Раді Вас бачити!

⚠️Дисклеймер⚠️

У розділі присутні сцени бойових зіткнень та насильства. 

Пісня розділу:

▶Britney Spears – Break The Ice

До зустрічі з Малроузом лишалась доба, а чіткого плану у них так і не було. Тай не був згодним з тим, що Вів має йти туди сама і навіть не обговорював цю можливість.

– Він уже надав адресу. Ми можемо підготуватись. Четверо будуть у будівлі. Тьох розмістимо у сусідніх будинках зі снайпер-гвинтівками. На зустрічі будемо вдвох.

– Це занадто просто. Якщо він каже про наслідки, значить підозрює, що ми вчинимо саме так. У нього вже дві невинні жінки, далі він може просто закласти бомбу у готель.

– Ніхто не пройде у готель із вибухівкою.

– Не недооцінюй його. Ти читав досьє. Ілай ніде не заявляється особисто, та плани будує дієві. Майже нікому не довіряє, а хто виконав справу – нерідко перетворюється на мерця. Це його договір про нерозголошення. Нам треба готуватись. От тільки ні ідей, ні часу на це ми не маємо.

Тай скочив.

– Маємо номер.

Вів нахмурилась.

– Не може бути.

– Думаю, це контакт для внутрішнього зв’язку. Не відслідкуємо, та принаймні можна не чекати на дурні посилки з диктофонами.

– Вмикай запис і набирай.

– Слухаю, – озвався спокійний голос.

– Ілаю, любчику! Знудилась я чекати наступного запису, хочу чути тебе у реальному часі, ти ж не проти?

– Вів’єн Аллен…– протягнув він. – Не думав, що ти наберешся сміливості…

– Слухай, – перебила його вона, – я звісно дуже люблю монологи лиходіїв, та в мене не так багато часу. Чого ти хочеш?

– Ти ж знаєш, чого саме. Вбивши мого брата ти позбавила мене єдиної довіреної особи, яка б ніколи не зрадила.

– А тепер ходиш і озираєшся?

– Вважаєш це кумедним? Я витратив чимало часу, аби знайти винного у його смерті. Та ти дуже мені допомогла, знявши з себе маску, навіть і робити нічого не довелося. Не уявляєш скільки людей мріє щоб ти і твоя компашка сконала. Та мені начхати на твоїх друзів, доки вони не стануть на моєму шляху. Тож, щоб я не продовжував нищити “витратний матеріал”, що мав за необережність бути схожим на тебе – приходь сама.

– Ти знаєш, що я не сприймаю погрози. Я не боюся тебе.

– А варто.

– Вимикай загадковість, таке кліше, аж нудить. Хочеш, я скажу тобі, хто ти? Черговий невдаха, що сподівається перемогти мене. Я це вже бачила, нема в тобі нічого, що б здивувало мене, Ілаю. Мстишся за братика? Ти знав, що він коїв. Тож, якби його не прикінчила я – це зробив би хтось інший. Він заслуговував на смерть.

– Що ти робиш? Намагаєшся провокувати мене? Благаю. Хочеш привести друзів – вперед. Тоді я візьму своїх.

– Вдягни щось гарне. Одразу й поховаємо. 

– На тому ж місці. О тій самій порі, Вів’єн. 

Вівіка завершила виклик.

– Виправ мене, коли помиляюсь, – озвався Тай. – Ти щойно назвала того, хто погрожує тобі і ще купі людей – невдахою і пообіцяла поховати?

– А що? Негарно вийшло? Треба було перепросити, що перетворила його братика на фарш?

– Бляха, я часом забуваю, яка ти навіжена, – хитав головою він.

Вів звела брову.

– Зараз головне, щоб це спрацювало. 

– Нащо він пішов на це? – не розумів Тайлер.

– Ти ж не повірив йому, що це буде зустріч тет-а-тет?

Тай зустрів її погляд. Вівіка закотила очі.

– Він боїться мене. Тримався у тіні весь цей час, бо знає, на що ми здатні. Такі люди ніколи не приходять на зустріч без підстраховки. З ним будуть ті, хто мусив би відволікти мою увагу. Того він і хоче, щоб я була сама.

– То, тиснувши на те, аби ти прийшла зі мною, ти дала йому право попередити про його власний супровід?

– Тепер все виглядає так, наче я змусила його це зробити. Він думає, що м’яч на його стороні поля.

– Але чого він погодився так швидко?

– Хай який Ілай мастак у криміналітеті, він спраглий до помсти за близьку людину. А це робить його вразливим та емоційним, і як висновок – ірраціональним.

– Як і тебе.

– От тільки я своїх демонів вже винищила. А він лише мріє про це. Тож, я маю перевагу.

***

Після того поцілунку, вони так і не говорили про те, що сталося. Звісно, виникли більш нагальні справи, що повністю захопили їх увагу, втім Тай досі не міг оговтатись від цього і не знав як почати цю розмову. Це було недоречно, дівчина здавалась знервованою і постійно з кимось на телефоні. Вів у роботі була дуже напруженою, їй потрібен був контроль у всьому, в такі випадки краще не казати зайвого і не перетягувати ковдру на себе. Втім, Тай нерідко нехтував цими знаннями і активно вступав із нею у корпоративні суперечки.

Вона зітхнула, провівши долонею по чолу. Тайлер наблизився, сівши поруч.

– Звідки ці сволоти взагалі беруться, – бурмотіла вона, поклавши голову на його плече.

Тай обійняв її, поцілувавши у маківку.

– Ми з усім розберемось.

Вона зітхнула, притулившись до хлопця. Тепло розливалося тілом, злегка поколюючи. Дівчина підняла очі, піймавши його погляд.

Тай видихнув.

– Ми так і не говорили про…

Вона всміхнулась.

– Так. Поговорити таки є про що.

Він кивнув, Вівіка наблизилась до нього, Тай заплющив очі:

– Та зараз краще зосередитись на Ілаєві.

– Не хочу я цього виродка ставити у пріоритет власного життя, – віддалилась від нього Вів. – Забагато честі. 

Тайлер зітхнув, спостерігаючи за замисленою дівчиною.

– Як давно це відбувається? – спитала вона, озирнувшись.

– Ти про Малроуза?

– Ні, Таю. Я про тебе.

Хлопець вівдів погляд. Вів хитнула головою.

– Не може бути. Ти ж ненавидів мене!

– Ні, – хитав головою він. – Жодного дня я тебе не ненавидів.

– Але…З якого моменту, я не розумію, ми ж були дітьми.

– А з якого моменту, Вів? – пирхнув Тай. – З того як ти стікала кров’ю на килимок з написом “ласкаво просимо”. Такі речі не стираються, розумієш?

Вів знервовано ковтнула.

– Мале дівча, що дивом уникнуло смерті, поранене, налякане, що стало свідком жорстокого вбивства батьків, чвалало лісом посеред ночі і все одно дивилось на мене, сповненим рішучості поглядом. 

– І…це те, що змусило тебе…

– Я не можу забути те, що тоді побачив, бо зрозумів: я готовий робити все, щоб захистити тебе, бо я так хочу. Бо я хочу, щоб ти ніколи більше не була у тій самій ситуації, як коли ми зустрілись. 

Він ковтнув, помовчавши.

– Я намертво прив’язаний до тебе з першої миті як зустрів. І хай як я хотів позбутись цих пут – не здатний. 

– Я не знаю, що сказати, – визнала Вів.

– На додачу, не забуватимемо, що ти достобіса гарна жінка і це мене вбиває. Чого ти взагалі дивуєшся, що у тебе закохуються, ти ж сама цьому сприяєш?

– Бо ти не всі, ти – геть інша справа.

– З якого це переляку? – пирхнув він.

Вів знизала плечима:

– Тебе я поважаю. Ти більший за них.

– Що значить “більший”?

– Вони просто люди. А ти ні. Тому я ніколи не розглядала тебе інакше і не думала, що ти б колись міг закохатися в мене.

– Думаєш, я не здатний любити? – звів брову він.

– Ще й як здатний, та не мене.

– Ну, любити тебе справді дуже важко, це факт. Та, я не збирався ніяк зманіпулювати цим. Я намагався позбутись цього, шукав когось, хто міг би замінити тебе у цьому плані, та я не бачу нікого крім тебе, як би не хотів. 

– Мені шкода, що ти проходив це. Певно…нестерпно.

– Але я можу з цим жити, гаразд? – тамуючи гіркоту, у яку виливалась ця розмова, мовив Тай. – Я навчився жити з цим. Просто тут…коли ми вдвох…я трохи переоцінив свою волю, мені складніше стримуватись.

– Тому ти просив про дистанцію?

– Як бачиш, я і сам її перетинаю. Тож, це не спрацює.

– Ну, вежа з подушок досі актуальний варіант, – знизала плечима Вів.

Тай зітхнув.

– Мені і бетонна колона не завадить тебе дістати, Вів. Я не знаю, зі скількома я мушу переспати в наступні двадцять чотири години чи скільки заспокійливого вгатити, щоб мені стало краще.

– Краще?

Навіть стояти зараз поруч з нею достобіса важко. Це плутало його думки. 

Тай знову потер очі.

– Нам треба поспати, завтра багато роботи.

Хлопець залишив кімнату, Вів провела його поглядом, міркуючи про все сказане. Як так вийшло, що друг закоханий у неї від початку, а вона помітила це лише зараз? І що відчуває вона сама?

***

Тайлер лежав у ліжку, підклавши руку під потилицю. Витріщався у білу гладеньку стелю і міркував про події останньої доби. Недолугі поцілунки в шию, неочікувана відповідь Вівіки, їх перший поцілунок вранці…а тоді все зіпсував Малроуз. І тепер біс його знає, що робити. 

Думок щодо плану було багато, та жодна не викликала у хлопця впевненості. Він був знервований і виснажений черговою загрозою, що нависла над ними.

Вів зітхнула, вмощуючись поруч.

– Можу спитати? – повернувся до неї Тай.

– Звісно.

– Чому ти спиш зі мною?

Вів замислилась.

– Якби ти спитав мене з тиждень тому, я б сказала, що ти єдина людина з якою я можу просто спати.

Тайлер реготнув.

– Тепер уже не певна?

– Уже ні, – хитнула головою вона. – Ти достобіса добре цілуєшся.

Тай опустив очі, всміхаючись:

– Ти теж.

– Знаю, – криво всміхнулась Вів.

Він закотив очі, зітхаючи.

– Але ж ти у нас поважаєш себе, хіба ні?

– А ти хочеш зі мною тільки переспати? – зустрів її погляд Тайлер.

Вів не квапилась із відповіддю і знизала плечима:

– Я ще не усвідомила, що відчуваю. Та мені хочеться дізнатися.

Тай відчував тривогу від цієї відповіді.

– То…чому я єдина людина, з якою ти можеш лише спати? – змінив тему він.

– Ну, тепер, вочевидь і просто спати буде непросто, – реготнула вона. – Та, якщо відповідати на твоє питання…Я роблю це, бо довіряю тобі.

– То ти спиш в моєму ліжку через довіру?

– З тобою мені безпечно і спокійно. Я розслаблена. А наодинці мені тривожно, важко і холодно. З тобою цього не відчуваєш.

Тай повернувся до неї, відчуваючи тепло в грудях. Для нього почути подібне було найвищим ступенем довіри. Це значило, що він все робив правильно.

– Що ж. Радий це чути.

Вона теж повернулась до хлопця і злегка торкнулась його скроні. Він заплющив очі, насолоджуючись її дотиком. Тіло відізвалось миттєво, змушуючи Тайлера стиснути щелепи.

Він досі прокручував в голові ту її непевну відповідь, відчуваючи як теплі відчуття вкривають інші – тривожні і напружені.

– Таю?

– Так?

– Пробач мені.

– Можеш конкретизувати? – не розплющуючи очей, спитав він. – Ми про твою заповзятливу набридливість чи перманентну нестерпність?

– І те, і інше.

– Це буде важко, та я спробую.

– Трясця, яка ж ти дупа, Пейдже! – вона вдарила його подушкою.

Він розреготався, перехопивши подушку і кинув її поруч.

– А насправді? За що вибачати?

Вів збиралась з думками.

– За те, що я так багато не помічала весь час. Я була неуважною і своєю поведінкою неумисне знецінювала твої почуття…

Його посмішка повільно розтанула, а брови нахмурились.

– Спинися. Перш, ніж ти не почала робити з мене Ромео, що вмирає з нерозділеного кохання, маю сказати: я нічого ніколи не просив і не чекав від тебе. Мене влаштовують наші стосунки, тож не намагайся зараз через складні обставини сприймати свою прихильність до мене, ніби я якийсь втішний приз, який не надто цікавий, та краще ніж нічого. Я маю гідність, Вів, те, що я відчуваю до тебе мені не заважає бачити всі твої дурні вчинки, це не нищить мене, я не страждаю і не малюю серденька біля рівняння з наших імен у щоденнику.

Вів здивовано здійняла брови:

– Ти чого?

Він відверннувся:

– Я не хочу продовжувати цю розмову. Зробімо вигляд, що її не було, лягаймо спати.

 Він вимкнув лампу і повернувся до неї спиною. Вів лишилась лежати у пітьмі, гадки не маючи, що буде далі.

Сам же Тайлер відчував гнів, що стискає тіло. Ну, звісно. Тепер він черговий закоханий хлопчик, що дивом її зацікавив. Тепер Вів міркує як би затягнути його до ліжка суто з цікавості і водночас, відчуває жаль, бо він тримав у секреті багаторічні почуття до неї. Бляха, як він міг так по-дурному не стриматись? Як міг стати на один рівень з усіма телепнями, яких висміював? Це було огидно. Він не дозволить аби ним гралися. Ніколи.

***

Досить швидко стало зрозуміло, що Тай не прагне повертатись у події минулого ранку, коли вони пристрасно цілувалися і, неначе, хоч трохи спробували бути чесними одне з одним.

Вівіку дратувала його поведінка, та вона не хотіла зациклюватись і повністю занурилась у планування зустрічі з Малроузом.

Доки Ілай переносив зустріч, Тай дізнався, місцерозташування двійників Вівіки. Малроуз навіть не викрадав їх, збирався нейтралізувати у їх власних домівках.

Перша дівчина мешкала в тихому районі Філадельфії. На неї вийшли досить швидко, лишили всі необхідні інструкції та перевезли у безпечне місце. Вівіка зв’язалась із дівчиною особисто, аби переконатись, що з нею все гаразд, і наказала негайно змінити зовнішність.

Звісно дівчина вимагала компенсації, Вівіка сплатила солідний рахунок в обмін на її мовчання. Головне, що цю дупу врятовано, а яка та дупа вже зухвала, було не так важливо.

Паралельно готували операцію для порятунку другої дівчини, що виконувала роль двійника. Старт мав відбутись у найближчі дві години.

– Все готово, – сповістив Тай. – Вони на півдорозі.

– Добре, – кивнула Вів, ігноруючи як стискало живіт від хвилювання.

Хлопець підвів погляд. Дівчина неспокійно крокувала кімнатою.

– Все буде гаразд, – заспокоював її Тайлер. – Вони вже майже…

Телефон дзенькнув.

– Що там? – стрепенулась Вів.

Тайлер перевернув мобільний і знервовано ковтнув.

– Таю!

Хлопець видихнув, простягнувши телефон дівчині. Вів натисла на фото, а тоді відвела мобільний від обличчя, опустивши його на стійку і залишила кімнату.

– Вів!

– Дай мені хвилину, – крізь зуби процідила вона, зачиняючи двері.

Тайлер потер очі, ще раз поглянувши на фото. Молода жінка, що досі мала схожу з Вів зачіску, лежала на підлозі власної вітальні. Кров просочила її кофтину на грудях і спині, бризки застигли на пухнастому рожевому килимі.

Роздався дзвінок. Тай зітхнув, приймаючи виклик.

– Поруч з нею був диктофон. Там є запис.

– Забирайтеся звідти. Запис надішліть.

– Прийнято.

Тайлер відклав телефон і закрив долонями очі, тоді стукнув кулаком по столу і залишив будинок. Як вони пропустили це? Чого забарились? Це ж не було важкою операцією. 

Вів багато в чому мала рацію: Тая справді геть не турбувала кров виродків на власних руках. Він не шукав їм виправдання, не бачив гарних сторін. Та коли гинув хтось, хто не мав гинути, хлопець відчував власну відповідальність. Бо він мав захистити їх. Мав подбати. А тепер три, найняті ним жінки – мертві.

***

Запис надіслали за десять хвилин, то була всього лише коротка репліка Малроуза, сказана у звичній холодній манері:

“Я не вестимусь на провокації, Вів’єн. Умови залишаються моїми. Чекатиму на тебе завтра на складі біля порту.”

– Це зайшло занадто далеко, – склала руки на грудях Вівіка. – Мене цікавить наш арсенал.

– І що робитимеш? Підірвеш склад з собою і його людьми?

– Можна взяти гранати, – запропонував Стів, один із бійців.

Вів і Тай стомлено поглянули на хлопця.

– А власне, чого б і ні? Хапай скільки вмістиш.

– Справді? – очі Стіва загорілись.

– Ні, жодних гранат, – спинив його Тай. – Вів, це дурня. Ще й небезпечна. Будівля просто складеться як картковий будинок, разом з нами.

– Залежить від кута і напрямку, – вклинився Стів.

– Он, чув?

– Вів, це може зашкодити і тобі самій!

– Чхати мені, аби це гівно сконало, – рявкнула вона.

Тай озирнувся на бійців.

– Дайте нам хвилину.

Він дочекався, доки чоловіки залишать кімнату і повернувся до Вівіки.

– Так операції не планують.

– Вже напланувались!

– Тобі треба заспокоїтись.

– Не можу я заспокоїтись, доки цей слизький тип псує мені життя! 

– Ми з усім розберемось, чуєш? Піди, пройдися. Я поки обміркую все.

Вів зітхнула, озираючись на Тая:

– Будь ласка, скажи Стівену, хай не бере з собою гранату. То був раптовий дурний порив. Знаю його любов до світлових шоу, але я не хочу оглухнути у процесі.

– Я скажу, – пообіцяв він. – Це мудре рішення, Вів.

Дівчина мовчки розвернулась.

***

Старий склад біля порту смердів сіллю, мазутом і металом. Навіть всередині, Вів чула плескіт води і скрип дерева. Вітер здригав металеві стіни, викликаючи неприємні звуки, що нагадували грім.

Котушки алюмінієвого скотчу валялись під ногами, наче хтось розкидав їх тут умисно. Вів штовхнула одну з таких носаком черевичків на високих підборах і пирхнула. Яка ж дурнувата ситуація.

Дівчина крокувала сама. Тай тримався у тінях. Довкола була напівтемрява, лише кілька ламп на стелі, лишали світлі кола на запиленій підлозі.

Посеред порожнього простору стояв інвалідний візок у якому сидів молодий чоловік. Вів окинула його поглядом. Не більше тридцяти п’яти, худий, з гострими рисами обличчя і дуже світлими, майже прозорими очима. Хижий, холодний погляд – мертвий, неначе у акули.

– Боже…– глузливо кинула Вів. – Не кажи, що я маю гасити каліку. Тоді мене точно у Пеклі чекатимуть із червоним хідником…

– Вів’єн Аллен, – тихо сказав Ілай, його голос був хрипким і рівним. – Довго я чекав на цю зустріч.

– Даруй, я трохи спантеличена, – не зводячи очей з нього, мовила Вів. – Трохи інакше тебе уявляла.

– Ти про мій візок? – він хмикнув. – Нещасний випадок, що спаралізував мене від шиї й до п’ят дванадцять років тому. Брат доглядав мене, доки ти його не вбила.

– Ти, вочевидь хотів, щоб я співчувала, та мені, щиро кажучи, начхати.

– Не сподівався почути іншого. Я трохи знаю тебе, якою ти буваєш, – він стримано всміхнувся. – Ти досить відома у наших колах, Вівіко Гейдж. Та, знаєш, що? Популярність переоцінюють.

– І чого ти хочеш?

– Тобі відомо, чого. Не люблю повторюватись.

– Твій брат заслуговував ще жорстокішої смерті. Сумую, що мучила його так мало.

– Мало?! – рявкнув Ілай. – Роздроблений череп, вичавлені очі, вибиті зуби, відрізані пальці, відстріляні геніталії і сто шістнадцять ударів ножем у черево – це мало?

Чудово, отже вивести його на емоцію досить просто. Вівіка задоволено всміхнулась.

– Після всього, що він зробив – це ніщо. Повір, я намагалась підтримувати у ньому життя до останнього, – Вів криво всміхнулась. – Та людський організм після втрати крові стає досить кволим. Я хотіла, щоб він страждав. Щоб годинами спливав кров’ю і згадував мене. Згадував все, що зробив за життя. Та вийшло, як вийшло. Не найкраща моя робота.

– Ти пишаєшся цим?

– Ну, ти ж пишався власним братом? Пишався тим як жорстоко він вирізав сім’ї, ґвалтував і палив заживо? Я просто винесла сміття туди, де йому місце, Ілаю. А ти зібрався мені мститися? 

Вів звела брову.

– Якось недобре виходить, як гадаєш? Твій брат різав людей пачками, а ти сидиш у своєму візку і кличеш мене на розмову, ніби ми тут мораль обговорювати зібралися.

Ілай дивився на неї не кліпаючи. Світлі очі пильно стежили за кожним її кроком, Вівіка зважала на дрібниці. Ледь помітне напруження у підборідді та губах. Занадто рівне дихання, вочевидь, він контролював його свідомо. Коли вона згадала, як саме вбивала його брата, зіниці на мить звузилися.

Він гнівався, досить сильно, та добре тримав себе. Що ж, вочевидь не збрехав: справді цікавився нею і знає, що вона читатиме його реакції, аналізуватиме їх і скеровуватиме у потрібному напрямку.

– Ти думаєш, що розумієш мене, – тихо сказав Ілай. – Кумедно спостерігати, як мало тобі насправді відомо.

– Ой, закінчуй з цією бравадою, любчику. Ти сидів у тіні роками, поки брат робив усю брудну роботу. А коли його, і я підкреслю це, дуже справедливо перетворили на криваве місиво – ти різко усвідомив, що попри власний розум, без нього ти – ніхто. 

– Це не так, – спокійно відповів він, хоча дихання збилося.

Вів це помітила, відчувши впевненість.

– Ти якось згадав, що він був єдиною довіреною особою. Він носився з тобою, дбав про тебе. Витирав тобі зад, бо ти сам не здатний. Тільки в комплексі з ним, твою думку хтось враховував. А коли я його вбила – тобі довелося торувати шлях з самого дна самотужки.

– Я зміг вибратись, – здійняв підборіддя він. 

– Так, ти справді не дурний, – визнала Вів. – Але ти недолугий. Передивився шпигунського кіно і вдаєш із себе кримінального генія, та знаєш, що я тобі скажу? Після років роботи задля ліквідації Дюпона, мені такі кишенькові лиходії в печінках уже сидять.

Вона пирхнула:

– Глянь на себе! Ти ж навіть помститися нормально не можеш. Надсилаєш старі диктофони. Вбиваєш дівчат, які на мене схожі. Кличеш на побачення, потім ховаєшся за охоронцями. Ти неначе надокучливий фанат, що вигадав собі ніби вартий уваги кумира. А зустрівши його – наклав у штанці.

– Ти не маєш для мене значення. Мій брат був сильною людиною, чию думку завжди враховували. Разом ми були нездоланні.

Вівіка зупинилася в кількох метрах від візка і криво всміхнулась.

– Скажи чесно, Ілаю. Ти заздрив йому?

Чоловік замокнув.

– Він був єдиною людиною, якій я міг довіряти.

– Так-так, ти вже казав, – відмахнулась від нього Вів. – Та я думаю, він був єдиним, хто надавав тобі значення. Без нього ти просто людина з вадами, грошима і купою страхів. Ось чому ти так довго не наважувався зустрітись зі мною.

– Мені не потрібно наважуватись, щоб помститися.

– Може, годі вже про свою помсту? Ти нагадуєш клішованого персонажа дешевих коміксів. Дозволь, я розкрию тобі очі. Ти шукав мене не через любов до братика. Не тому, що тобі бракує його, чи ти гніваєшся на його вбивцю. 

Вона нагнулась вперед, зустрівши його погляд. Очі безжально зблиснули:

– Ти шукав мене, Ілаю, виключно тому, що поки я жива – ти щодня згадуєш, який насправді жалюгідний. А прибравши мене, ти зможеш нарешті самоствердитись достатньо, щоб довести мертвому виродку, що здатний бодай на щось без нього.

Очі Ілая вперше за розмову змінилися. Холодний спокій зник, змінюючись чистою, концентрованою люттю.

– Досить, – різко сказав Ілай, голос вперше зірвався, руйнуючи дбайливо вибудуваний образ холодного і стриманого авторитета. – Я дав тобі шанс поговорити. Ти вирішила перейти до відкритих образ.

Вівіка лише знизала плечима:

– Сам казав: чув про мене досить. Міг би й передбачити. Та і що ти зробиш? Сам підведешся і вдариш мене?

Ілай ледь помітно смикнув підборіддям. На світло вийшли троє охоронців.

– А от і друзі! – реготнула Вів. – Що, для мене одненької аж трьох мужиків виділяють? Ти справді аж так наляканий?

Ілай скрипнув зубами. Вів схилила голову вправо:

– Як справи, хлопці? Все гаразд? Дефективний гарно платить?

Охоронці зробили крок. Вівіка не зрушила з місця, всміхаючись:

– Ходіть, не бійтеся. Потанцюємо.

З-за спини Вів показались четверо чоловіків і Тайлер. Охоронці Ілая дістали пістолети одночасно, витягнувши руки вперед. 

Вівіка і собі дістала пістолет. Простором прокотився звук зведення курків. Її люди були готові. Їх було більше, переможна позиція.

Малроуз вже не дивився на Вівіку. Він різко кивнув другому охоронцеві, і той миттєво схопив ручки візка, розвертаючи його до виходу.

– Час змінити памперс? – Вів реготнула, прицілюючись. – Ну, й котися!

– Приберіть її, – кинув Ілай через плече вже на ходу.

Склад вибухнув першими пострілами, влучити у Ілая не вийшло. Охоронці наступали. Вівіка штовхнула одного в руку, вибиваючи пістолет.

– Слухайте, та не ображайтеся ви за те, що я принижую вашого боса, – пирхнула вона, присівши, аби чиркнути ножем сухожилля охоронця.

Він заервів, оупскаючись на коліно. Вівіка підвелася, готуючись перерізати йому горлянку, як хтось штовхнув її у спину. 

Дівчина розвернулась, вдаривши його у живіт і готувалась встромити ножа у шию іншою рукою, коли охоронець поставив блок ліктем, відпихнувши її.

– Я за підтримку людей з усіма можливими вадами, – продовжила Вів, коли той схопив її за шию. – То не їх проблема, та коли людина лайно – мені байдуже на колір його шкіри, стать, гендер чи, як у випадку з Ілаєм, наявність візка і вавки в голові. Чесно вам кажу.

– Годі вже патякати! – рявкнув він, якраз перед тим як куля пробила йому потилицю, розбрискуючи кров навсібіч.

Вівіка відштовхнула від себе тіло.

– Довго ж ти, – докірливо кинула вона.

– Ну, я тут трохи зайнятий, знаєш?! – рявкнув Тай, хапаючи Вів за руку, аби сховатись за металевими бочками.

– Звідки тут ще? Було ж троє.

– Їх значно більше, – шепотів Тай. – Двоє вгорі, трьох вже поклали. Ще мінімум двоє ховаються тут.

– Що з нашими?

– Трьох вже нема. Лишився Стів.

– Трясця.

– Твоя правда, Ілай довсирачки тебе боявся, якщо скликав сюди таку кількість народу.

Вів криво всміхнулась. Куля зрикошетила, змусивши її притиснутись до Тайлера.

Він завмер, прислухаючись. Волосся Вівіки лоскотало щоку. Запах зводив його з розуму. Бляха, геть невчасно.

– Йди, я прикрию, – сповістив він, коли Вів підвелася, рушаючи в бік.

Дівчина прицілилась.

Позаду почувся рух, вона розвернулась, стріяючи. Куля відбилась від металу. Пил влягався поволі. Десь з іншого боку впав шмат арматури, дівчина знову розвернулась. Чергова куля просвистіла поруч. Вів сховалась за колону.

– Ну ж бо, котику, – перевіривши кількість куль у магазині, протягнула Вівіка. – Виходь, гратися.

Все затихло на мить. Тоді роздалась автоматна черга, чийсь стогін і стук падіння тіла. Вівіка зітхнула. Її люди не брали з собою автоматів. Вочевидь, Стівена вже нема. Бляха, як же її дістало втрачати людей! Їх було достобіса важко шукати, та й звикала вона до них досить сильно. Сльозу навряд чи пустить, та буде щиро сумувати вже точно.

Дівчина визирнула з-за колони. Одного стрільця вона бачила. Стояв на верхньому поверсі, намагаючись сховатись у тіні. Класно йому, з оптичним прицілом. Паскуда. Вів пирхнула. Нічого, спробує зняти і так.

Вона примружила одне око і прицілилась. Стрілець пригнувся. От же срань!

Дівчина сховалась за колону, відчуваючи гнів. Щось потягло її за волосся. Біль пронизав шкіру голови.

– І на що ти, бляха розраховувала?

Її тіло кинуло вперед, руки зреагували до того, як голова вдарилась об колону. Вів розвернулась. Кремезний чоловік наблизився, замахучись. Дівчина нагнулась за секунду до того, як його кулак торкнувся її обличчя. Чоловік що є сили вгатив рукою по залізу. Заревів спершу від того болю, а тоді й від удару у пах.

Де, бляха її ніж?! Ще й пістолет виронила, доки той довбень за волосся її тягав. Ну, не дурепа?!

Вівіка ладна була гарчати від гніву. Нападник випростався і наблизився до неї, готуючись завдати удар. Вів перехопила його зап’ясток, викручуючи руку за спину. Тоді вдарила підбором прямо у поперек.

Чоловік заточився, але встояв. Вівіка хутко скинула взуття, штовхаючи його ногою в живіт. Він перехопив її під колінами і перекинув через своє плече. Вів ледь встигла згрупуватись, але плече пронизливо вколов тягнучий біль. Дівчина скочила, зросту їй бракувало, аби зацідити придурку по писку. Вона задкувала, чекаючи, коли натрапить на шмат арматури, який бачила тут раніше.

Нападник був самовдоволеним, готувався знищити її, сподівався на її слабкість. Вів бачила його коліна. Покручені, вочевидь артрит, чоловік був великим, Піджак мало не репав на добре розвинених м’язах рук, це сповільнювало його. Тісний одяг, великий розмір, хвороба, а найголовніше: його впевненість. Він не чекатиме від неї сили. Отже, вона має її проявити.

Нога нарешті штовхнула шмат арматури. Дівчина підскочила, вирівнявши ногу. П’ята вдарила чоловіка під підборіддям, сукня репнула. Він розвів руки, готуючись вхопити дівчину. Вівіка присіла, хапаючи арматуру і, що є сили, вдарила нею нападника у скроню.

Він хитнув головою. Вів вдарила знову, цього разу в груди. На третьому ударі, чоловік нарешті зібрав свої сили і перехопив арматуру, а тоді відкинув її і, хапаючи Вів за шию, повалив на спину, притискаючи своїм тілом до холодної бетонної підлоги.

Вів задихнулась. Стискав, зараза сильно. На чолі нападника надулась вена від напруги. Кров Вівіки пульсувала, нагріваючи обличчя, гупаючи у вухах, очі набиралися сліз. Вона дряпала його кігтями, впивалася у обличчя, та чоловік лише смикав головою, неначе то була надокучлива комаха.

Вівіка тягнулася вище, відчуваючи як сил їй бракне. Плече тягнуло від болю, шия горіла від стискання, кисню ставало менше. Дотягнувшись нарешті до очей нападника, дівчина зраділа довжині своїх нігтів і, що є сили натисла. Він загорлав, здригнувся намагаючись вирватись, Вів занурила нігті ще глибше, кров текла з-під її пальців, тонкі потічки вкривали передпліччя, скрапуюючи на шию та сукню. Руки нападника відпустили її шию. Вів закашлялась, відповзаючи. 

Чоловік був ще живим, намагався дотягтися до неї, коли нарешті отримав постріл у лоба і впав долілиць.

– Ну, нарешті! – хрипіла Вів. – Де тебе чорти носили?

Горло дерло від нестачі повітря. Шия боліла від чужих рук, що стискали її всього мить тому.

З верхнього поверху впало тіло стрільця, Вів продовжувала йти, роззираючись.

– Таю? – кликала вона. – Де ти? Це всі?

У повітрі знову просвистіла куля.

– Серйозно, хлопче, який з тебе снайпер?! – ховаючись у тіні, спитала Вів. – Не думав піти у парк розваг? Кидати дротики у кульки. Ти б зробив їм шалену касу!

Вона прицілилась, помітивши силует стрільця. Натиснула гачок. Глухе клацання. Кулі скінчились. От же срань! Треба дістатись нагору. Тай, вочевидь уже там.

Дівчина роззирнулась. Сходи тут були лише з одного боку. І досить гарно освітлені. Непомітно дістатись не вийде. Дівчина шукала бодай щось, що б могло згодитися. 

– О…– прошепотіла вона, помітивши тіло Стівена, що лежало біля колони, напівсидячи. – Дякую, друже, що не послухав мене і таки її упхав.

Вона хутко вискочила з-за колони, наближаючись до Стіва. Куля розірвала поділ сукні, та, на щастя, не влучила у саму дівчину.

– Сволота. Я тобі це вирахую!

Вона потягнулась до пояса Стівена, хапаючи гранату. Окинула поглядом бліде молоденьке обличчя. Бляха…сльозу таки пустить. Вона поклала долоню йому на чоло, опускаючи повіки.

– Мені шкода, любий. Дякую за роботу.

Вів підвелась, палець завис у кільці чеки.

– Таю? – грайливо озвалась Вів. – Хлопчику мій, хочу почути твій солодкий голосок.

Хлопець мовчав. Вів просвистіла мелодію “Big Bang” від Rock Mafia, даючи другу зрозуміти, чого від нього хоче – напрямку.

– Зліва, – гаркнув він.

Вів висмикнула чеку, закидаючи гранату.

Почулись швидкі кроки. Вів відскочила вбік за бочки, затуляючи вуха і очі. Вибух сколихнув простір. Другий поверх частково обвалився.

Пил здіймався довкола, осідав, здавалось у самому горлі. Дівчина ледь поборола бажання чхнути. Вуха все одно заклало, та на щастя нічого серйозного.

– Він живий, – озвався Тай.

– Скотина, – рявкнула Вів, помітивши рух і побігла слідом, хлопець був швидким, їй не наздогнати.

Вона зціпила зуби, хапаючи бочку, на жаль, порожню, і кинула її у втікача. Та влучила йому у спину, змусивши заточитися. Бочка зі скрежетом покотилась далі. Стрілець підвівся, оглянув простір і випустив чергу з пострілів. Кілька бочок, неподалік від яких ховалась Вів, було продірявлено. Одна з куль зрикошетила, лишивши гарячу подряпину на плечі.

– Бляха, – стисла зуби Вів.

– Вів?!

– Та йди сюди, вже! Задовбало перегукуватись.

Почулись кроки, Тай виринув із тіні.

– Я порожня. В тебе щось є?

– Ні. У Стівена були запаски.

– Бляха. Казала: не тримайте одного “зброєносця”, хто слухав?!

– Раніше все спрацьовувало. Цього разу нас було замало.

– Нам треба переглянути планування операцій, – шипіла вона. – Виходить препаршиво останнім часом.

– Ти думаєш? – саркастично шипів він у відповідь.

Тай підвівся, визираючи.

– Всядься! – рявкнула Вів, хапаючи його за передпліччя. – У нас нема чим відстрілюватись.

– У нього теж скоро скінчаться набої.

– Та ти що? А знаєш, скільки зараз є у магазині?

– Ні. Я що тобі Арчер*?

– Було б непогано, – звела брову Вів. – Що як у нього зараз рівно два на кожну з наших голів?

Тай зітхнув, кинувши запальничку в бік однієї з бочок. Стрілець не забарився ту бочку продірявити кількома пострілами.

– Бляха. Більше за дві.

– Ми не сидітимемо тут всю ніч, – похуро зазначив Тай. – Шукай чим оборонятись. Треба обійти його і наваляти по кумпалу.

– Боже…яка витончена мова в тебе на нервах!

– Замовкни.

– Змусь мене.

Очі Тайлера зблиснули.

– Виберемось – я подумаю над твоєю пропозицією.

– Я заінтригована. Йди лівим боком. Я рухатимусь справа. Там досить речей, за якими можна проповзти.

Тай кивнув.

Вів повзла шершавою підлогою, відчуваючи як стирається блискуча чорна тканина і без того досить зіпсованої бійкою сукні. Звісно, Тай просив, ні не так, благав її вдягнути щось практичніше та менш помітне, але вона не хотіла йти на зустріч з чоловіком, що прагне вбити її – не будучи при цьому собою. Звісно, у її уяві Ілай би дивився як вона жорстоко патрає його, вбрана у розкішний вечірній чорно-червоний образ, хто ж знав, що він трусько, та ще й паралізований?* 

Діставшись темного закутка, дівчина підвелася. Ну, і де він? Бляха. 

– Хлопче, я не бігатиму за тобою вічно! – крикнула вона. – Я взагалі за членоносцями не бігаю, це нижче моєї гідності. Тож, будь лапусею, виходь вже. Бо я починаю дратуватися.

Почувся постріл. Тихий стогін тоді удар. Вів відчула, як у грудях похололо.

– Таю? Таю!

Тиша. Ні. Ні-ні! Хлопець важко дихав, лежачи на брудній підлозі. Футболка у зоні живота швидко сповнювалась кров’ю. 

– Таю!

Його погляд був розсіяним, він підняв очі на Вів:

– Тікай.

– Завали! – рявкнула вона, шукаючи чим затулити рану. 

Купа дерев’яних ящиків стояла одне на одному. Нагадувало якусь контрабандиську мішанину: коробки з дисками, контейнери з бобінами ниток, консерви. І деяких лежали порожні цистерни, пластикові контейнери, зібрані від меншого до більшого. І, о, не може бути! Стосик запакованої постільної білизни.

Вів розірвала прозору упаковку зубами. На губи потрапив пил, одразу ж намокаючи. Вів сплюнула, скривившись.

– Позаду! – хрипів Тай. 

Та було запізно. Щось важке боляче вдарило її у потилицю. Постіль випала з рук, проїхавшись підлогою. Біль охопив всю голову, дзвенів у вухах і гарячим поколюванням пройшовся аж до чола і очних яблук.

Вів задихнулась від відчуття нудоти. Розвернулась, похитуючись. Дівчина на мить забула де вона, відчуваючи повну дезорієнтацію. Спалахи світла миготіли перед очима, Вівіка примружила очі. Стрілець вдарив її прикладом. Вочевидь, кулі таки скінчились. Що ж, уже щось.

Згадуючи про пораненого Тайлера, дівчина знайшла рештки сил і вхопилась за них. Погляд загорівся гнівом. Попри появу рішучості, що дозволила їй таки вихопити гвинтівку з рук стрільця, біль ставав лише сильнішим, як і відчуття, неначе вона намагається втримувати рівновагу на човні під час шторму.

Тіло Вів розхитувалось, вона замахнулась раз. Промазала. Тоді вдруге – стрілець пригнувся, відскочивши. Перед очима пливло, неначе зображення двоїлося. 

Вона опустилась, хапаючи його за щиколотку і з усієї сили вдарила прикладом у коліно.

Нападник заревів, падаючи. Вів замахнулась, вдаривши його у ніс. Тоді всілась згори, притиснувши його стегна до підлоги. Стрілець намагався скинути її із себе. Вкусив за зап’ясток, Вів заточилась, хитнувшись вперед. Перед очима знову попливло, нападник намагався вирватись. Дівчина вхопилась за його куртку, ніготь шкрябнув металевий ґудзик.

 Вів заплющила одне око, щоб картинка припинила “змазуватись” і завдала наступного удару. Тоді ще і ще, аж доки руки не вкрили бризки чужої крові. Після певної кількості ударів, стрілець припинив смикатись. Вівіку нудило, шлунок перевертався від бажання вивільнитись.

Голова Вів хиталась, неначе ледь трималась на плечах, як у ляльки. Дівчина відкинула гвинтівку і підвелась, розвертаючись до Тайлера. Зашпорталась у ногах нападника і впала, збивши живіт. Коліно зчесалось об шорстку підлогу. Намагаючись відновити дихання, вона підтягнулась на руках, скривилась від неприємного скрежету бісерної вишивки, що чухралась об бетонну підлогу. Дівчина ледь звелась на ноги, наближаючись до пораненого Тайлера.

Хлопець важко дихав. Піт вкривав чоло.

– Не вирубайся, бо я прихоплю ту гвинтівку додому, – пригрозила вона, підхоплюючи постіль, упаковку якої не встигла дорвати.

Те, яким слабким він був через поранення, викликало у Вів шалений напад люті. 

– Якщо ти вмреш, Пейдже, я тебе нахрін увалю! – рявкнула вона, притискаючи простирадло до рани і перемотуючи металізованим скотчем, якого тут, до речі, було достобіса.

Вів натисла кнопку на мобільному і поклала його на підлогу, продовжуючи обмотувати торс хлопця скотчем. Тай кривився від кожного руху, стискаючи зуби.

Слухавку підняли швидко.

– Це я, застрибнеш дорогою, готуй повний набір, – інструктувала Вів. – Вогнестріл у живіт. Рухатись може, але кволий.

Вона помовчала, слухаючи співбесідника.

– Та я в нормі. Звідки…мова заторможена? От, срань, це ж мине? Трохи водить, нудить теж. Так по голові, – вона торкнулась рукою потилиці, скривившись. Пальці були насичено бордового кольору. – Кров є, але не сильно, – брехала вона. – Благаю, тільки не зашивати!

– Забери, – кивнула Тайлеру на телефон.

Хлопець підхопив його тремтячою рукою і запхав до кишені штанів.

Вона підвелася, хапаючи Тайлера за руку. Фактично перенесла його вагу на себе, похитнувштись. Рушили до виходу, дівчина заточувалась, сама ледь йшла. Таю це не подобалось, та він геть не міг допомогти. Ноги ледь пересувалися. Сил ставало дедалі менше. Біль блокував всі думки, лишаючи тільки страх, що він не доживе до ранку.

Їх забрала вже готова група. Їхали об’їзними шляхами, з деактивованими трекерами, через райони, де камери були або вимкнені, або під контролем своїх людей.

За хвилину, чи близько того, зробили зупинку, задні двері машини відчинились. Всередину заліз Патрик і два його асистенти.

– Звідки ти тут? – хрипів Тай.

– За кілька днів після твого виклику Вівіка знову найняла мене, – розрізаючи скотч і простирадло, мовив Патрик.

Один із асистентів наблизився до Вівіки, оглядаючи поранення на голові.

– Він міг знадобитись, – скривилась від болю Вів, коли асистент очищав рану. – Я розуміла, що ти притягнув мене у ту діру не випадково. Вирішила, що краще тримати Патрика при собі. Напровсяк.

– Ти залишив теплу нірку і тепер сновигаєш за нами? – криво всміхнувся Тай. – Куди поділись принципи?

– Вона платить вдвічі більше, – знизав плечима Патрик, набираючи рідину із ампули у шприц. – І я тепер маю приємну хатинку неподалік від озера.

– Але побачиш її не скоро, – покосилась на нього Вів.

– Це мала жертва, – знизав плечима Патрик. – Я радий повернутись, хоч і фрілансом.

– Очманіти…

– Мовчи. Тримайте його, зараз смикатиметься.

– Що за… – протягнув він, реагуючи на голку шприца, що проткнула шкіру.

– Замовкни, Пейдже, бо я тобі ввалю так, що морфін не знадобиться, – процідила крізь зуби Вів.

– Чого ти сердишся на мене? – нахмурився Тай, відчуваючи сум і раптове полегшення від препарату, що починав діяти.

– Потім розберетеся, коханчики, – рявкнув Патрик, поглянувши на Тая. – Рахуй до десяти.

– Один…– хрипів він, – два…три…

Дуже скоро Тай замовкнув, здавшись у обійми знеболювального. Вівіка важко зітхнула. Патрик кивнув асистенту, що підготувавши місце операції, почав повільно витягати кулю з його рани. Другий аситент контролював кровотечу. Патрик готував препарат і медичну голку з пінцетом. Краєм ока позирнув на Вів, всміхнувся кутиками очей:

– Та витягнемо ми твого героя, не бійся.

Дівчина похмуро поглянула на Тая. Вона сподівалась, що Патрик каже правду. Бо втратити його було найглибшим, найболіснішим страхом Вівіки.

*Згадка про персонажа з однойменного мультсеріалу для дорослих “Арчер” (2009р. реж. Адам Рід), що рахував кількість пострілів, аби аналізувати скільки куль лишилось у магазині суперника.

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Любий читачу! Всі думки та репліки Вівіки щодо фізичного стану Ілая, обумовлені сюжетом та ставленням до самого персонажа, його дій та характеру і жодним чином не визначають ставлення автора до людей із порушеннями опорно-рухової системи. Всі люди є невіддільною частиною суспільства та абсолютно рівні у правах та свободах, я висловлюю свою щиру підтримку кожному. Бережіть себе!