Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶Imagine Dragons – Wrecked

Перше, що Вівіка відчула по пробудженню, це їдкий запах, від якого щипало очі, тоді взнаки далися затерплі руки, що були зчеплені кабельними стяжками за її спиною.

Вона сиділа на стільці у кухні. Погляд фокусувався поволі. Першим в очі впав ніж, який дівчина встигла вихопити, той лежав зараз на підлозі.

У кухні було двоє чоловіків. Один з них тримав пістолет біля потилиці Синтії, її очі були червоні від сліз. Страх, неначе крижаними голками враз вкрив все тіло.

– Ві-ві…

“Пустіть її! – хотіла закричати Вівіка, та зуби впивались у ганчір’я яким перев’язали рота. Все тіло тремтіло від страху за жінку, що зі зів’язаними руками стояла зараз навколішки у власному домі.

– Де ж твій друг? Ми знаємо, що він лишився тут з тобою. Скажи нам де він і ніхто не постраждає.

Вівіка мовчала, не зводячи очей з Синтії.

– Кажи негайно! – рявкнув він, знявши пістолет із запобіжника. 

Почувши клацання, Вів стрепенулась, Синтія тремтіла, плачучи.

Другий чоловік наблизився до Вів із диктофоном:

– Для тебе є повідомлення від містера Малроуза.

Він програв запис. У динаміку почувся хрипкий голос:

– Знаєш, я довго міркував, чим би тебе змотивувати. Виявляється, батьків твоїх давно вбито, сестри твого батька не бачили уже років п’ятнадцять, а більше у тебе нікого з сім’ї й не лишилось. Та я вдячний тобі за ідею. Знаєш, ця спонтанна поїздка зацікавила мене. Тож, я зібрав інформацію про Синтію Пейдж, виявляється вас пов’язує довга історія. Це цікаво.

Він помовчав.

– Боюся, мені здалось, що ти ставишся до мене не надто серйозно. Ти певно думаєш, що вже перемогла, та вбивши моїх людей, ти не домоглась нічого. Я маю ще і пошлю їх по тебе, посилатиму так часто, доки боротися тобі вже не стане сил. Я хочу, щоб ти усвідомила як це: втратити того, хто мав для тебе неабияке значення. Хочу, щоб ти відчула що таке не мати змоги щось вдіяти. Відчути себе, так би мовити, спаралізованою.

Вівіка хитала головою. Тільки не це. З нею хай роблять що заманеться, але Синтію чіпати не можна. Тільки не її.

***

Тайлер почув голоси, що лунали з кухні і хутко залишив спальню, ховаючись у тінях. Він безшумно підбирався до найближчого кутка, готуючи свій ніж.

Мати стояла на колінах, тремтіла всім тілом від страху. Від цієї картини все всередині Тайлера переверталося. Він помітив Вів, що смикалась на стільці, прив’язана по руках і ногах. Бачив її сльози, бачив страх, що застиг у очах від погляду на його матір.

Ці виродки прийшли у його дім, погрожують його матері, ні, Тай цього не залишить. Перший отримав удар ножем прямо у зап’ясток, яким тримав пістолет. Зброя з глухим стуком впала на підлогу. Тай підвівся, завдавши удару прямо у сонну артерію. Кров пульсуючи, заляпала сорочку і шию Тайлера. Чоловік шоковано розвернувся, булькаючи.

Другий не забарився, підняв пістолет і направив його на Синтію. Тай наблизився, намагаючись вибити зброю з руки чоловіка. Він відвів руку, вдаривши хлопця у щелепу. Тайлер хитнув головою, намагаючись прогнати гострий біль, що пронизав підборіддя. Тоді замахнувся ножем. Нападник відскочив, а тоді вибив ніж з рук Тайлера і схопив хлопця.

Синтія скрикнула, відповізаючи вбік.

Тай відхилив голову, що є сили вдаривши нападника чолом у перенісся. Той загорлав, знову здіймаючи пістолет. Тайлер вхопив його руку, намагаючись вибити зброю. Та пальці нападника вже були на спусковому гачку. Перший постріл поцілив у шафку, що висіла над раковиною. Другий продірявив скляну вазу на підвіконні.

Жінка стрепенулась, намагаючись пригинатись, шокований погляд блукав простором.

Чоловік вирвався із рук Тайлера і вдарив його ще раз. Кров потекла з-під пальців. Він плюнув, кинувшись на нападника знову. Повалив на підлогу, придавивши власним тілом якраз тієї миті, як пролунав наступний постріл. 

***

Вів смикалась на стільці, відчуваючи як її крик вбирається у тканину, якою їй заткнули рота. Сльози текли щоками, руки вже майже не відчувались, вона підстрибувала на стільці, намагаючись вивільнитись.

 Тайлер вихопив пістолет, притуливши дуло до чола нападника і вистрілив. Перевів погляд на Вів, що заливалась слізьми на стільці. Відчув як крижана хвиля прокотилася тілом. Вражене обличчя пораненої матері застигло перед його очима, знов і знов змушуючи плечі здригатися.

Синтія повалилась на підлогу, шокований погляд був спрямований на Вівіку. Дівчині кортіло закричати, вона хотіла вирватись і бігти до жінки, аби лише не дати їй загинути. Страх, що вона от-от помре, скував груди, здригав плечі, викликаючи той самий біль, який вона вже давно забула. Те саме відчуття безпорадності, марності, слабкості і розгубленості. Коли кривдили маму, вбивали батька, вона сама стікала кров’ю, не маючи ні сил, ні здібності щось вдіяти.

Тепер вмирала друга її матір а вона, навіть навчившись оборонятися, все одно була безпорадною. Зв’язаною, завмерлою, абсолютно марною. Лише дивилась на те, як життя згасає з очей того, кого вона щиро любила. Кому завдячувала мирним життям.

– Ві-ві…– хрипіла Синтія.

Вівіка кричала у свій кляп, доки голос не захрипнув. Сльози склеювали вії, біль ставав нестерпним. Тільки не вона. Тільки не знову.

Тай підповз до матері, розрізав стяжки на її зап’ястках і перевернув, закривши долонею рану.

– Все добре, лікар вже їде. Все буде гаразд, чуєш?

– Тайсоне…мій хлопчику…

– Мамо, не заплющуй очей.

– Хто були ті люди? 

Вівіка ридала, опустивши голову.

До будинку увійшли четверо людей.

– Чого, бляха так довго?! – гарчав Тай.

– Дванадцятеро заблокували в’їзд, мусили відбиватися.

Патрик присів біля Синтії, розірвавши її сорочку. Постріл поцілив їй у сонячне сплетіння. Кров текла густим потоком, заливаючи підлогу під жінкою.

Руки Вівіки звільнили, вона витягла кляп, відчувши як від шорсткої тканини подерлись кутики губ. Дівчина підповзла до Синтії, взявши її за руку. 

– Прошу, не помирай. Я буду приїздити щотижня, ми будемо кидати все, тільки не йди, – тремтячим голосом, вмовляла дівчина.

Вона задихалась від плачу, притиснувшись своїм чолом до її.

– Не лишай мене, – шепотіла Вів.

Синтія заплющила очі.

– Будьте в купі, – хрипіла вона. – Ви – найцінніше, що є одне у одного.

– Не треба…

Очі Синтії заплющились.

– Мамо? – Тайлер провів тремтячою рукою по скроні жінки.

Вівіка взяла її за плечі.

– Ні! Синтіє! Синтіє! Розплющ очі! – голос дівчини зірвався. – Подивись на мене, ні-ні!

– Таю, забери її, – наказав Патрик, притуливши голову до грудей жінки, а тоді почав робити непрямий масаж серця, доки асистенти займатися раною.

Тайлер підхопив Вівіку за плечі і звів на ноги. Він стиснув щелепи з такою силою, що ставало боляче. Дівчина ридала у його руках, ноги її підкосились. Тай втримав її від падіння, та й сам відчував, як все тіло стає м’яким і холодним.

***

Наступні кілька днів Тай не залишав кімнати. Вони не сказали одне одному ні слова. Похованням займалась Вівіка, хлопець просто не міг робити це.

Щодня вона зазирала у його кімнату. Тайлер не хотів, та й не міг говорити. Обличчя матері, її шокований вираз…у ньому читалося все: страх, осуд, абсолютне нерозуміння хто тепер перед нею. Вона шукала підтримки, шукала допомоги у тих, кого зростила. Та жоден з них не зміг її врятувати.

І з Вів все зрозуміло: вона була скута по руках і ногах, а він? Він же був вільним. Він вмів нейтралізовувати, міг відвести небезпеку. Але завагався. Дозволив почуттям затьмарити його і пропустив удар. Пропустив вирішальний постріл, що забрав у нього мати.

Вів застигла у дверях, вкотре спостерігаючи за спиною Тайлера. Той лежав на боці, стискаючи в руці той червоний шалик, який колись подарував мамі. Вона дбайливо доглядала за тканиною, навіть через стільки років частого носіння, той був неначе щойно з крамниці. Досі пахнув її парфумами, наче тримав тепло її тіла.

Скільки часу він змарнував на роботу? Ліам би розродився сакраментальним “а я тобі казав”. Тай заплющив очі, відчуваючи, як біль знов і знов стискає груди. Щоранку він прокидався із думкою, що то був сон. А тоді приходив до тями, розуміючи жорстоку реальність: його мама померла.

– Таю, я… – почала Вівіка, голос її зірвався.

– Знаю що ти скажеш. Та я не готовий.

Він знав, що і їй зараз важко. Синтія мала значення для Вівіки, він знав, що дівчина корить себе за це, та не мав сил пояснити їй: це не її провина. 

– Тобі щось треба? – хрипко спитала вона.

– Ні.

Вона кивнула, розвернувшись, сльози набрались в очах, Вівіка квапилась залишити кімнату до того як знову розплачеться. Тай заплющив очі, відчуваючи як темрява знову простягує до нього свої пазурі, впивається у шкіру і очі, затягує на самісіньке дно. Тайлер стомився від пітьми і холоду. Втомився здаватися тому мороку. Він не міг більше прикидатися, що впорається. Бо стало зрозуміло, що ні. Тай не міг більше триматися. Не міг вдавати, що сильний. Бо зараз він почувався слабким як ніколи.

– Вів? – покликав він. – Ти можеш лишитись?

Дівчина тихо наблизилась і лягла на ліжко, обійнявши його. Тай повернувся до неї, вткнувшись обличчям їй у шию. Вівіка погладила його по голові, міцно обіймаючи. Сльоза потекла її щокою. Тайлер тулився до неї, відчуваючи як біль накриває його з новою силою. Так вони і проплакали, доки не заснули.

***

Пишного поховання не було. Та й у білому, як колись хотіла Синтія, прийшла лише Вів, чим викликала чимало засудливих поглядів.

Зустріти Ліама було непросто, той і не приховував невдоволення тим, що Вів була тут. Якщо ще кілька днів тому Вівіка думала тримати знання про вкрадений перстень як зустрічний аргумент на випадок чергової зухвалості хлопця, то зараз це все просто втратило значення. Синтії більше немає, Ліам колись споров дурню і жалкує. Яка вже в біса різниця?

Він перестрів її біля труни, вкритої білими квітами, де Вів просиділа, певно найдовше за інших.

– Хочеш влаштувати скандал на похоронах Синтії? – випередила його вона. – Не найліпша ідея. Вона б засудила.

– Засудила?! – пирхнув Ліам. – Це її похорон! І ми тут, саме через тебе.

Вів мовчки зустріла його погляд. Наче він сказав їй щось нове. 

– Це все твоя провина, – продовжував він. – Невинна жінка, хороша жінка померла через тебе!

Дівчина відвела погляд, знову вдивляючись у білосніжні троянди та лілії. Вона прийняла конячу дозу заспокійливих, зараз Вів не злякав би і бульдозер, що несеться з шаленою швидкістю прямісінько до неї.

– Що? Нема чого сказати?

– Чого ти хочеш від мене? – стомлено спитала вона. – Думаєш, якби я могла померти замість неї, я б не зробила цього?

– Так би було правильно. Ніхто не має гинути за тебе.

– Поділяю твою думку, – коротко кивнула Вів. – Щось ще?

– Що тут відбувається? – спитав Тайлер, що саме підійшов, помітивши їх напружену розмову ще з вікна будинку.

– Яка ж ти зміюка! – ігнорував його Ліам. – Вона прийняла тебе з усією душею, а ти привела до неї небезпеку…

– Припини це, – рявкнув Тай, наблизившись. – Я казав тобі, хто такий Малроуз. Вів тут нідо чого.

– Та коли ж ти розплющиш очі?! Ця жінка токсична, – тицьнувши пальцем у Вів, мовив він. – Вона псує тобі життя. Всі хто люблять її – рано чи пізно закінчують у могилі. Хочеш стати наступним? Вперед. Малроуз мстився їй, та натомість постраждала твоя мати. Ти маєш бути тим, хто гнівається на неї, ти маєш послати її якомога далі після цього. Та я вкотре переконуюсь, що тобі було начхати на Синтію від самого початку. Ти кинув її заради невдячної, пихатої та зіпсованої дівки, яку завжди хотів відтрахати.

Один швидкий удар, змусив Ліама розвернутись.

– Не тобі казати щось про мене чи мою матір, – понизив голос Тай. – Не тобі давати оцінку діям Вів, і вже точно не тобі мене повчати. Не бери на себе забагато.

– Одного дня, я зустріну її на твоїх похоронах, Таю, – затуляючи скривавленого носа, мовив Ліам. – Зараз Вів’єн може й з тобою, та не обманюйся. Не встигне твоє тіло вистигнути – як вона знайде когось іншого. Бо за таким принципом живе ця жінка – руйнує людей, а тоді переступає їх тіла і рухається далі.

Вів дивилась на Ліама, відчуваючи, як від болю холоне в грудях.

– Ходімо, – торкнувся плеча Вівіки Тай.

Шлях додому був мовчазним. Кожен занурений у власні думки, у власний біль. Вівіка могла сердитись на Ліама, бо завжди відчувала від нього недружні настрої, та не могла заперечувати, що він озвучив все те, що вона думала і сама. Тож хай у якій формі він доніс власну думку, Вівіка вважала, що він має абсолютну рацію. І безвихідь від того сповнювала її серце невимовним болем.

***

Наступні кілька днів після повернення до їх нової оселі, за відчуттями нагадували абсолютне заціпеніння. Тіло рухається, інформація надходить та аналізується, але не було відчуття життя. Сон здавався суто механічним, бо тіло більше не справлялось зі стресом і занурювалось у дрімоту без сновидінь.

Вони майже не говорили, та Вів знову спала з ним у ліжку, бо Тай відчував незрозумілу потребу у її присутності. Вони більше не говорили про свої почуття, навіть та сексуальна напруга, що сковувала їх останнім часом кудись зникла. Все собою витіснило горе, яке вони розділили на двох.

Зараз вони просто були потрібні одне одному без ролей чи особливого значення. Просто Вів і Тай. Просто люди, що втратили людину, яку любили і сповнені провини за це.

Вдень Тайлер продовжував читати оперативну інформацію і слідкувати за переміщеннями Ілая. Почувши кроки, він підняв голову. Вівіка наближалась до вхідних дверей.

– Куди ти? – спитав він.

– Пройдуся, – не озираючись, кинула дівчина.

– Вів?

Вона зустріла його погляд, очі все ще були червоними.

– Ти ж знаєш, що я б ніколи не звинуватив тебе у тому, що сталось?

Дівчина змовчала.

– Винен у цьому Ілай. І тільки він.

Вів відвела погляд.

– Я хочу вбити виродка, – тихо мовила вона.

– Я знаю. Я теж.

Вона помовчала.

– Я маю план. Та ти назвеш мене божевільною.

Тай зітхнув. Ну, звісно вона має план.

– Викладай, – стомлено мовив він. – Розберемо твій план.

***

– Це маю робити я, а не ти, – хитав головою Тай.

– Я це почала, – рішучо здійняла підборіддя Вів. – Мені і закінчувати.

Він зустрів її погляд. Сльози досі стояли у очах дівчини. Вівіці було боляче, чогось усвідомлення цього донестями дратувало його. Він видихнув, відводячи погляд:

– Дозволь хоч допомогти.

– Ти вже допомагаєш, Таю.

Вона пішла, лишаючи хлопця у надокучливих сумнівах. Ілай вбив його матір, якщо хтось і мусив робити брудну роботу то це він. Та чого Вів весь час бере це на себе? Бо його раніше поранили? Бо боїться за нього? 

Ні, тут щось більше. Вона вважала себе винною у смерті матері Тая. Прагнула помсти. Тайлер не хотів цього для неї. Та глибоко в душі сиділа пронизлива голка, що колола його думкою: що як Ліам частково мав рацію? Не змусь Вів їх зірватись до Синтії, Малроуз би не знав, де перебуває його матір.

Тай хитнув головою. Маячня. Покидьок би зʼясував це інакше. Сам казав, що шукав інформацію про неї. Якби Вів не спонукала Тайлера поїхати, він би так і не побачився із мамою до її смерті.

І хоч свідомо він би завжди став на сторону Вівіки перед будь-якою загрозою обвинувачень – підсвідомо Тай відчував і її відповідальність за втрату Синтії. Хай як переконував себе, що вона така ж жертва обставин, як і він сам.

***

З кожним днем мало ставати краще. Есті обіцяла, що так буде, казала, що молитиметься за Синтію і її душу, так само як щодня молилась за сили та здоров’я Вів і Тайлера. Та чого ж ті молитви не працюють? Чого Вів почувається слабкою, чого сльози навертаються на очі щоразу, як вона згадує про жінку? 

Чого те відчуття покинутості, безпорадності і постійного болю під шкірою, яке дівчина мала після смерті батьків, зараз знову повернулося? Вівіка була певна, що той біль у минулому. Що вона вже ніколи не відчує цього. Та втрата жінки була дуже болісною.

Найдужче добивало відчуття, що Вів запізнилась. Що втратила стільки часу разом з нею. Займалась дурною роботою, каталась у різні міста, телефонувала лише привітати зі святами, нехтувала навіть простою бесідою ні про що, знаючи як сильно Синтія любила такі речі. Все на “потім”, все на “кращий час”, все на “після того як ліквідуємо(вставте ім’я виродка, їх було багато)”. 

Вівіку завжди дратували фрази за типом “цінуй момент”. Та тільки зараз вона замислилась, як завжди хотіла сказати Синтії, що вона неймовірна людина. Що навчила Вів бути собою, подякувати їй за турботу. І весь час відкладала до більш вдалого моменту. А тепер…Їй довелось казати це над труною жінки, відчуваючи як крижані сльози біжать щоками, опускаючись на білосніжні пелюстки квітів.

І не було жодного полегшення, про яке казала Есті. Жодного відчуття, що біль хоч колись мине. Вона проходила це уже не раз. Знала, що біль від смерті того, кого любиш так сильно – не минає ніколи. Він стишується. Стає стерпним, та завжди сидить під шкірою і вичікує. Він чекає миті, коли ти будеш слабким настільки, щоб не опиратися йому. Вкриє тебе солодкими спогадами, щасливими, мирними, коли все було гаразд і змусить страждати від того, що це скінчилось.

Вівіка готувала себе до цього стану. Готувала, бо знала, що він неминучий. Ненавиділа себе за те, що зіграла у цьому вирішальну роль. Трясця, та Ілай міг вручити їй пістолет і змусити вистрілити у Синтію. Відчуття були б тими ж самими. Бо кожен другий сон був про це: її пальці натисли гачок. Її рука забрала останній спалах життя з очей жінки. Вона була винна і готова визнати провину. Та легше від того не ставало ні на мить.

***

Підготовка зайняла ще тиждень. Вівіка як завжди починала діяти самотужки, розповідаючи про план лише коли була більш менш впевнена у його успіху. Тайлера дратувала ця риса Вів, та він був вдячний, що вона в цілому розповіла що придумала. 

– Старт сьогодні вночі. Все готово?

– Так. Камери буде вимкнено о сьомій, поквапся.

– Гаразд, – кивнула вона.

– Є ще кілька годин. Треба поспати. Ти…сьогодні будеш?

Вів повернулась до Тайлера.

– Я маю зосередитись, не можна, щоб мене викрили раніше часу.

Тай повільно кивнув, розуміючи, що цієї ночі як і весь тиждень, він спатиме сам.

Вівіка рушила до своєї спальні, вкотре скривившись на зовнішній вигляд власної руки, коли та штовхала двері. Нігті довелося вкоротити, зняти покриття і відтворити веснянки на всьому тілі, яких Вівіка від народження ніколи не мала і не хотіла мати.

Волосся теж перестала вкладати, лише розчісувала і закручувала у гульку. Від усієї парфумерії, доглядових засобів та гелів для душу довелось відмовитись. Тепер вона мусила не просто переодягнутись як інша людина – Вівіка мала стати нею. Влізти у чужу шкуру і просмердітися нею, аби не бути викритою.

Вона сіла біля дзеркала, вкотре розглядаючи свіже фото Марти Лоулесс – медичної сестри, що доглядала Ілая у його приватній клініці, куди Малроуз приїздив щомісяця на кілька тижнів, аби зробити діагностику та пройти необхідний чек аналізів і подальші процедури.

Вівіка увімкнула аудіо, яке команда змонтувала з записів дзвінків на телефоні дівчини. 

– Привіт, люба! – озвався втомлений хрипкуватий голос. – Так, все гаразд. Даруй, що не подзвонила, трохи стомилась. Прийшла пізно, а Геррі не вигуляв Рекса. Бідося терпів весь цей час. Хотіла аби він побігав трохи довше. Від щастя наклав аж три малі купки, уявляєш? Добре, я хоч пакетів нагребла, – вона всміхнулась. – Так, я повечеряла. А ти що поробляєш?

Вівіка видихнула, заплющивши очі. Імітувати інтонацію було нескладно. Недарма мати водила її на курс ораторів ще з дев’яти років. А от пародіювати голос і змінювати тембр, Вівіці завжди було складніше, незважаючи на довготривалі та виснажливі уроки вокалу, які та ж мама проводила їй щодня по кілька годин. 

– Привіт, люба! – намагаючись імітувати голос та манеру мовлення Марти, повторила Вів. – Так, все гаразд.

Вона видихнула, хитнувши головою і програла запис далі.

– Це звичайний фізрозчин, – спокійно говорила дівчина. – Нема чого хвилюватись.

Вона повторювала завчену інформацію, продовжуючи тренувати власний голос, навіть коли вже виходило максимально наближено. Вівіка не могла вдовільнитись результатом. Їй постійно здавалось, що вона занадто далеко від “оригіналу”.

Дівчина розім’яла шию, розпочавши роботу над макіяжем: карі лінзи, від яких одразу почали свербіти очі, бліде веснянкувате обличчя. Добре хоч губи у них були схожої форми, їх особливо змінювати не треба було, а от форма очей…Марта мала менші, зазвичай стомлені, з опущеними кутиками. Кількома змахами косметичного олівця тут не обійтися. Довелось допрацьовувати потрібними відтінками тіней і використати тонкі накладки на повіки. Все це ще й треба було добряче приховати, не виділяючи при цьому наявність макіяжу.

Задача була із зірочкою, хоч Вів і мала відповідні навички, користувалась ними вкрай рідко. Зазвичай її жертви знали, що по них йдуть, потреби у такому маскараді не виникало. Та Ілай…Ілай був іншим. На перший погляд жалюгідний, проте недурний. Він чітко дав зрозуміти, що сама Вівіка не становить для нього загрози. Він вже відплатив за смерть брата, смертю її названої матері. І байдуже, що Малроуз старший сконав за вбивство батьків Вівіки. Помста у квадраті здавалась Вівіці дешевим зверхнім фокусом, та їй лише дужче кортіло змусити Ілая заплатити.

Не було сенсу лишати його живим. Він схильний створювати проблеми. Та і за Синтію Вівіка хотіла відправити його до Пекла. Вів раптом замислилась чи матиме Ілай візок після смерті, чи душам такі речі не були потрібні? 

Вона зітхнула, втупившись у відображення. Коротке чорне волосся, карі очі, бліде, поцятковане веснянками обличчя. Марта мала гарні риси, та не вважала за потрібне їх підкреслювати. Вів знову скривилась, поглянувши на короткі нігті. Дівчина навіть не покривала їх прозорим лаком, просто коротко підстригала і чистила. Наче й охайно, та Вівіка без свого фірмового манікюру почувалась неначе гола.

Дівчина підвелася, вмикаючи відео з камер спостереження. Вкотре повторила ходу Марти. Спокійний крок. Тепер вона квапиться. Тепер шкутильгає, бо має дурну звичку рухатись надто швидко і постійно травмується. Вівіка майже синхронно з записом відтворила удар коліном у шафку і потерла його, прошипівши так само як Марта.

– Не забилась? – спитала на записі медична працівниця клініки.

– Все гаразд, – відповіла синхронно з Мартою Вівіка. – Ти ж знаєш, яка я незграбна.

Подруга Марти на ім’я Лів, могла стати проблемою. Друзі зріють в корінь. Вівіці доведеться максимально уникати її, аби не виказати себе.

Вона зітхнула. Цієї ночі зміна якраз була у Лів, тож доведеться підготуватись. У голові вона постійно тримала план. Все мусить спрацювати. Інакше, вона просто задушить Ілая і роздряпає йому мармизу цими огизками, що мала тепер за нігті.

***

Вівіка вийшла з машини за три квартали від клініки. Вона йшла спокійно, трохи згорбивши спину. 

– Привіт, Марто! – озвалась сусідка дівчини.

– Вітаю, Ліндс! – всміхнулась вона, подумки вилаявшись, хоч би не причепилась, часу на розмови точно не було.

Її лінзи вже кілька годин пекли очі. Запах, від якого її нудило зводив з розуму. Дешеве дитяче мило, гіпоалергенний крем для рук із екстрактом ромашки. Вівіка відчувала себе брудною.

Спинившись біля брами приватної клініки, якою володів Ілай, дівчина дістала документи простягнувши охороннику:

 – Марта Лоулесс. Нічний догляд. Я до містера Малроуза на планову процедуру.

Охорона на вході оглянула бейдж. Хоч вони зустрічали дівчину щодня о тій самій порі вже два останні тижні, все одно мусили перевіряти.

За мить охоронник кивнув, відчинивши браму.

Коридори клініки просмерділись антисептиком і різким хімічним запахом із нотою чогось нудотно солодкого. Вівіка вивчила маршрут напам’ять. Мусила завітати у розвідку, коли Марта мала вихідний. А потім ще тиждень, освоюючись на новій “посаді”. Навіть встигла подивитись як встановлюють катетер. Огидне видовище. 

Вів увійшла до ліфту, шостий поверх, треті двері ліворуч. У палаті Ілай уже лежав підключений до апаратів. Єдине джерело світла йшло від моніторів.

– Доброї ночі, пане Малроузе. Як Ваше самопочуття?

Він затримав на ній погляд, а тоді відвів очі:

– Швидше, Марто. Не за базікання плачу, – хрипів він.

Вівіка зачинила двері й підійшла до крапельниці мовчки, рухи були точними та відпрацьованими, попри це вона все одно відчувала незначне хвилювання. Вів вимила руки і вдягнула рукавички. Збризнула їх антисептиком, диспенсер якого був вмонтований у стіну і, підхопивши шприц, наблизилась.

Ілай лежав на ліжку, підключений до апаратів. Худеньке тіло вкривала медична сорочка. Дівчина наблизилась до крапельниці, регулюючи швидкість надходження медикаменту.

Тоді підняла одну з його рук і ввела голку у вену, окинувши поглядлм катетор для крапельниці, що стирчав із вени над великим пальцем. Довкола пластикового порту утворились синці, бліда шкіра Ілая була сухою та шорсткою. 

Вівіка не здивувалась тому, що не відчула навіть натяку на жаль. Бо стан людини не може автоматично викликати співчуття. Все визначала суть тієї людини. Тішитись його паралічу вона б звісно не стала, та й жаліти його не буде. Він накликав забагато горя на інших і на її думку, не заслужив на те, щоб йому самому співчували.

Вона натисла поршень, вводячи препарат і обережно витягла голку. Тоді зняла рукавички, ховаючи шприц у них і запхала до кишені. Дівчина повільно сіла на край ліжка так, щоб він бачив її обличчя впритул. Кинула поглядом на годинник, щойно стрілка змістилась – світло згасло, лишаючи тільки слабке освітлення моніторів, що працювали у автономному режимі. Вів зняла перуку і відкинула її на підлогу.

– Як же від цієї херні свербить голова, ти не уявляєш, – зануривши пальці у волосся, мовила дівчина.

Ілай розплющив очі. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

– Привіт, любчику, – всміхнулась вона. – Скучив за мною?

– Ти… – хрипко видихнув він.

– Знаєш, що цікаво? – нахилившись до нього, мовила дівчина. – У тебе власна клініка з купою лікарів. Та колоти тебе приходить саме Марта. Не підкажеш, що у ній такого особливого?

– Де вона? – скривився Ілай.

– А ще мені цікаво от що: ти тримаєш охорону навіть у власній спальні. Та тут, коли до тебе приходила Марта – не було геть нікого. Чого ж так?

– Що ти з нею зробила? – хрипів Ілай.

– Відправила у відпустку. Ти хоч знаєш скільки років вона працює без перепочинку? Я б сказала, що ти гівно на цідилку, а не бос, та нам обом це відомо, тож для чого витрачати твій дорогоцінний час?

– Вона жива?

Вівіка всміхнулась.

– Знаєш, що відрізняє нас з тобою? Ти вбиваєш всіх, хто тебе лякає. А я лише тих, хто створює проблеми, – Вів знизала плечима. – Марта нічого не скоїла. Тож я дала їй грошей, нове ім’я і перевезла у інше місце. 

– Що ти ввела мені?

– А що, язик уже в’яже? – Вів криво всміхнулась. – Це синтетичний токсичний паралітик, його наче як зробили за принципом дії отрути риби-фугу чи щось таке. 

Вона махнула рукою.

– Знаю, ти наче як уже не дуже…рухливий, проте ця штука спинить геть весь рух у твоєму тілі. Ток крові, роботу серця й нирок, той слабенький механізм, що підтримує у тобі життя – заглухне з хвилини на хвилину.

Вів схилила голову вправо, слідкуючи за тим, як збилось дихання Малроуза.

– Всі дізнаються…що це ти.

– Ні, любчику. Не дізнаються. Офіційно я зараз перебуваю у чарівному крихітному містечку, попиваю коктейль у барі із найкращим другом.

– Ця отрута…

– О, її не відслідкувати. Не у тілі паралізованого. Чи ти думаєш я в тебе вперше?

Вів похитала головою з докором.

– Ми з тобою бачимось вже тиждень, Ілаю. Саме так я й усвідомила, що Марта тобі небайдужа. Та це не моя справа, – хитнула головою Вів. – Дівчинка просто виконувала власну роботу. Її не пов’яжуть з твоєю смертю. Я не збираюсь ламати життя невинній людині. 

Вона втупилась у очі Ілая, чоловік скривився від болю, його зіниці розширились. Страх. Нарешті справжній, чистий страх. 

– Та твоє я заберу із неабиякою втіхою. За те що ти і твій тричі проклятий брательник заподіяли мені. 

Ілай намагався щось сказати. Його губи ворушилися, та звуку не було. Вона відчула, як щось темне і тепле розливається в грудях. Речовина, яку Ілай отримував щодня у малих дозах сьогодні отримала фінальну вибухову порцію і вже діяла. 

Дихання Малроуза стало рваним, він хрипів, прагнучи чи то вдихнути, чи то закашляти. Грудна клітина ледь здіймалася. Вівіка не відводила очей. Вона дивилася, як життя поступово згасає з тих холодних прозорих очей і неначе вбирала його у себе. 

– Ти…пошкодуєш…

– Ні, не пошкодую, – всміхнулась вона, подавшись вперед. – Я тішуся.

Коли дихання стихло, Вів заплющила очі. Хотілося розтягнути цю мить. Хотілося, щоб він страждав дужче. Та чоловік і так не мав нагоди навіть ворухнутись. Хай вважає швидку смерть її благородною жертвою.

Вівіка ще кілька секунд сиділа нерухомо, спостерігаючи за мертвим обличчям. Потім повільно підвелася, підняла перуку з підлоги, одягла її назад і поправила форму. 

Вона кілька разів видихнула і умисно прискорила власне дихання, аби голос затремтів, здаючися схвильованим, пригадала смерть Синтії, Джима, Томмі, батьків – сльози полилися з очей. Вів контролювала, щоб макіяж не пішов слідом за ними.

Дівчина хутко штовхнула двері.

– Допоможіть! – закричала вона, заливаючись слізьми.

– Марто! – підвелася з посту Лів, – Що сталось?

– Він не дихає! Я намагалась реанімувати…Та він…

Лів натисла тривожну кнопку і міцно обійняла Вів. У коридорі оживились лікарі, забігаючи до палати Ілая.

– Тихше, люба, – вона погладила дівчину по спині. – Тихше…

Вів заплакала, притискаючись до тіла медсестри. Ілая намагались реанімувати ще кілька хвилин. Коли озвучили час смерті, Вівіка тріумфувала. Та з ролі не виходила до останнього.

– Я оформлю звіт, – запевнила її медсестра. – Біжи додому, люба.

– Дякую, Лів.

– Позвониш вранці, згода?

Вів кивнула їй і рушила до виходу. Перш ніж залишити лікарню, дівчина увійшла до вбиральні і переодягнулась у інший одяг, змінила перуку, а тоді мало не побігла до Тайлера, що чекав на неї, тепер уже через дорогу.

– Все готово, – тихо мовила Вів, зачинивши двері.

Тай окинув її поглядом і, не сказавши нічого, просто завів мотор.