Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Hudson Taylor — Battles

Вже на ранок Вівіка, вбрана у фіолетову сукню-футляр та канарковий вкорочений жакет стояла на порозі дому тітки. Вона ядуче всміхнулась, щойно Джаклін відчинила двері, кинувши роздратований погляд на небогу.

– Я казала тобі, що зателефоную сама.

– А мені начхати. Є розмова.

Вів проштовхнулась у будинок і рушила до вітальні. Джаклін стиснула губи і пішла слідом.

– Розкажи-но мені, як ти познайомилась із Ліамом?

Тітка звузила очі.

– Хто такий Ліам?

– Я не маю часу на погану акторську гру, Джаклін. Тільки одна сумнівна особа, що знає хто я насправді здатна розпатякати це на загал. Як він вийшов на тебе?

Тітка зітхнула.

– Сказав, що взяв номер у Синтії.

Вівіка нахмурилась.

– Звідки у неї міг бути твій номер?

– Через три дні після смерті Гарві і твоєї матері, Синтія зв’язалась зі мною.

Вів відчула, як серце пропустило удар.

– Що?

Очі тітки зблиснули.

– О…Свята Синтія виявляється мала секрети від тебе? – вона хмикнула. – Так влаштоване доросле життя, моя люба – ніколи не знаєш, хто з “чесного люду” насправді патологічний брехун.

– Чого вона хотіла?

– Ну, коли я повернулась в дім і усвідомила, що ти втекла із батьками, я не надто засмутилась. Сама думка, що я муситиму провести з тобою тиждень – вбивала мене. Та Гарві наполягав, що тобі краще не лишатись самій. Для няні ти вважала себе надто дорослою, тож він припахав мене тебе глядіти.

Вівіка згадала день, коли батьки їхали, шкірою враз здійнялись сироти.

– Будь розумницею, гаразд? – спитав тато. – Пощади нерви тітоньки, вона й так психована.

– Не хочу лишатись із нею.

– Знаю, доню. Вона й мене часом лякає.

Вів пирхнула.

– Та вона не образить тебе. А ми з мамою скоро повернемось, – Гарві поцілував дівчинку у щоку. – Треба владнати певні справи.

– Ми недовго, Вів’єн, – кивнула мама, обійнявши Вів. – Пам’ятай, про що ми говорили.

Дівчинка зітхнула, споглядаючи за тим, як батьки взялись за руки і рушили до будинку, аби щось сказати тітці наостанок. Джаклін навіть не вийшла на ґанок попрощатися. Все їй здавалось, що лише їй одній всі винні. Ух, як же Вів не любила її! І з тіткою доведеться стирчати тиждень! Добре, хоч вдома, а не у тому її страшному холодному будинку. Дівчинка збиралась просидіти у власній кімнаті весь час, аби не бачити тітку зайвого разу.

Та окинувши поглядом авто, вона замислилась. Раптова ідея прийшла несподівано. Тож, дочекавшись нагоди, Вів залізла на заднє сидіння і вкрилась пледом, проїхавши з батьками сорок хвилин, а потім…потім їх не стало на її очах.

Вона підняла очі на тітку.

– Чого вона приходила?

– Як чого? Хотіла грошей, не інакше.

– Ні, Синтія ніколи не була зацікавлена грішми, – впевнено зазначила Вів. – Кажи мені правду.

Джаклін закотила очі, починаючи розповідь.

У той день жінка боролась із мігренню і тішилась дивовижній тиші, адже те дурне дитя сиділо тихо у своїй кімнаті і носа не виказувало. Джаклін не могла собі пояснити втіхи від того, що Вів боялась її і не хотіла траплятись на очі. Та попри це відзначила, що такою поведінкою дівчинка доводить: розуму їй не бракує. Краще зараз не чіпати тітку, їй і так важко перебувати у домі брата, який отримав все, на відміну від недоїдків з його стола, якими мала вдовольнятись сама Джаклін.

Все ж за кілька годин жінці стало цікаво, чим таким займається небога, що безвилазно стирчить у кімнаті. Тож, вона рушила до кімнати дівчинки. Сходи цього дому були гладенькими, лискучими і не скрипіли. Джаклін стисла щелепи, пригадуючи який дім отримала у спадок. Тоді вона продала його і придбала собі новий. Великий, гарний, витриманий зі смаком. Жінка спинилась, покосившись на картину в стилі імпрессіонізму, що висіла на стіні.

– Фу, принаймні у моєму домі немає цього французького несмаку.

Луїза-Енн ніколи їй не подобалась. Попри те, що жінка здавалась тендітною із ніжною витонченою зовнішністю – вона мала занадто гострий язик і ніколи не виказувала надмірної поваги до Джаклін. У кожній її відповіді відчувалось, що вона радше терпить присутність сестри свого чоловіка, ніж дуже їй тішиться.

Джаклін постукала у двері.

– Вів’єн? Кухарі зготували вечерю. Сподіваюсь батько не розбалував тебе настільки, щоб ти тягала тарілки у кімнату?

Тиша. Джаклін видихнула.

– Я заходжу.

Вона штовхнула двері і заклякнула. Величезний світлий простір, постери рок-гуртів, бас-гітара, барабани стояли під стіною. Піаніно підпирало іншу стіну. На нього дівчинка скидала різні речі: від малюнків, до глиняних фігурок з персонажами мультфільмів. Вочевидь, інструмент Вів не дуже полюбляла і не займалась. Мікрофон розташовувався у куточку, вкритому чорною матовою шумоізоляцією. Кілька м’яких іграшок, двері до гардеробної. Трясця…ця дитина мала все.

Ліжко було заправленим. Та самої Вів тут не було.

Джаклін лишила двері відчиненими і повільно спустилась вниз. Сіла на канапу із незмінно рівною спиною і пила чай, який їй принесла хатня працівниця. Всім виглядом вона прагнула показати як втеча небоги з-під тимчасової опіки її не турбує. Та очі раз по разу скошувались у бік годинника. В горлі стояв клубок від нерозуміння куди поділось те дурне дитя. Вона уявляла розмову з Гарві. О, той буде невтішний. Він страшенно любив цю малу скалку в дупі.

Жінка знову поглянула на годинник. Дзвонити Гарві зарано. Він просив не турбувати його до восьмої ранку. Жінка пирхнула. Цікаво, чи були у них якісь справи. Те як швидко Луїз погодилась їхати із чоловіком по його справах наводило на роздуми. Вони були шалено закоханими, хоч у шлюбі вже давно. Джаклін дратували їх солодкі розмови, їх тримання за руки, обійми на людях. Цілком імовірно, що вони просто шукали усамітнення, а свою спиногризку кинули на неї, аби приглянула.

Джаклін пирхнула. О, ясно. Як вона не має дітей, то вочевид має купу часу дивитись за їх дитиною, доки вони розважаються у якомусь готелі. Від цієї думки те примарне почуття провини за зникнення Вів кудись випарувалось.

Хай тікає, головне аби повернула свою дупу у кімнату до моменту повернення Гарві. Все інше Джаклін не турбуватиме.

Та вже за добу все змінилось. Брат не відповідав на дзвінки. Телефон Луїз був взагалі вимкненим. Джаклін губилась у здогадах, та попри це не квапилась звертатись до поліції.

– Зрештою, якщо хтось шукатиме Гарві – розбереться. Не одна ж я маю хвилюватись за нього? – вголос міркувала жінка.

Вона шукала чим відволіктися. Читала газети, дивилась новини, йшла на прогулянки. Та тривожні думки повертались. Де її брат? І де, в біса її небога? Чого досі не прийшла?

– Нічого з ними не сталося, – пирхнула вона. – Ці два коханчики, певно міркують над другою дитиною. А Вів’єн просто бунтує. Вона ж підліток. Якби Гарві привчив її до ременя – була б шовковою. А так…Хай сам з нею й носиться. 

Вона хитнула головою, випивши чаю. Смак був гірким. Чи то вже в неї гіркота у роті від усіх цих непевностей?

На третій день, жінка вже не приховувала хвилювання. Реагувала на кожен звук за дверима, визирала у вікно. Постійно поглядала на свій телефон, міркуючи чи все ж не звернутись до поліції.

Аж тут, ближче до вечора, коли вже сірішало, перед воротами спинилась жінка. Невисока, з темно-каштановим волоссям, у простій сорочці та джинсах. Скромно постукала, намагалась пояснити охороні, що прийшла до Джаклін Аллен з особистим питанням.

По цей день жінка питала себе: для чого взагалі впустила Синтію. Чого не відправила її геть, чого не попросила охорону випхати її під дулом пістолета. Бо те, що Джаклін дізналась від тієї пізньої гості переслідувало її решту життя.

Та все ж, Синтію пустили в дім і запропонували кави. Джаклін оглядала охайні, але не нафарбовані нігті, таке саме чисте волосся, та не доглянуте як слід. Одяг теж був випраним та випрасуваним, проте не був новим. Тут навіть не середній клас. Синтія була з бідноти, Джаклін поморщила носа.

– Хто Ви? – прямо спитала вона, коли жінка закінчила захопливо оглядати розкішний інтер’єр.

– О, даруйте! – розгубилась вона. – Я – Синтія Пейдж.

Жінка простягнула руку. Джаклін окинула її поглядом, навіть не ворухнувшись.

– Джаклін Аллен, – кивнула вона. – Що привело Вас сюди?

Синтія зніяковіло всміхнулась, опустивши руку. 

– Кілька днів тому до мого будинку прийшла поранена дівчинка.

Жінка не виказала ані здивування, ані схвильованості. Та всередині Джаклін відчула як щось, неначе увігналося голками під шкіру.

– І?

– Її звати Вів’єн Аллен. Вона дістала дуже серйозне поранення. Благала не везти до лікарні. Я зашила її у себе вдома.

– Скиглійка, як завжди, – пирхнула Джаклін.

Синтія нахмурилась.

– Ні, Ви не розумієте…Вона дивом врятувалась. Батьків Вів’єн жорстоко вбили на її очах. 

Джаклін відчула слабкий писк у вухах. Серце стислось. Гарві мертвий. Не може бути. Ні. Кому він заважав? Жінка зітхнула – та майже всім. Екологічність у світі, де забруднення приносять неабиякі доходи – як кістка в горлі. Як вони пропустили те, що на Гарві ведеться полювання? Думка про те, що небога стала свідком подій, викликала у жінки нудоту. Якби вона краще дивилась, якби слідкувала за нею, якби взяла її під жорсткий контроль – Вів лишилась би вдома під її наглядом. І не побачила б того, що не має бачити тринадцятирічна дитина. Поранення? Зашивання у домашніх умовах? Та серед тих нетрів, де живе ця Синтія, Вів’єн може померти від сепсису вже за кілька днів!

Синтія тим часом торохкотіла далі:

– Вів’єн дуже не хотіла, аби її знайшли. Та не розповіла мені деталей.

Джаклін здійняла підборіддя. Вся ця історія викликала гнів. Так вона справлялась з будь-яким сумом та болем – сердилась.

– І Ви прийшли до мене з цим…нащо?

Гостя здивовано здійняла брови.

– Вона ж Ваша небога…

– Так. Доволі невдячна, до того ж.

– Вів’єн мало не загинула…

– Якщо Ви зашили її у себе вдома, як кажете, то поранення не було таким серйозним, – всміхнулась Джаклін. – Легко відбулася, на відміну від батьків, на превеликий жаль.

– Ви не хочете навіть побачитись із нею? – з недовірою спитала Синтія. – Переконатись, що вона здорова?

– Ні, – відвела очі Джаклін. – Вона зробила свій вибір, тікаючи від мене. Я подумаю як допомогти їй. Може вдасться прилаштувати до сиротинця під новим ім’ям.

– Вона не потрапить до сиротинця, – рішучо сказала Синтія. – Я дбатиму про неї сама. Дитина пережила пекло, а її єдина родичка каже такі…жахливі речі!

– А чого Ви чекали? Співчуття? Подяки? Чи може моїх грошей? – Джаклін окинула її поглядом. – Бачу Вам вони не завадять. Можу виписати чек, скажімо…на дві тисячі доларів. Думаю на перший час цього буде досить. 

– Мені не потрібні Ваші гроші, – нахмурилась жінка.

– Вперше чую таке, – всміхнулась Джаклін. – Та справа Ваша, не наполягатиму. Тоді оформимо всі папери.

– Папери?

– Ну, вона не може продовжувати жити під власним ім’ям, Ви ж це розумієте? 

– Як Ви можете…

– Можу. Я маю зв’язки. Обставимо все так, щоб Вів’єн Аллен загинула у ту ніч разом з батьками. А їй зробимо нові документи. Представте її…не знаю, своєю небогою, наприклад. Або далекою родичкою. Щось вигадаєте.

– Я маю зв’язки серед криміналістів. Я працювала коронером.

– О! То он звідки навички зашивання, – Джаклін кивнула. – Чудово.

– Я подбаю про неї, як про власну дитину.

Джаклін не могла пояснити, та її дратувала Синтія. Ця її небайдужість, доброта, материнське хвилювання…Байдуже їй, як вона дбатиме про Вів. Хай та мала потвора поживе у цих умовах. Сама проситиметься назад до тітки. А попри все, гостя не вселяла недовіри. Певно і справді дбатиме про дівчинку. Може це й на краще? Може, хай живе собі якнайдалі від уих монстрів, що вбили Гарві та Луїз? Хай живе інше життя. Бідне, безталанне – зате безпечне та передбачуване. Так буде краще для усіх. Хоча перевірити її все ж не завадить. Напровсяк.

– У Вас є діти?

– Син, – кивнула жінка. – Приблизно її років.

Джаклін повільно опустила підборіддя.

– Скажу Вам от що, Синтіє. Не дуже звикайте до Вів’єн. Вона все одно колись втече й від Вас. Така її суть: невдячна, вицяцькована і свавільна. 

Гостя знервовано ковтнула.

– Тоді я робитиму все, аби їй було куди повертатись.

– Байдуже. Робіть, що забажаєте. Може це й накраще, що Ви бідна. Вів’єн зніжена розкішшю, погляньте на цей будинок. 

Синтія окинула її поглядом, та нічого не сказала.

– Що ж…коли у Вас все, – Джаклін підвелася. – Дякую, що пройшли такий шлях і сповістили. Ну, а з Вів, – вона хмикнула, – бажаю удачі. Вона Вам знадобиться.

Гостя підвелася і застигла, вдивляючись у очі Джаклін з неприхованим засудженням.

– Щось ще? – звела брову Джаклін.

– Мені Вас шкода, – хитнула головою Синтія. – Ви нещасна і самотня людина. Колись пошкодуєте, що небога не знала Вас. Колись, потребуватимете її присутності. Та вона матиме повне право не сприймати Вас як члена сім’ї.

Тітка відвела очі. Вівіка дивилась у одну точку, намагаючись переварити все сказане. Жорстокість Джаклін для неї не новина. Та те, що Синтія намагалась достукатись до тітки заради самої Вів, заради її майбутнього – вкотре вкололо дівчину. Чому вона завжди втрачає найкращих людей?

– То…Ліам вийшов на тебе сам?

Джаклін кивнула.

– Розповів трохи про тебе. Нічого конкретного, проте…ти виявилась досить популярною. Кілька дзвінків і новини стікалися звідусіль.

– То ти весь цей час знала, що я жива і з радістю поховала мене, аби відхопити собі частку? – Вів реготнула. – Я знала, що ти підле стерво, проте це…це щось на межі.

Тітка невинно знизала плечима:

– А що мені було робити? Ти б все одно не змогла керувати до повноліття. Якщо Гарві вбили заради цього – не можна лишати частку “безхозною”. Я мусила діяти швидко.

– І як Дюпон не відгриз у тебе цю частку?

– Я вмію бути непомітною.

– Ні, не вмієш. Цей виродок знав усе і почав діяти фактично одразу по смерті батька. Йому було відомо в кого контрольний пакет. Та він свідомо не чіпав тебе – що ти мала на нього?

– Натанієль був розумним чоловіком, та не таким розумним як я.

– Думаєш пафосної репліки мені буде досить? – Вів подалась вперед. – Коли так – найпродуктивніші бесіди я б мала сама із собою. Викладай все, Джаклін.

– Якщо ти думаєш, що я прибрала брата задля бізнесу – ти ще дурніша, ніж я думала.

– Порожні образи так само не роблять тебе переконливою. Я чекаю відповіді на питання, Джаклін. Не тягни кота за яйця.

Тітка пирхнула:

– Яка мова…бізнес леді, не інакше. Хоча як тут виросте з тебе щось путяще, коли виховували тебе сумнівні люди у нетрях.

– Чи треба тобі нагадувати, що це стараннями твого любого Натанієля?

– Про мертвих або добре, або ніяк, – знизала плечима Джаклін, діставши цигарку з портсигара.

– Що ж, доброго мені про нього сказати нічого.

– Та що ти? – прикуривши, спитала вона. – А як же його син? Я чула ти не дуже вибіркова, лягла під невдаху-розведенку, та ще й так хвацько!

– Лягла, – кивнула Вів, висмикнувши цигарку з пальців тітки. – І може лягала б досі, якби він був живий. Гідності у Джима було більше за нас з тобою обох разом узятих. Суті діла це не змінює. Ти досі ухиляєшся від відповіді, а я втрачаю терпіння.

Вівіка відкинулась на спинку крісла і затягнулась.

– І що ти зробиш? Катуватимеш мене? – тітка сухо реготнула, діставши нову цигарку. – Помилуй…ти може поки й недосвідчене сліпе теля, але не геть дурепа. Мою смерть одразу зв’яжуть із тобою. І ти втратиш геть усе.

Джаклін стисла цигарку губами, збираючись підкурити.

– А нащо тебе вбивати, Джаклін? – видихаючи дим, спитала Вів. – Тебе ж і так смерть посцяти відпустила, хіба ні? Що в тебе там? Щось тисне в горло, чи не так?

Тітка зблиснула очима, вогник блимнув і згас, вона повільно відвела запальничку, витягаючи непідпалену цигарку з рота:

– Насміхаєшся?

– Співчуваю, – рівним тоном відповіла Вів. – Ти ж буквально єдина жива душа з моєї сім’ї. Та якби ти ще була нормальною людиною – я б навіть хвилювалась. А коли ти поводишся як паскудь, мені кортить відплатити.

– Жорстока…– прикурила таки Джаклін.

– Подивилась би на тебе, якби ти стала свідком того, як ґвалтують матір і вирізають кишки батька, доки ти сама стікаєш кров’ю з пробитою печінкою. Здорова психіка сказала “бувай” якраз у ту саму мить, начисто відбивши у мені бодай якесь співчуття до виродків, – Вівіка затягнулась, а тоді видихнула дим, крізь ніздрі.

– Мені тебе пожаліти? – звела брову Джаклін.

– Обійдуся, – хмикнула Вів, вдавивши недопалок у дно малахітової попільнички. – Краще дай відповідь на питання. 

– Натанієль і я були знайомі.

– Боже, не кажи, що трахалась із тим вилупком, – закотила очі вона.

– Не казатиму, бо це не твоя справа, – здійняла підборіддя тітка, видихаючи. – Ми мали спільні справи у вісімдесят третьому, з того часу зрідка підтримували зв’язок.

Вів схилила голову вправо.

– Отже, таки трахалась.

– Стосунки були недовгими, він побрався з італійкою, – вона скривилась. 

– То він знав, у кого контрольний пакет?

– Знав. Думаю, це і спинило його.

– Переконана у власній незрівнянності?

Джаклін самовдоволено всміхнулась:

– А-ну розкажи мені, як ти тримаєш біля себе впливових людей?

Вів криво всміхнулась:

– Ну, жінка, що так легко роздає власні пестощі – не поважає себе, чи не так? 

– Швидко вчишся, хтозна, може ще кілька розмов зі мною і станеш недурною людиною, – звела брову Джаклін.

– Тобі було відомо, що саме твій “впливовий” коханець стоїть за смертю моїх батьків?

– Довгий час ні. 

– Але й дізналась ти не з заголовків?

Джаклін відвела погляд.

– Через багато років, він прийшов до мене і розповів.

– Звідки така довіра? – всміхнулась Вів. – Хвалені “методи”? Затрахала його задля інформації? Коліна хоч витримали? Хряк вже був старенький…

Тітка мовчки дивилась на Вів.

– То, він приперся зі старечим “хвостиком” і щиросердним, – продовжила Вівіка. – І що було далі?

– Ми уклали договір. 

– Договір…– Вівіка розреготалась. – Він вбив власну дружину, яку нібито кохав, через те, що вона знала забагато, доклався до залежності дочки, аби вона не розпатякала те, що дізналась про нього. Але ти, вочевидь, особлива. Бо в обмін на мовчання, він уклав з тобою договір, не забираючи при цьому частку, яку хотів найдужче. Тобі не здається все це притягнутим за вуха, га?

– Я здогадувалась, хто такий Натанієль, мала сумніви чи вбивство Гарві не його рук справа, та не мала доказів, – видихнула дим вона. – У одній з розмов, я спитала прямо. Він не вмів брехати, хай як вірив у протилежне. Тож я натякнула: якщо зі мною щось станеться – шість видань опублікують надану мною інформацію і всі його дії буде викрито. Я знаю, що він шукав інформацію. Купив десять видань, у надії контролювати кожну нову статтю. 

Вів пирхнула. Таке враження, що тітка знущається з неї.

– Та попри все, він злякався. Тож, після того вже твоє видання опублікувало про нього правду, він зателефонував мені, погрожував. До будинку прийшли озброєні чоловіки. Добре, що я подбала про охорону.

– Який договір у вас був?

– Доволі простий: він не чіпає мене і контрольний пакет, а я закриваю очі на те, що він робить із частками, які вже встиг присвоїти.

– Присвоїти? – Вівіка реготнула. – Ти дозволила цьому статися!

Джаклін кинула розгніваний погляд на небогу:

– Твої вчинки дуже добре тебе характеризують, тож не тобі засуджувати мене, дівча. Ти не знаєш, на що він був здатний!

– Я не знаю? – Вівіка розреготалась. 

Ні-ні, вона не буде зараз на пальцях пояснювати тітці, чим займалась останні десять років. Якщо Джаклін прагне викрутити з неї зізнання – цього не буде.

Вів пирхнула, підводячись.

– Куди ти зібралась?

– У тебе нічого немає. Це все порожні балачки, я не витрачатиму більше час на тебе.

– Ти не отримаєш контрольний пакет, – різко відповіла Джаклін. – Кістьми ляжу, та не віддам його у твої брудні руки.

– Ну, лежати доведеться недовго, чи не так?

Тітка похмуро поглянула на дівчину. Вів схилила голову вправо:

– Я казала, що вибір у тебе простий: ми робимо все красиво, або ні. Вочевидь, ти захотіла некрасиво. Тож, начувайся.

– Не руйнуй мою репутацію, – кинула їй у спину тітка. – Ти як ніхто знаєш як швидко її можна втратити. Я витратила життя, щоб надбати її.

– Невже не зрозуміла досі? – повернулась до неї Вівіка. – Ти сама її вже закопала нижче нікуди, щойно вирішила платити відступні вбивці власного брата. Що це каже про тебе? 

Вівіка хитала головою:

– Ти жалюгідна, Джаклін. Заради клятого бізнесу поставила на кін геть усе.

– Не потрібні мені твої повчання. Ти мені у дочки годишся!

– А де твої дочки, Джаклін? Ти ж не маєш нікого, бо все життя намагалась щось довести мертвому батьку. Невже не розумієш, що помреш на самоті?

– Підеш моїм шляхом – на тебе чекатиме те саме.

– Ні, не чекатиме.

– Ти зараз у це віриш, – Джаклін вичавила усмішку. – Колись я була такою ж молодою і дурною як ти. Думала, що маю гідного чоловіка поруч. Що клявся мені у велетенському коханні. Вірила, що зможу сама керувати, що матиму гроші і родину, навіть клятого пса, якого ніколи не мала. 

Вона знизала плечима.

– Та любов минає. Пристрасті згасають. А потім тебе міняють на молодшу, гарнішу і заводять з нею сім’ю, лишаючи тебе як запасний варіант, коли виникне сварка, або дістане родинна рутина. Ти завжди будеш бажаною на вихідний, на відрядження чи обідню перерву. Бо так склалось у нас із тобою, Вів. 

Джаклін пирхнула, відвівши погляд:

– Хай як ми прагнемо, хай як боремось, хай як працюємо над чимось – ми з тобою завжди “не ті”. Не та жінка, якій довірятимуть. Не та, яку кохатимуть все життя. Не та, з якою одружуються. Не та, яку ставитимуть у пріоритет. Ти знаєш, що я маю рацію, та не зізнаєшся собі, так само як цього довгий час не могла зробити я. Зроби собі послугу – прокинься від цих марень уже зараз. Маєш змогу уникнути постійного очікування на те, чого ніколи не буде.

– Ти помиляєшся, – хитнула головою Вів.

– Ти про того хлопця, що підпирав мені тут стіни? Визнаю: гарний, високий, у чудовій формі. І, вочевидь, кохає тебе. Я бачу як він рухається поруч, як спостерігає за оточенням, готуючись затулити тебе собою. І я певна, вже не раз робив це для тебе, враховуючи чим ви займаєтесь. Та спитай себе, що буде за рік, або три? Ви так само гратиметесь у правосуддя, кохатиметесь у перервах, а тоді знову будете бігти на зустріч небезпекам? 

Тітка хитнула головою. Вів знервовано ковтнула.

– Спитай себе, Вів’єн, чи це те життя, яке ти обрала? Чи хочеш ти такого життя для нього? Спитай, яке майбутнє ви маєте. Дозволь заощаджу тобі час: жодного. Колись він захоче кинути це. Колись, йому закортить завести родину. Ти ж ніколи не припиниш бігти. Бо така твоя суть, як і моя. А він може й чекатиме якийсь час, та потім просто втомиться і піде далі без тебе. Тож, роздивись мене гарненько, Вів’єн, – тітка розслабилась, розвалившись у кріслі. – Ти дивишся на себе за тридцять років. Це твоє майбутнє.

– Не треба лякалочок, – зітхнула Вів. – Самотність мені не загрожує. Попри те, що родини у мене немає, я створила її сама, зібравши поруч тих людей, про яких дбаю і які дбають про мене.

– І що далі? Житимете всі у тому готелі однією великою родиною? Ти ж не сподіваєшся, що вони присвятять життя тобі одній? 

Джаклін реготнула.

 – О, Вів’єн! Ти ще така дитина! Друзі з часом віддаляються, це природній процес. Колись тебе витіснять їх діти, інші друзі, що розуміють їх краще. І житимеш ти у тому готелі у компанії власної гордості. Переконуючи себе з дня у день, що то був твій вибір. Що ти так захотіла.

Тітка всміхнулась.

– Та колись прийде розуміння, що вибір був неправильним. Бо жити “одним днем” це не вихід. Це не приведе тебе до майбутнього, бо його треба планувати, а тобі здається, що ти аж занадто зайнята для цього.

Вів звела брову:

– Єдина схожість між нами у тому, що нам не завадила б детальна робота з психотерапевтом. Дякую, що дала мені побачити наслідки, якщо я не займуся цим питанням вже зараз. Бувай, тітонько. Ще побачимось, гарантую.

Тай чекав на неї у авто. Щойно Вів сіла на заднє сидіння, він кинув короткий погляд у дзеркало:

– Щось відомо?

– Вона трахала Дюпона ще з ери диско і заключила з ним домовденість, згідно з якої він робить що хоче, але не чіпає контрольний пакет.

Тайлер зітхнув, завівши мотор. Вівіка відвела погляд у вікно, продовживши:

– А ще вона від початку знала, що я не загинула. І навіть запропонувала Синтії оформити папери так, щоб мене було визнано мертвою, аби отримати спадок тата.

Машина різко спинилась, Вів гойднулась вперед, встигнувши впертися долонею у спинку водійського крісла. Тай здивовано озирнувся.

– Бляха, що?

– Так…Все це від початку було їй треба аби отримати частку.

– То це вона стоїть за…

– Ні. Дюпон давно заглядався на компанію. Джаклін безперечно паскуда, та не пов’язана зі злочинністю. Вона б не вбила батька. Просто користувалась почуттями Дюпона, і взяла з нього підписку. Той як не дивно повівся. Вже не знаю що там тітка вміє у ліжку, але це, вочевидь, працювало. Байдуже.

– Цю версію треба перевірити.

– А що потім? – спитала вона, поглянувши на хлопця. – Замочити її?

– Якось раніше у тебе питання щодо цього ніколи не стояло, – похмуро зазначив Тай.

Вів відвела погляд у вікно.

– Вона вже помирає. Хтозна, може це єдине, що вона справді зможе зробити із гідністю.

Тайлер рушив далі, зрідка поглядаючи на дівчину у дзеркало. Вона мала рідкісний вираз, щирий сумнів і навіть сум, щодо ідеї вбити того, хто міг би стояти за смертю її батьків.

– Ти ж ненавидиш тітку.

– Мені її шкода, – знизала плечима вона. – А ще я розумію, що вона мала рацію.

– Не кажи, що вона знову щось наговорила тобі.

– Лише те, що я скінчу, як вона.

– Це ж брехня, ти це знаєш.

Вів втупилась поглядом у Тая:

– Можливо.