Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Three Days Grace – I Hate Everything About You

Вівіка не збрехала: навідала тітку уже на наступний день. Джаклін трималась, та дівчина бачила, що їй неприємна поразка. Адже, саме поразкою вона вважала втрату бізнесу. Вони сиділи на терасі за чашкою огидного чаю, який дівчина попивала із ввічливості.

– Що робитимеш далі? – спитала тітка, не зводячи уважного погляду з небоги.

– Тобто?

– Ти не вмієш керувати такою компанією, – спокійно сказала Джаклін. – Сто відсотків акцій не роблять тебе головою ради автоматично.

Вівіка звузила очі.

– Але я ж можу сама обрати членів ради?

Тітка криво всміхнулась.

– Нарешті ти ставиш правильні питання.

– Як і рада може обрати мене.

– В теорії.

– Тоді в чому проблема?

– У тому, що спочатку тобі доведеться переконати їх це зробити. Вони придивлятимуться до твоїх пропозицій, аналізуватимуть рішення. Перевірятимуть чи здатна ти очолювати компанію.

– Рада перевірятиме мене? – звела брову Вів. – А як щодо перевірки ради?

– Про що ти? – нахмурилась Джаклін.

– Я вирішила почати дослідження компанії з управлінської гілки.

– Ти певно жартуєш…

– Ні, Джаклін, не жартую. Я перевірила всіх членів правління. Чотирьох з дев’яти, до ради протягнув Дюпон. А ти пропустила це.

Тітка звузила очі.

– Хто?

– Троє з них мали бути незалежними директорами. Три з трьох, Джаклін. І жоден не був незалежним. Четвертий – юрист, який прикривав спини тим телепням.

– Неможливо.

– Ні, цілком собі можливо. Дюпон їх руками керував компанією, бо напряму цього зробити не міг, що для мене досі загадка.

– Але якщо вони вірні Натанієлю, чого тисли на питання мого усунення?

– Проблема Дюпона полягала в тому, що своїм єдиним суперником він вважав татка. Ні у мені, ні в тобі він не вбачав серйозної перешкоди. До певного моменту, звісно. Ти нажахала його вигаданим зливом у пресу і, вочевидь, видовищним старечим сексом – я дала йому просратися, руйнуючи його імперію знизу, доки не дісталась до нього самого. Тож, і люди його, по смерті Дюпона, не хочуть кардинальних змін. Їм зручно красти і скеровувати компанію так, як вони звикли. Статті, які ти публікувала про мене, допомогли їм повірити у те, що я у цьому випадку буду помічати значно менше за тебе. Тож, дякую тобі, тітонько, завжди вірила, що ти на моєму боці.

Джаклін скрипнула зубами.

– І що ти зробиш? Звільниш всю раду і посадиш на їх крісла своїх друзяк?

– Я люблю рішучі дії, а не намотування шмарклів на рукав, – кивнула Вів. – Та тут все ж варто діяти тонше, не вважаєш?

Тітка звузила очі.

– Що ти вигадала?

– Я не звільнятиму їх, поки ні. Продовжу спостерігати, збирати інформацію, а потім усуну з повним пакетом доказів їх некомпетентності. Згодом, звісно ж, заміню на більш годящих на ці посади людей.

– Дай-но вгадаю, той симпатичний юрист стане членом ради?

– Я б дуже хотіла. Гарт професіонал своєї справи. Та все залежатиме від того, чи хоче він цього. 

Джаклін уважно поглянула на небогу:

– Отже, ти вже вирішила, якою буде ця рада.

– Ні. Я вирішила, якою вона точно не буде.

– І ти справді це все продумала? – звела брову жінка.

– А ти гадала, я тільки сукні обираю?

– Ні, ще чоловіків, яких затягнеш у ліжко, – закотила очі тітка.

– Ну, почути це від коханки Дюпона – навіть комплімент. Я їх принаймі обираю, а не підбираю. 

– Ти доволі жорстка, ще й язиката, – замислено мовила Джаклін.

– Хто б казав…

– Жорстокість переоцінюють.

– Це каже жінка, що радо визнала мене мертвою, аби отримати спадок свого брата. Я може й робила страшні речі з не менш страшними людьми, проте близьких я б ніколи так не скривдила.

– Дитятко образилось?

– Забагато честі. Ти все одно скоро переставишся. Тоді який сенс?

Джаклін закотила очі.

– Ти маєш розуміти: якби Натанієль знав, що ти вижила – ти була б під прицілом все життя. Він би домігся того, щоб ти померла. Так чи інак.

– Ну, звісно! Ти ж не могла б підстрахуватися і захистити не лише власний зад липовими зливами у пресу, а й мене.

Джаклін зітхнула.

– Не прикидайся, ніби захищала мене. Нам обом відомо, що це не так. Ти не прив’язуєшся до людей і у тій ситуації, ти побачила прекрасний шанс нарешті отримати те, чого була позбавлена. Це більше не має значення. Батьки загинули, Дюпон сконав, хай горить у Пеклі падло, я знаю, що про нього там подбають. Все, тему закрито.

– Маєш зв’язки і там? – губи тітки здригнулися.

Вівіка пирхнула, пригадуючи Люцифера та Ізуель:

– Ти мені не повіриш.

– Може, дізнаюсь про це особисто, – знизала плечима вона. – Я не тішу себе ілюзіями. Якщо по смерті, щось і є – на симпатичних херувимів і сьорбання вина на хмаринках мені годі чекати.

Тітка затягнулась. 

– Мені теж.

Вівіка видихнула, поглянувши перед собою:

– Годі вже цих задушевних бесід. Краще скажи, чим займемось? 

– Здивуй мене своїми ідеями, – повела бровою Джаклін, видихаючи дим.

– Лото? Шашки? О, точно! Ти схожа на велику поціновувачку доміно!

Джаклін закотила очі.

– Серйозно, треба ж якось проводити час, як гадаєш? Краєвид у тебе, звісно, нічого, та витріщатись на спокій природи дещо нудно.

– Я тебе не тримаю, – зітхнула тітка. – Можеш піти і розважитись, як умієш.

– О, і як же я розважаюсь, просвіти? – подалась вперед Вів.

– Не знаю з чого і почати. Алкоголь, вечірки, привабливі чоловіки?

– Дінь-дінь-дінь! – викгукнула Вів. – Ти виграла приз!

Тітка похитала головою.

– Ти завжди така гучна?

– Так, тітонько. Я ненавиджу, коли мене женуть у рамки. З дитинства чула від мами: “будь спокійною, Вів’єн”, “не смійся голосно, Вів’єн”, “ох, Вів’єн, припини галасати як шибайголова, ти ж дівчинка!”, – пародіюючи французький акцент, кривлялась вона. – А татко лише сміявся і казав, що я маю лишатись собою попри все.

– Втішена знати, що Луїза-Енн прагнула виховати тебе із гідністю, – хмикнула тітка. – Та Гарві не дав цьому статися. Тож, маємо, що маємо.

Вівіка пирхнула:

– Ну, а з тобою що сталось тоді?

Джаклін звузила очі, зустрівши погляд небоги. А тоді сухо розреготалась і знову потяглась по свій портсигар.

***

Щоразу повертаючись після зустрічі з тіткою, Вів не могла собі пояснити дивного відчуття. Джаклін тримала людей на відстані, дівчина знала чому, та попри це тітка не могла сховати, що присутність небоги її хай і дратує, та не викликає незручностей. І сама Вівіка почувалась так само: вона не була в захваті проводити час у нудному домі з мовчазною тіткою, та попри це – все одно приходила до неї. І збиралась робити це далі.

– Як вона? – спитав Тай, коли Вів сіла у авто.

Дівчина зітхнула.

– Таке саме стерво, бачу подружимось.

Хлопець пирхнув, завівши мотор.

Вів дивилась на його потилицю, міркуючи про те, що попри жагу, вони спілкувались як раніше – кидали саркастичні ремарки, дратувались одне на одного і обговорювали побутові речі чи переглянуті фільми. У цьому було багато Вів і багато Тая, але геть не було їх разом. Неначе тих ночей і не було, наче він ніколи не цілував її, наче вона не знає про його почуття, а він продовжує приховувати їх.

– Що робитимемо? – спитала Вів.

Тай відірвав погляд від дороги, поглянувши на дівчину через дзеркало.

– А чого б ти хотіла?

Вів знизала плечима.

– Дай-но вгадаю: вина і тисячного перегляду “Король Артур: Легенда меча”?

Вів усміхнулась:

– Чарлі Ганнем – гарячий Артур.

– Ну, звісно ж, – закотив очі Тай. 

– Але це класний фільм.

– Його рознесли, продовження вирішили навіть не знімати!

– Тому, що критики безталанні козли! Фільм чудово знятий, динамічний, з крутим кастом і саундтреками, чого їм забракло?

– Скажу тобі чого не забракло: купи спецефектів.

– Ще один критик… – закотила очі Вів.

– Та подивимось ми на твого Ганнема, заспокойся! Вино я вже купив.

Вівіка всміхнулась, плеснувши в долоні. Тай пирхнув, помітивши це.

***

– Що це таке? – скривилась Джаклін на чорну коробку з червоним бантом, яку Вів приперла на їх наступну заплановану зустріч.

– Дарунок.

– Мені нічого від тебе не треба, – хитнула головою тітка.

– Це дарунок мені, просто хочу, щоб ти відкрила і вдала щирий захват.

Джаклін стисла щелепи і перехопила коробку. Вів із самовдоволеною усмішкою сіла навпроти. Жінка ривком розв’язала бант і зняла кришку. Дістала звідти доміно і роздратовано зітхнула.

Вів тим часом підхопила свою чашку, вилила чай на газон і дістала металеву фляжку з сумки. Джаклін окинула її презирливим поглядом, та не заперечувала, коли небога зробила те саме і з її чашкою.

– І що це таке? – скривившись на вміст коробки.

– Ти ж знаєш, що це, – одним ковтком випивши вміст чашки, мовила Вів. – Кажу ж: нам нудно, а я страшенно не люблю нудитись. 

– Тепер ясно, чого ти гасаєш по світу з пістолетом і насвистуєш як налиганий моряк, – закотила очі жінка.

– Про що ти?

Тітка кисло посміхнулась:

– Я певна у твоїй маленькій банді вдосталь професійних людей, здатних виконати все без твоєї участі. Та тобі треба контролювати процес, і саме тому ти виходиш на це “полювання”. Ти не довіряєш людям і, вочевидь, достатньо жорстока, щоб вбивати без почуття провини, а ще, як ти сама зазначила, ти ненавидиш нудитись. 

– Начхати, розкладай.

– Тому так і тікаєш від спокою, бо коли життя статичне, коли ти нічого не робиш – тобі страшно, – вона підхопила прямокутну фігурку і покрутила її у тонких пальцях з білими нігтями. – Ти постійно тікаєш від того, з чим стикнулась дитиною, та колись доведеться спинитись.

Тітка замислено розклала деталі на стіл.

– Краще було б аби це сталось раніше ніж зупиниться твоє серце, – вона підняла очі на небогу.

– А-ну, подай мені ту коробку, – кивнула підборіддям на упаковку від доміно. – Хочу почитати інструкцію, чи не йшло бува комплектом до гри ще й непрохане повчання.

Джаклін пирхнула:

– Довіра і цінування власних сил – частина зростання. Сприймай це як бізнес: спершу ти вчишся керувати, виконуєш відповідальні задачі самотужки, довгий час відпрацьовуєш ці навички. Та згодом, коли ти вже абсолютно готова – передаєш набуті знання новій людині, яка виконає обов’язки замість тебе за пристойну платню.

– І що буде потім? Сидітиму на терасі і попиватиму жахливий чай, доки робота виконується без мене?

– Саме так, – холодно посміхнулась Джаклін. – Ти продовжуєш контролювати процеси, але дистанційно, відкриваючи собі шанс збудувати життя за межами роботи.

– І як? – Вів поклала ногу на ногу, підхопивши чашку. – Спрацювало?

Джаклін знизала плечима, переставляючи фігуру:

– У мене не було розумної тітки, що дала б мені таку пораду багато років тому. Саме тому ти й відтяпала у мене компанію, а я на цій терасі п’ю…– вона зазирнула у чашку. – Що це? Бренді?

Вів замислено відвела погляд.

– Гра цілком відповідає твоєму статусу, сюди б ще пива, сушеної риби і триповерхових матюків, – пирхнула тітка.

– Не гунди, – відмахнулась Вівіка. – Ти сама добре граєш. Про це ще тато казав.

Джаклін окинула небогу зацікавленим поглядом.

– Він розповідав?

– Казав, що ти перемагала, забираючи всі цукерки з “банку”.

– Твій батько не вмів грати, – звела брову Джаклін.

– Або любив тобі поступатися.

Тітка підняла очі, Вів знизала плечима:

– Думаю, зазнавши поразки – ти просто нестерпна. Він беріг власні нерви.

– Хочу подивитись на тебе за цих обставин, – у сіро-синіх очах зблиснула азартна іскорка.

Тітка грала вправно, прораховувала кожен свій крок наперед, Вів часто відволікалась від гри, міркуючи про те, що цей малий жест дуже добре характеризував Джаклін. Вона жила так все життя, постійно передбачала з якого боку прийде удар і попереджала його. Ховалась, коли треба, але й діяла, коли це могло вплинути на її життя. Вона була розумна, обережна і мала стратегічне мислення. Сама Вів таким похизуватись не могла. Дівчина мала вибуховий характер і була нерідко імпульсивною. Попри вміння вести гру з потрібними людьми – міркування на довготривалу перспективу брав на себе Тайлер, за що вона була йому невимовно вдячна.

– Ти поступилась? – звела брову Джаклін, взявши чашку до рук.

– Не лестити собі, – пирхнула Вів, відкинувшись на спинку крісла і знову потяглась по фляжку.

– Ти щойно дала мені виграти, я не бачила доміно понад тридцять років і вже багато що забула. Ти поступилася.

– Я просто хотіла подивитися, наскільки ти зарозуміла, – закотила очі Вів, наливаючи бренді у чашку.

– І? – хмикнула тітка.

– Результат перевершив очікування, – цинічно всміхнулась Вів, простягнувши чашку Джаклін.

– Не буду я за це пити.

– А варто, – мовила дівчина схопивши тітку за зап’ясток. Чашки дзенькнули, Вів повернулась на диван, здійнявши брови, а тоді відпила.

Тітка зітхнула і собі випивши, та від Вівіки не сховався натяк на усмішку у кутику її губ.

***

Повернувшись додому, Вів все міркувала, що після тих побачень, які вона влаштувала Таю – атмосфера хоч і розрядилась, та не надовго. Ближче вони не стали, та й інтиму не мали досі. Вівіка вже відчувала суто спортивний інтерес, її дратувала поведінка Тайлера, вона не розуміла скільки ще він збирається триматися. Тож, вона прагнула підштовхнути хлопця до правильного рішення.

Втім, на уже чергове недвозначне запрошення, Тай увірвав її:

– Думаю, нам треба краще пізнати одне одного.

– А чим ми займаємось, на твою думку? – обійнявши його, спитала дівчина.

– Ми просто спимо, Вів, – відвів погляд Тай. – І це чудово, але цього мало. Ми не спілкуємось.

– Я ж не проти, – потягнула його на себе Вів і поцілувала в шию. – Можемо спілкуватись у процесі.

– Я не про це! – вирвався з її рук він.

– А, ти хочеш…– Вів на мить розгубилась. – Чекай, ти хочеш повісити геніталії на цвях і вийти на пенсію до тридцяти років?

– Мені просто цікаво, чи зможемо ми бути разом без сексу.

– Я тобі одразу скажу, що не зможемо, – пирхнула Вів. – Скільки це вже відбувається? Тижні чотири? Скільки можна?!

– В тебе якась залежність.

– О, чудово. Ми не спимо місяць, бо ти хочеш пізнати мене, але при цьому не йдеш на контакт, лише мовчиш і дуєшся, та хвора у цій історії чогось я, нічого не плутаю?

Дівчина роздратовано видихнула і підвелася.

– Вів, зачекай…

– Ні, все гаразд. Дивись, все як ти хотів: і поспілкувались, і не потрахались. Подобається? – вона підморгнула: – Далі буде.

Вівіка гримнула дверима і до ранку вони більше не бачились. Тай не розумів, чому вона поводиться як дитина. Коли він мріяв про те, що вони з Вів колись стануть парою, він уявляв собі все не так. Він думав, що спершу вони закохаються, почнуть проводити час наодинці, а вже потім, коли обоє будуть по вуха закохані – зможуть перейти до більш близьких стосунків. І якщо секс, яким він собі його уявляв – вийшов в реальності значно більш вражаючим, ніж він думав, то самі стосунки були далекими від його мрій. Бо стосунків як таких між ними не було. 

Секс це чудово, особливо такий, але навіть його Таю було замало. Проте, Вів цього не розуміла. Для неї або секс, або “йди до біса” і те, що він ніяк не міг донести власну думку до дівчини засмучувало його. Тож вибір був малим: або погодитись на фізичний аспект стосунків і сподіватись, що одного дня його стане достатньо, або припинити все це і не повертатись до теми. 

Вже за тиждень Тайлер зрозумів, що свідомо чи ні, схилився до другого варіанту. І хоча Вів більше не чатувала на Тая після душу, все ж не покинула активних спроб спокусити хлопця. Звісно це їй вдавалось, але Тайлер досі тримав себе в руках чому був страшенно здивований. Звісно, компенсувати це йому довелось значно частішими актами мастурбації, але принаймні він не здавався одразу в гарячі обійми Вів. Тож, його гордість не страждала. Хоча сам він – дуже навіть так.

Зараз вона вечеряла гола. Абсолютно гола, напівсіла, напівлягла на тахту, попивала вино з келиха, заїдала тістечком, крем злизувала з пальців аж занадто видовищно. Тай ледь змусив себе відірвати очі. Та сьогодні, замість збудження, він відчував роздратування, вдічай і злість. 

– То як? – вона провела язиком по кінчику великого пальця. – Тобі приємно усвідомлювати, що майже весь цей місяць, що ти дмеш на мене свої пухкенькі губки, ми могли б займатися цим по декілька разів на добу? Натомість ти тихенько дрочиш і дратуєшся, коли тобі сниться моє голе тіло. А зараз, бачачи його вживу, нрамагаєшся змусити свої очі дивитися в інший бік?

– Ти дістала! – стукнув руками по столу він. – Нащо ти це робиш? 

– Не очевидно? – звела брову Вів. – Я хочу, щоб ти перестав тупити і був зі мною. Бо хочемо ми одного, просто підходи у нас різні.

Вона лизнула крем і на мить повільно прикусила губу. Тай схопився за стіл, стримуючи тремтіння. Щелепи стислися, він навіть не розумів, що зараз було сильнішим: збудження чи гнів. Бо сердився на Вів він таки дуже сильно. Від цього закладало вуха, а перед очима майоріла червона пелена. Він хотів розбити щось, вдарити стіну, перекинути стіл, чи вигнати оголену дівчину геть, аби тільки очі його її зараз не бачили. Аби тільки тіло її не жадало, попри гнів.

– Боже…– вона доїла тістечко, злизавши залишки крему з кінчиків пальців. – Глянь на себе. Тебе ж трусить, як алкоголіка у винному відділі супермаркета. Припини вже себе мучити, утримання до речі шкодить здоров’ю, коли не знав. Як не хочеш, щоб в тебе яйця посиніли – припини цей фарс і йди сюди. 

– Та коли ж до тебе дійде?! – різко підвівся Тай. – Ми не будемо разом ніколи! Бо ти вперта, себелюбна боягузлива дитина, що прагне постійної уваги!

Вів пирхнула.

– Почалося…Слухай, може ти того й такий психований? Недотрах?

– Ну, звісно, Вів! Адже все на світі крутиться довкола тебе і того, що в тебе між ногами!

Вівіка закотила очі.

– Ти навіть не розумієш у чім річ! – обурився Тайлер.

– Що, справді? – здійняла брови Вів. – Може я не розумію, бо ти язика собі до дупи запхав і ходиш дмешся не ясно на що?!

– Не ясно на що…– він сухо реготнув, гнів зростав, позбавляючи Тайлера здатності тверезо мислити. Кортіло нищити щось, нарешті стерти це самовдоволення з її обличчя. А найдужче: хотілось припинити відчувати постійне надокучливе бажання те обличчя поцілувати. Тай кохав її, безперечно, та так само сильно він її і ненавидів. А надто цієї миті.

– Ти граєшся всіма, кого зустрічаєш, – випалив він. – А ті, хто насмілюється закохуватись у тебе – страждають найбільше. Згадаймо лише Торнтона!

Тай видихнув, хитаючи головою, погляд його був безжальним. Вівіка не зводила з нього очей, та всміхатись, щойно почула ім’я детектива, перестала. Хлопець навіть відчув раптову втіху від того, та не встиг замислитись, бо вже продовжував:

– Бачить бог, я ненавидів цього кретина, але якби він був сильнішим, якби не повівся на твій природний і вельми дратуючий магнетизм – хто зна, може він був би живим, – Тай наблизився, не зводячи з неї уважного погляду і понизив голос. – Я такої долі вже точно не хочу, Вів. І я не збираюсь грати у ці ігри.

Тайлер здійняв підборіддя цинічно кинувши:

– Мені не потрібен лише секс, а більшого ти, вже вибач мені, дати не здатна.

Вівіка на мить похитнулась, неначе той вдарив її. Тоді повільно стягнула шовковий халат із крісла і надягнула його, зав’язала пояс на талії і підвелась. 

Ейфорія від того, що він нарешті сказав те, що мучило його так довго змінилась раптовим усвідомленням, що він, власне сказав. Тай одразу забажав запхати слова, які щойно промовив, назад у власну пельку і похоронити там. 

На одну блискавичну мить, погляд Вів здавався повністю розбитим, пустотливі бісики, яких він за всі роки їх спілкування вже міг назвати поіменно – чи не вперше зникли. 

Тай відчув як холодом стягнуло груди і живіт. Трясця, що він накоїв? Нащо сказав це? Хіба він справді так думає? Думки проносились швидким потоком, Тайлер відчув себе повним придурком. 

Втім, Вів швидко опанувала себе і видушила штучну посмішку. Штучну, бо хоч губи її розтягнулись, оголивши білі зуби – очі лишались такими ж враженими.

– Що ж, Таю, давно вже час був з’ясувати все, – вона рушила вбік.

– Ку-куди ти? – спантеличено вимовив він.

– Мені варто вже лягати, завтра багато справ. Доброї ночі.

Вона розвернулась і повільно пішла до своєї кімнати. Спина була прямою, плечі розправлені. Хода впевнена як завжди, та відчувалось що все не так. Він ще кілька годин сидів у вітальні, позираючи на двері спальні Вів, чекаючи, що вона вийде. 

А коли Тайлер повернувся до своєї, з його ліжка зникли її ковдра і подушка. 

«О, типова Вів! Її мучить безсоння, яке зникало тільки поруч зі мною, я образив ЇЇ ВЕЛИЧНІСТЬ, тож тепер вона буде зносити свій біль стійко і гордовито.» 

Тайлер пирхнув. Як це було типово. Так, він придурок, наговорив їй жахливих речей, за які він неодмінно вибачиться. Але і Вів має розуміти: спроба звабити (яка вкрай рідко лишилась неуспішою) – не зможе їх зблизити. Вона ж навіть зараз робить те саме, що робила завжди: просто вдовільняє власне тіло. Але Тайлер не інструмент. Він має бути партнером, коханим, рідним. Тим, кому можна довірити серце. Вівіка ж, схоже, здатна довірити йому хіба що тіло. А його, хай яке воно було принадливе, було замало.

***

Вівіка зачинила за собою двері і сповзла до підлоги, відчуваючи як вуха заклало від тієї розмови. Вів була приголомшена, її дихання важчало. Очі щипало від сліз. Спогади увірвались раптово, викликаючи гострий біль в грудях.

– О, моя дитино. Запамʼятай: найбільшого болю може завдати лише той, кого ти підпустила до себе найближче.

– Чи не зарано давати їй такі дорослі поради? – спитав Гарві, відірвавшись від газети. – Їй лише дванадцять.

– Про це варто памʼятати змолоду, – хмикнула тітка. – Серце завжди йде в комплекті з кинджалом. Віддаєш серце – будь готова, що зброєю, якою обранець мав захищати таку делікатну річ, він сам його і поранить.

– Звісно ж краще лишатись самій на все життя, аби вберегти себе від такої оказії,– Гарві закотив очі. – Не слухай тітку Джаклін, як я.

– О, вона почула, – тітка всміхнулась, піднявши підборіддя дівчинки пальцями. – І памʼятатиме про це, запевняю.

Джаклін мала рацію. Вів памʼятала ту химерну пораду, хоч довгий час не розуміла її суті. Проте з часом ті слова засіли їй у голові. Хай свідомо Вів не поверталась до життєвої мудрості тітки, зараз, після слів Тайлера, та цитата виникла у голові так раптово, неначе Джаклін схопила її та закричала прямісінько у вухо.

***

Вранці Тай готувався до чого завгодно: бойкоту, саркастичних реплік, походу за пошуком нових “одноразок”, нового пишного вбрання, що змусило б його жалкувати про втрачене. Та Вів вийшла з кімнати десь по дев’ятій, майже не нафарбована, волосся було розпущене, стильний трикотажний костюм з високим коміром закривав її шию, рукави сягали майже до кісточок пальців, брюки теж були довгими і не надто прилеглими. У костюма був цікавий крій і колір тканини, але сам він не ніс жодної інформації про тіло чи форми власниці. 

Тай відчув роздратування:

 “О, показовий виступ, я сказав, що мене бісить, коли вона мене збуджує, отже вона спеціально буде ходити в паранджі, щоб показати, що їй ці всі речі більше не цікаві”.

– Доброго ранку, – привітно всміхнулась вона, наливаючи собі кави.

Тай аж підскочив, здивований:

– Привіт.

– Сьогодні треба з’їздити до аптеки, – сповістила вона, сівши навпроти із тарілкою омлету і ранковою кавою.

– Звісно, – кивнув він, проковтнувши шматочок пересмаженого тоста з джемом. – А що тобі потрібно?

– Пластир. Роздерла ноги новими черевиками, – закотила очі Вів. – Ненавиджу це.

Тай потягнувся по куртку, що звисала зі спинки стільця і витягнув з нагрудної кишені паперовий пакет із пластирем і маззю.

– Я помітив вчора, – прокоментував він, коли Вів зазирнула до знахідки хлопця.

– Бляха, – зітхнула вона. – То я так палюся при ходьбі, що ти зразу помітив?

Тай пирхнув.

– Спробуй наступного разу не кульгати.

– Візьму до уваги, – зітхнула вона. – Або як стара шкапа тягатиму з собою запасну пару взуття.

– Старі шкапи практичні, бо дбають про комфорт більше ніж про ефектний образ, – помітив Тай.

– О! Тепер ясно, що сталось геть з усім твоїм гардеробом! – реготнула Вів. – Ти просто став старою шкапою.

– І пишаюся цим, – кивнув він. – Зате не мушу перев’язувати ноги, як мумія.

– Ще одне слово і перев’яжу тобі рота, – жуючи омлет, пригрозила Вівіка.

Тайлер реготнув, дивуючись, що вони абсолютно нормально спілкуються, ніби тієї жахливої розмови не було, ніби Вів не сиділа перед ним вчора оголена, ніби все це було якимсь химерним сном. Груди скувала тривога.