Раді Вас бачити!

Віта бачила себе, наче збоку: на ній сукня, як у принцеси із шкільної вистави, кучері підстрибували, коли вона бігла, але її власний сміх чомусь дратував. Вона ніколи так не сміялась. І не дивилась так, млосно і хижо одночасно…

…ліс і кінь, що летів, як скажений...

…і відчуття перемоги, і злорадство…

…і смак крові, і голод…

– Мамо, ти де?

Кілька безкінечно довгих секунд Віті здавалось, що вона ніяк не може прокинутись із нічного жаху. Вона наче бачила свою смерть чужими очима і той хтось ненавидів її так сильно, що Віті було страшно навіть коли вона зрозуміла, що це лише сон. А тоді вона зрозуміла, що не дихає і різко вдихнула ротом, захлинаючись задушливим повітрям у кімнаті. Тілом пройшла легка вібрація і Віта зрозуміла ще одну річ – дихаючи, вона витрачає енергію, якої і так мало, а не дихати не може.

Віта повільно вдихнула і, затримавши подих, зосередилась на своїх відчуттях. Тіло оживало після сну, залишки енергії колючими іскринками розігрівали м’язи та суглоби і до межі загострили відчуття. Вона голодна, як ніколи в житті, але це вже не питання життя чи смерті, тепер це питання помсти.

Шлунок зсудомило і це було майже боляче. Одночасно вона відчула тепло живої істоти і запах, що наче сам лоскотав їй ніс. Теплий, майже гарячий страх. Попри шалене бажання втамувати голод, Віта стрималась і навіть усміхнулась.

– Ка–пі–тан… розслабся, я не збираюсь тебе їсти… принаймні сьогодні…

Віта не розплющувала очей, але, здавалось, бачила звуки: він різко вдихнув, сіпнувся і спробував замаскувати страх агресією. Розумно, але не достатньо швидко, вона відчула різницю і вже не сплутає; а потім справжню ненависть і, відкривши очі, здивовано подивилась на нього.

– Чому?

– Що – чому?

– Чому ти ненавидиш мене?

– Ти помиляєшся, - Андрій уникав її погляду, - я приніс тобі новий одяг, але розміру взуття не знаю.

– Тридцять сім.

– Добре, я принесу, поки ти будеш відмиватись. І не відслонюй штори, сонце ще не сіло.

Віта змусила себе не кинутись на чоловіка, коли той повернувся до неї спиною. Це було б так просто, легко, правильно – втамувати голод і помститись. А він на мить завмер біля дверей, наче відчув її порив але не повернувся, не подивився на неї, не сказав нічого, просто вийшов. Віта якийсь час думала, що це означало, страх чи довіру?

– У будь-якому разі треба бути обережною, мій капітан безпринципний на шляху до мети… Де тут дзеркало і душ?

Віта встала з ліжка і, оглянувши кімнату, побачила дзеркало, вмонтоване у двері шафки. Вона підійшла, заглянула і усміхнулась – із дзеркала на неї дивилась незнайомка.

– Боже, на кого я схожа? Волосся таке страшне, що напевно не відмиється, вся в пилюці… ще й очі червоні. Зрозуміло, чому капітан втік. Сподіваюсь, тепла вода є.

У маленькій ванній кімнаті їй все ж довелось якийсь час не дихати, бо запах плісняви та каналізації із душової кабінки виявився занадто ядучим, а хлорована вода щипала очі. Попри все, Віта із задоволенням помилась. Їй здавалось, що вода змиває не лише бруд, а й якусь частину її, так, наче вона змінює шкіру.

Глянувши на себе у дзеркало після душу вона усвідомила, що таки справді змінилась: такої розкішної шевелюри у неї не було навіть після найкращого вкладання, шкіра ідеально чиста, молочно-біла, риси обличчя стали більш пропорційними, губи пухкі і червоні, як у юності. І лише майже повністю червона райдужка псувала враження.

– Треба повечеряти…

Як не дивно, Віта не відчувала нічого, про що так любили показувати у кіно: страх перед собою новою, неприйняття, моральні муки через потребу у людській крові, шукання альтернативи, думки про самогубство, а також інші крайності, як от вседозволеність та бажання безкарно відірватись на повну. І Віта не думала чому так. Зараз у неї було кілька абсолютно конкретних справ, от тільки вона поки що не вирішила, у якій послідовності за них братись.

Раптом Віта побачила у дзеркалі дерево, а за ним статую… хлопчика з лебедями. Фонтан. Біля нього стояв він і усміхався. Він дражнив її, кликав, запрошував… він розважався.

Віта посміхнулась у відповідь і вклала у це всю зневагу, єхидство і ненависть, на які була здатна. Натомість він театральним жестом розвів руки і ледь вклонився.

– Я чекаю…

– Я приніс кросівки, ти ...

Андрій захрипів, притиснутий до стіни, а Віта зупинилась за мить до укусу. Під її поглядом його шкіра здавалась прозорою, а кров неймовірно пахтіла з-під шкіри: морська сіль, перець, гвоздика…

Віта заледве змусила себе відсторонитись і подивилась йому в очі. Що він відчуває за крок до смерті? Невже не боїться? Але у його очах було щось зовсім незрозуміле.

– Ненавиджу гвоздику…

Андрій судомно вдихнув, притискаючи руку до грудей, а Віта так, наче нічого не сталось, кинула мокрий рушник на підлогу і пішла одягатись. Їй було абсолютно байдуже, що він бачить її оголеною, байдуже, що він про неї подумає і як відреагує.

Віта на мить завмерла і повільно вдихнула, закривши очі: у повітрі щось змінилось, з’явилось щось нове, летке, ледь вловиме. Не страх, не злість, не ненависть, щось поки що невідоме, але приємне.

Віта вдихнула знов і зрозуміла, що треба швидко зібратись і знайти щось… когось на вечерю. З кожним рухом, з кожним подихом голод ставав все сильнішим і втамувати його так просто, достатньо простягнути руку. Але Віта знала, якщо почне пити з Крилова, зупинитись не зможе. І не тому що дико голодна, а тому що вбиватиме його і отримає задоволення. А капітан ще їй потрібен. І він не повинен відчувати загрозу з її боку.

– Вибач, я задумалась і не почула, як ти повернувся.

– Я помітив, як ти милувалась собою.

Віті не сподобався тон, показна бравада і претензія в голосі. Вона не втрималась:

– Капітане Крилов, я розумію, що для вас ця ситуація дещо стресова, але я б не радила вам і надалі провокувати мене. Я дуже голодна і, боюсь, можу випадково порушити нашу угоду про співпрацю.

У свою чемну відповідь Віта вклала стільки єхидства, що на мить злякалась його реакції, якщо капітан не стримається, то вона таки вб’є його. Але Крилов, на диво, відповів спокійно і не менш єхидно:

– Тобто, ти йдеш шукати вечерю?

– Так.

– І в кращих традиціях жанру це буде якийсь мерзотник.

Віта лише загрозливо примружила очі.

– Можливо…

– Як благородно, ти очис…

Він не встиг договорити, Віта вже стояла навпроти нього і торкалась носом шиї.

– Мені байдуже, хто стане моєю вечерею, - вона ледь торкнулась шкіри зубами і раптом вхопила його рукою за шию і підняла вгору. Вона відверто насолоджувалась своєю силою і його безпомічністю, - але якщо ти ще раз скажеш щось подібне, то я просто вб’ю тебе. Бо не тобі вчити мене моралі!

Зуби боліли нестерпно, горло пекло, судомило шлунок і до всього він чекає на її улюбленому місці. Якусь мить Віта боролась із туманом у голові та перед очима, а тоді різко відпустила Андрія і вибігла на вулицю.

Вона відчувала дивну слабкість, але замість бажання перепочити її охопило шаленство, бажання знайти, схопити і наповнити себе теплом та силою. Знов вбити. Тепер вже свідомо. І так кожен день все життя?

– Як сказав мій капітан: у кращих традиціях жанру. Ну що ж, щоб вбити Арсена я готова на все, а потім…

Несподівано Віта зрозуміла, що знає його ім’я.

– Отже – Арсен. Цікаво.

Віта вирішила, що знайде когось дорогою до парку і бажано, без наркотику у крові, може тоді енергія збережеться у її тілі на довше. Якщо ж ніхто не трапиться, не страшно, вона чомусь була певна, що тепер Арсен не дозволить їй померти.

Нагода трапилась за брамою парку. Віта відчула запах: ледь вловимий, терпкий, з виразною нотою металу, а тоді побачила пульсуюче тепло за деревом. Чоловік. Він виглянув, побачив її і його запах змінився, додались пряні нотки. Вже знайомі нотки. Віта усміхнулась своїм здогадам, але це потім. Передовсім вечеря, а щоб вона прийшла сама, достатньо звернути з освітленої алейки.

Віта оглянулась навколо, наче шукала когось. Наскільки вона змогла побачити, крім того чоловіка у парку більше нікого не було. Десь там у глибині, біля фонтану, її чекає Арсен, вона це відчувала, але розуміла, що спішити не можна. Щоб боротись з ним потрібні сили і самоконтроль.

Віта повільно пішла у темряву. Крони дерев шуміли, часом зовсім тихо, а тоді несподівано голосно. Вночі цей звук був зовсім іншим і вона згадала, як боялась його колись. Колись? Всього лиш кілька днів тому, а це вже зовсім інше життя. Чи нежиття?

Кроки наближались все швидше. Віта дозволила чоловікові підійти зовсім близько і в останню мить повернулась до нього. Чоловік завмер, а вона кинулась на нього, повалила на землю і впилась в шию. Чиста кров смакувала по-іншому: вона заспокоювала біль у яснах, обволікала язик, вибухаючи букетом смаків, проникала у тіло не спалахуючими іскрами енергії, а розпускалась повільно, наче пуп’янки квітів.

Віта розкошувала, насичуючи тіло теплом, силою і не думаючи, що знов вбиває. І лише коли зробила останній ковток зрозуміла, що чоловік не кричав і не опирався. Десь далеко і одночасно у неї в голові прозвучав сміх.

– Я чекаю… йди до мене…

Голос зачаровував, заспокоював, манив. Хотілось забути про все і йти до нього. І раптом голова наче вибухнула калейдоскопом о́бразів, уривків життя, снів і прихованих бажань. Вона поринула у життя вбитого нею чоловіка і побачила у ньому безмір злоби, ненависті, хіті та насильства. Обличчя жінок і дівчат, тих, з яких він познущався і тих, про кого лише мріяв.

Віта обхопила голову руками, наче це могло допомогти позбутись видіння.

– Ти зможеш, ти вмієш…

Вона побачила себе з Аліною. Вони сиділи на лавці зовсім недалеко звідси, їли морозиво і сміялись. Сонце освітлювало їх крізь крони дерев, а він невідривно дивився на її доньку.

Раптом Віта усвідомила, що за весь цей час жодного разу не згадала про Аліну, чоловіка, батьків і видіння зникло. Вона зовсім забула про них, зосередившись лише на втраті дитини, про яку знала лише день. Зосередившись на виживанні та помсті. Зосередившись на собі. А Аліні лише шість, зараз вона, напевно, плаче, їй погано, їй потрібна мама.

– Я чекаю… йди до мене…

– Йди до дідька!

Віта розвернулась і помчала крізь парк додому.

У дворі було темно і тихо. Вікно дитячої кімнати світилось, а Віта розуміла, що не може просто так прийти додому. Вона не зможе увійти без запрошення, не зможе пояснити, де була, що сталось, чому вдень вона впадає в летаргію і може згоріти на сонці. Не можна давати надію дитині, щоб знов зникнути.

Одночасно Віта відчула, що Арсен шукає її. Не можна допустити, щоб він прийшов сюди, побачив її біля дому і зрозумів, що це для неї і досі дуже важливо. Чомусь їй здавалось, що це небезпечно для її доньки, так, наче Арсен міг забрати і її. А вона нізащо не дозволить йому навіть наблизитись.

Злість, ненависть, бажання не допустити його сюди наростали, як лавина і Віта відчула, що починає тремтіти. Їй хотілось… Вона сама не розуміла чого. Треба тікати звідси. Але їй так хочеться подивитись на Аліну хоча б через вікно, переконатись, що поруч із нею Олег чи бабця. Що хтось з них сидить з нею, заспокоює і обіцяє, що все буде добре. Якби ж вона могла, як Дракула, повзати по стінах. А раптом?

Попри божевільність думки, Віта вирішила спробувати. Зараз темно, світиться лише в декількох вікнах і вона почує, якщо хтось зайде у двір. Віта підійшла до стіни, обережно торкнула її долонею, потім самими пучками пальців і усміхнулась – вона відчувала кожне найменше заглиблення та кожен маленький виступ. Віта зняла кросівки і легко підтягнулась на руках.

– Аліна сказала б що я Спайдервумен.

Віта обережно підіймалась до п’ятого поверху і, хоча їй не було важко, вона все ж боялась зірватись і впасти. На рівні третього поверху вона зрозуміла, що її більше не ховає тінь від дерева, а стіна, здавалось, виблискує у місячному сяйві. Віта зупинилась, а тоді швидко поповзла вгору, втрачати їй нічого, а навіть якщо хтось її і побачить, то чи ж повірять у таке?

– Мама обов’язково повернеться, вона просто десь загубилась.

– Як мама може загубитись? Вона живе тут все життя.

Віта завмерла. Голос Аліни вона впізнала зразу, але хто та жінка?

– Мама могла захворіти і все забути, таке часом трапляється. Ми знайдемо її і вилікуємо.

– Справді?

– Так, сонечко, обов’язково. А зараз лягай, закривай очка і спробуй заснути. Ти ж не хочеш, щоб мама потім насварила мене за те, що я тебе погано доглядаю?

– Тьоть Мар’яна, включіть мені, будь ласка, світлячок.

– Добре, а тепер спи.

– Що тут робить МАР’ЯНА? - Віта мало не зірвалась вниз, - Ще й вночі. І де Олег?

– Як вона там?

Олег говорив на кухні. Віта обережно підібралась ближче.

– Здається, зараз засне. Принаймні, сьогодні вже не плаче.

– Добре.

– Ти думаєш, її вбив той маніяк?

– Я не знаю! Але Віта не така, щоб щезнути без попередження. Погано тільки, що тіло досі не знайшли. Це зв’язує мені руки.

– Про що це він? - Віті здалось, що вона вросла у стіну і не може не те що поворухнутись, навіть дихати. Підозри та здогади вирували в голові, але вона ніяк не могла вхопитись за якусь думку. Вона просто не могла повірити…

– Ну чому ж? Проконсультуйся з юристом. Є ж якась процедура переоформлення майна в разі зникнення власника. А потім віддаси Аліну бабці на виховання і ми почнемо нове життя, як планували.

– Так не вийде. Віта написала заповіт на користь Аліни, а до її повноліття опікун стає розпорядником.

– От сучка, коли вона встигла?

– Заткнись! Аліна почує.

– Не почує. До речі, ти казав, що вже давно не спиш із Вітою…

– Ти дура? Як я можу не спати з власною жінкою? Вона б щось запідозрила.

– Ага, і тому ти зробив дитину і їй?

Якусь мить було тихо і Віта зрозуміла все: чому Мар’яна була такою агресивною останнім часом, чому насправді приховала вагітність, чому Олег поводився дивно.

– Ти про що? Яку дитину?

– А ти не знав? Наша шефова була вагітною.

– Ти брешеш, щоб мені допекти.

– Вона проговорилась в той самий день. Ми ще потім всі дружно святкували в нашій кафешці. Не віриш мені, дівчата підтвердять.

– Я викличу тобі таксі…

– От тільки не треба розігрувати переді мною драму! Ти мріяв її позбутись.

– А ти стєрва!

– Так за це ти мене і любиш…

Віта не стямилась, як опинилась на землі, біля яблуні. Вона стояла і, їй здавалось, задихалась. Всередині все вирувало, кипіло і не знаходило виходу. Коли? Де? Як? Чому? Як так вийшло, що Олег зійшовся з Мар’яною? Коли вони встигли познайомитись, зблизитись? Олег майже ніколи не зустрічав її після роботи, та й всередині був лише два рази, на святкуванні річниці і трьох років роботи агенції. Невже тоді? Як він посмів? Як Мар’яна могла? Вона і Каріна були першими, кого Віта взяла на роботу. І кожен день дивилась їй у очі, усміхалась, була такою доброю… Фальшива паскуда. Стерво.

Віту тіпало від злості і в уяві постала чітка картина: вона вривається у квартиру, витягує з неї за патли Мар’яну, роздирає до крові обличчя Олега і… і нічого. Вона нічого! не може зробити! Зараз вона ніхто! Вона не може увійти у свій дім бо її – Віталіни Малевської – не існує! Є невідома науці істота, яка не має права на її колишнє життя. А винен у всьому він. Ні, вони. Арсен і Андрій.

Віта обіперлась руками до стовбура яблуні і із злістю штовхнула. Гучний тріск привів її до тями. Дерево нахилилось майже до землі, коріння стирчало, вивернувши землю і, на додачу, у багатьох вікнах засвітилось. Віта здивовано глянула на свої руки, вона не відчувала у собі аж такої сили.

За спиною відкрилось вікно і війнуло парким, спертим духом використаних підгузків, пареного молока та дитячої олійки. Всередині все стислось і почало пекти – вона втратила все це, навіть не отримавши.

Яким правом Арсен обрав саме її? У місті стільки жінок! Чому він не випив когось іншого? Чому Андрій дозволив цьому статись? Вона хоче і має право знати відповідь.

Востаннє глянувши на вікна своєї квартири, Віта взула кросівки і вибігла з двору.