Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Him – Join me



Веселощі поволі відступали, поступаючись порожнечі. Вона нагадувала темний саван, що одразу закривав очі, голову і кутав тіло тісно, перев’язуючи, блокуючи рухи. Кольори ставали блідими, звуки приглушеними, а тихий біль, який Естефанія носила у собі, розгорався із новою силою. Наче рана, що відкривалась, нещадно кровоточачи. 

Есті підвела очі. Сонячне проміння вже пробивалось крізь тонкі фіранки, бліде обличчя з колами під очима здавалось змарнілим та виснаженим. Дівчина підвелася, досі відчуваючи як паморочиться у голові. Відсмикнула фіранки, пускаючи сонце у порожній номер. Важко зітхнула, відкинувши пасмо, що прилипло до спітнілого лоба.

Певно, треба випити кави. Новий день почався. Дівчина оглянула кімнату. Зім’ята постіль, що досі тримала у собі тепло її тіла, речі, неохайно кинуті на крісло. Вчора вона роздягалась поквапом, не замислюючись про порядок. Есті хмикнула. Як дивно було аналізувати власну поведінку: тверезою вона була геть інша. Наче дві сутності перебували у одному тілі.

Від кави її нудило, сонцезахисні окуляри не рятували чутливі очі від яскравого світла. Піт вкривав її шкіру, змушуючи здригатися при появі навіть ледь відчутного вітерцю.

***

Асмодей спостерігав за нею здалеку. Дівчина пила каву малими ковтками і кривилась від кожного, кутаючись у бузкову сорочку з фламінго. То була сорочка Томаса, хлопець за життя просто обожнював принт із химерними рожевими птахами. Демону завжди здавалось, що він у них має вигляд ідіота. Та аура трійці його найближчих друзів, включно з Естефанією, вказувала на те, що для них усіх такий вибір гардеробу здавався милим. 

Шкіра Есті блищала від поту, а пальці ледь помітно тремтіли. Демону не подобалось, як прийняті препарати вплинули на дівчину. Її аура все ще не повернулась до норми. Він не хотів, щоб вона робила це з собою знову.

Суккубка нишпорила її кімнатою, збираючи пакети з пігулками, а тоді перемістилась до господаря. Асмодей взяв паперовий пакет двома пальцями і зазирнув всередину. Чому люди готові витрачати гроші на цю дурню? Хіба їй зараз ліпше, ніж було вчора? Його очі знову знайшли Естефанію. Вона здавалась хворобливою та виснаженою. Ні. Їй це більше не знадобиться.

Хоч він довгий час не планував з’являтися, схоже тепер йому доведеться показати себе і супроводжувати дівчину, аби вона не утнула щось ще більш небезпечне.

***

Естефанія тремтіла, відчуваючи як серце гупає у грудях. Найбільше її дратувала тахікардія наступного ранку. Від постійного стуку, спирало дихання, а шлунок скручувався від нудоти. Від спеки її тіло то мліло, вкриваючись потом, то здригалося, відчуваючи холод, наче надворі була зима.

Цей стан був огидним та виснажливим, Есті неначе більше не належала собі. Їй все здавалось, що легше просто не буде, що вона так і лишиться з цим болем по всьому тілу, цією слабкістю і абсолютною плутаниною у думках. 

Вона зняла окуляри і притулила задубілі пальці до очей. Відчувши як тінь напливла, затуляючи сонячне тепло, Естефанія прибрала руку, зустрівшись поглядом з Асмодеєм.

– Кессіді? – здійняла брови вона. – Що ти тут робиш?

– Я чув, що сталося з Томасом, – тихо мовив він.

Естефанія відвела погляд.

– І, що далі? – спитала дівчина.

– Прийми мої…

– Мені не потрібні співчуття, – хмикнула Есті, підвівшись.

Вона обійшла хлопця і рушила в бік готелю. Попри те, що серце завмерло, щойно вона побачила його, дівчина почувалась занадто погано і не мала сил на спілкування із дивним Кессіді, що кілька місяців тому мало не щодня сидів у вестибюлі, мовчки спостерігаючи за нею.

Його присутність завжди відчувалась дивно, вона дивувала і хвилювала водночас. Та зараз, коли Томмі загинув, Естефанія відчувала провину, що взагалі зважала на цю дивну увагу Кессіді. Краще Томаса не буде нікого. Тепер вже точно ні. Тож поява чоловіка тут, у Монсерраті, куди вона тікала, аби розібратись у собі і змиритись зі скорботою – її взагалі не тішила.

Перед очима пливло, Есті важко дихала, крокуючи розпеченим асфальтом. Діставшись нарешті до номера, вона, не роздягаючись рухнула на ліжко і заснула.

Сновидіння були рваними, шия затекла, неначе на неї поклали важкі мішки. У горлі було геть сухо, а полегшення все не наставало. Крізь важку й густу дрімоту, що супроводжувалась спогадами про темні підвальні приміщення, Есті неначе переконувала себе, що це сон.

Так її вчила Вівіка. Вона завжди вміла брати під контроль власні сни. Зараз би Естефанія віддала все, аби вміти так само. Та тіло її неначе тягнуло прямісінько до пофарбованих помаранчевим кольором дверей. До сліпучого світла, диму від сигар і низьких чоловічих голосів. Вона знову відчувала холодні жіночі пальці на своїх щоках, відчувала як вони блукають її волоссям, формуючи зачіску.

“Відкрий шию, їм сподобається”, – казала вона.

“Будь тихою, не говори, доки тебе не спитають”.

У відображенні запальцьованого дзеркала перелякане дівча бачило крім власного ще одне обличчя: сорокарічна жінка із яскраво-рожевою помадою, чорним тонким волоссям у короткій стрижці, що дивилась на дівчинку таким дивним схвальним поглядом.

“Колись ти станеш гарною жінкою, від кавалерів відбою не буде”, – дівчинка поглянула на жінку, губи її затремтіли.

За мірками Аманди, (а саме так звали жінку, що у тому спогаді чесала волосся дев’ятирічної Естефанії), ці слова мали бути компліментом. Дівчинка ж так не думала. Хай вона ще не дуже розуміла, що саме відбувається, та їй було відомо, що старших дівчат тут скривдять. Вони повертались такими нещасними з тієї кімнати, такими змученими, з потемнілими поглядами. Саму ж Есті поки лише водили на “святкування”, так вони називали особливі зустрічі, на які сходились представники різних людей високого статусу, так звані “інвестори”. Вони курили, випивали, слухали музику і знайомились. Естефанія викликала у всіх неабияку цікавість бо мала дуже гармонійну зовнішність навіть як для дитини. Та Аманда не дозволяла нікому лишатись із нею наодинці.

 “Це зарано”, – казала вона. – “Дайте їй сформуватись.” 

 Руки Естефанії похолонули. Спогади лилися нестримним потоком. Вона здригнулась, сівши на ліжку. Майка, просякнута потом, прилипла до тіла. Дихання було збитим. Вона озирнулась, почервонілі очі шукали поглядом пакет. Серце зайшлося в грудях. Есті підвелася, схопивши сумку. Вивернула все на ліжко, пробіглась пальцями. Нічого. 

Тоді повернулась до ящиків у столі, по черзі відсуваючи кожен. Порожньо. Схопила валізу, перевернула весь одяг. Її тіло тремтіло від гніву і страху, що пакунок зник.

Есті схопила постіль, стягнувши її з ліжка, перевернула матрац, навіть розуміючи, що пакета під ним бути не може. Все вчорашнє придбання зникло без сліду. Як їй тепер спати? Що їй робити?

Вона вдарила ліжко ногою, облаявши його, цей номер і власне життя. А тоді, закривши голову тремтливими пальцями, сіла на підлогу і заплакала.

***

Асмодей не міг до пуття усвідомити, що відчуває. Аура Естефанії була нестабільною, а сльози його завжди змушували заклякнути. У цім світі лише сльози Беліал, чи не єдиної з сестер, яка була йому дорога, завжди викликали почуття заціпеніння, коли все в грудях холоне і він не знає, що з цим вдіяти. Тепер, побачивши як гірко плаче Есті, він відчував те саме.

Що роблять смертні у такому випадку? Підтримують? Обіймають? Кажуть, що “все буде гаразд”? А якщо не буде? Нащо брехати?

Демон зітхнув. Навряд чи Естефанія потребує його підтримки. Вона не надто була рада його бачити. А тепер, коли вона була особливо вразливою, його присутність може лише нашкодити. Та все ж, він не міг відкликати суккубку, що спостерігала зараз за дівчиною у її номері. Не міг просто розвернутись і піти у тіні. Щось змушувало його, неначе, прирости до землі. Він мав, щось вдіяти, відчував у тому гостру потребу. Та не знав, що саме. Не знав, як йому бути.

Суккубка потягнулась до дівчини, легенько погладивши її голову. Смертна не відчує цього дотику. Та це була єдина підтримка, на яку був здатен Асмодей і його підопічна.