отже вчора вона не просто так зомліла, може навіть хвора і сьогодні буде вдома. Тим краще, у нього буде достатньо часу, щоб підготуватись. Цього разу все закінчиться. Львів стане містом його тріумфу і звершеної помсти.

Кімната у готелі була малою, холодною і в той же час задушливою. Спертий дух вдарив у ніс, як тільки він увійшов, тому перше, що Андрій зробив – відчинив вікно. Виявилось, що прохолодне осіннє повітря набагато тепліше та свіжіше і, якби не нічний холод, Андрій краще спав би у парку в палатці. Але йому потрібна вода, електрика, доступ до інтернету і хоч якесь, але відчуття безпеки.

У кімнаті все було таким, як Андрій залишив перед виходом. Судячи з усього, покоївка прибирає кімнати лише після виселення клієнта і то не надто ретельно. Але у його ситуації це добре, ніхто зайвий раз не зверне увагу на нього, на його дивну поведінку і не знайде набір божевільного маніяка.

Андрій усміхнувся кутиком губ і перевів погляд на сумку в кутку кімнати, яку намагався не відкривати без крайньої потреби. І не міг змусити себе викинути її, бо вона була наче символом, що пов’язував його із минулим. Коли доводилось відсувати замок лівої перегородки, Андрієві здавалось, що він дивиться тупий і бездарний фільм жахів: три осикові кілки, півлітрова пластикова пляшка освяченої води, в’язка часнику, срібний двометровий ланцюг, зроблений на замовлення, кілька хрестів, вервечок і срібні кулі у футлярі від окулярів.

Андрій згадав, із якою сліпою та лютою впевненістю збирав все це, а потім... А потім чим більше часу минало марно, тим божевільнішим здавалось. І Вітя. Якийсь час друг допомагав збирати інформацію, прикривав його перед начальством, здавалось, розумів та підтримував. А потім все частіше дивився на нього із співчуттям, жалістю… страхом. Він навіть не попрощався, коли Андрія попросили звільнитись за власним бажанням, щоб не псував репутацію відділку…

Андрій трусонув головою, відганяючи спогади. Він взяв сумку і висипав її вміст на ліжко. Все на місці, ціле, кілки гострі, навіть вода у пляшці не зіпсована.

Все, що він знав про вампірів, Андрій довідався із фільмів, тому не був певен, чи щось із його набору справді допоможе. Він намагався знайти щось у інтернеті, але після кількох годин пошуків його тіпало від люті: невже люди насправді такі сліпі й дурні? Сайти, форуми присвячені вампірам та їх ідеалізації, і лише припущення, що вони можуть вбивати просто так. Є, звичайно, і злі вампіри, але це, як виняток.

Маячня! Повна!

А може це він божевільний, а всі інші просто бавляться у страшилки? Тепер це вже не має значення. Він абсолютно випадково зустрів наступну жертву і зробить все, щоб врятувати її, покарати вбивцю і довести самому собі, що він не божевільний. Головне – не проґавити момент.

Андрій стояв навпроти будинку із п’ятої ранку і намагався не звертати увагу на холод. Він навмисне одягнувся якнайлегше, щоб не обмежувати рухів коли нарешті опиниться із вбивцею віч-на-віч.

Жінка вийшла о восьмій тридцять дві і швидко пішла, наче запізнювалась.

Інтернет це все-таки сила, можна знайти навіть те, чого бути не повинно. Знайшовши агентство, Андрій дізнався її ім’я – Віталіна Малевська. Віта. Зовсім не жіноче ім’я, тверде, холодне. Як вона може бути схожою на м’яку і ніжну Ярину? А потім, знайшовши її у соціальних мережах, Андрій із болісним задоволенням переглядав фото, весь час порівнюючи із Яриною. У жінки була дочка і він на кілька хвилин дозволив собі повірити, що це його сім’я. Ось вони усміхаються йому, виглядаючи з-за дерева у парку; ось смішний малюнок дівчинки і задоволена усмішка без одного зуба; ось жінка усміхається і її усмішка така тепла і сумна одночасно…

Стало тільки гірше, дихання збилось, на очі навернулись сльози, а з середини піднялась така хвиля люті, що потемніло у очах. Яким правом все це забрали у нього?

Ні, краще не думати про те, що було б, якби...

По дорозі жінка забігла у аптеку і більше за день жодного разу не вийшла на вулицю. Це і заспокоювало, і напружувало: він втомився стояти на місці і не зводити очей із дверей. Андрієві хотілось розім’яти ноги, сходити в туалет, але він боявся відійти навіть на кілька хвилин. А якщо саме в цей час жінка вийде і не повернеться? Андрій мав при собі кілька шоколадних батончиків і маленьку пляшку води. Їсти не хотілось, він занадто нервував, але змусив себе жувати шоколадно-горіхову масу, щоб зовсім не охляти.

Нарешті Андрій побачив її. Жінка вийшла у компанії ще трьох дівчат, замкнула двері і вони, жартуючи, пішли у протилежний від її дому бік. Він почав злитись: якщо б жінка пішла додому, все було б набагато простіше, а тепер треба йти за нею, а потім назад. Є ризик, що його помітить не тільки вона, а й вбивця, якого він ще й досі не вирахував. А те, що той поруч Андрій відчував шкірою.

На щастя, йти за нею не довелось. Дівчата, сміючись, забігли у кафе в сусідньому будинку і вибрали столик навпроти вікна. Там вона у безпеці, вампір вбивав своїх жертв у безлюдних місцях. Він побачить, коли жінка вийде, а поки що треба якомога непомітніше оглянути навколишні будівлі, вулички та дахи, не пропускаючи жодного сантиметра. Права на помилку, як і іншого шансу, у нього не буде.

Вікна, одне за одним, починали світитись. Люди повертались додому і жили своїм життям – вчора, сьогодні і так само житимуть завтра. Андрій, стиснувши зуби, спостерігав як оживають будинки і думав, що міг бути одним з тих людей, після роботи приходити додому, обіймати Ярину, дітей, дивитись телевізор і вірити, що жахи існують тільки там, в уяві сценаристів та режисерів. Міг, але не став, у нього забрали цю можливість і сьогодні, нарешті, він помститься...

– Бережіть себе. До побачення.

– Бувайте, дівчата і дякую.

Сміх жінки вивів Андрія із заціпеніння, ще зарано торжествувати. Якщо він не помилився, а він боявся навіть думати про це, то найважче попереду. Поправивши сумку на плечі, Андрій повільно пішов за нею. Головне не привертати увагу, бути непомітним.

У поведінці жінки щось змінилось, вона йшла повільно, плавно і у Андрія склалось враження, що вона розмовляє сама із собою. Напевне, він занадто уважно приглядався, бо вона різко зупинилась і оглянулась, погляди зустрілись. Її рука злетіла і прикрила живіт так, наче їй стало погано, очі розширились, коли вона впізнала його, рот відкрився. Андрій думав, що вона почне кричати, але жінка лише хапала ротом повітря, а її обличчя зблідло і стало майже негарним від страху. Він підняв руку, долонею до неї, даючи зрозуміти, що не ворог і хоче все пояснити. Але коли він зробив крок, жінка розвернулась і побігла.

– Чорт! Тільки не це!

Якщо він побіжить за нею, то приверне до себе зайву увагу. Як він міг так все спартачити! Хоч би вона нікуди не звернула. І, наче почувши його думки, жінка зупинилась, повільно повернулась і зайшла у вузький прохід між будинками.

– Що за?..

Ще до того, як почувся її крик, Андрій все зрозумів.