Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Kings of Leon – Sex on Fire

Холод у стосунках починав добряче дратувати Вівіку. Три тижні утримання теж давались взнаки. У них же тільки все починалось, хіба вони не мають силою відліплятись одне від одного? Хіба не мають весь час бути разом і кохатися на всіх поверхнях того клятого дому? Тай наче був поруч, супроводжував її, питав про те як йдуть справи і пропонував допомогу, та у загальному – вони неначе були колегами, що зі збігу обставин мусять ділити один дім. Тайлер продовжував бути мовчазним. Вівіка втомилась намагатися розговорити його. Хотілось щось зробити, аби якось розвіяти напружену атмосферу. Тож, вранці вона увійшла у кімнату хлопця з гучним:

– Прокидайся, бігом.

– Що сталось? – стрепенувся сонний хлопець.

– Я веду тебе на побачення. Тож, вдягни, щось гарне.

Тай спершу не зрозумів, що відбувається. Брови нахмурились, волосся, що стирчало над чолом ворухнулось від різкого повороту голови. Вів мимоволі всміхнулась. Він був такий чудний спросоння.

Хлопець кинув погляд на годинник. Нахмурився ще дужче, Вівіка прикусила щоку, щоб не засміятись.

– Зараз шоста ранку, – прохрипів він.

– Саме так. Парк відкривається о дев’ятій, а черга на американські гірки вже мене бісить, – вона кинула у хлопця чорну футболку, джинсову сорочку і чорні штани. – Рухайся.

***

Тай крокував поруч у підібраному дівчиною образі, часом їй бракувало різноманіття у гардеробі хлопця, та змусити Тайлера зробити мейковер було нездійсненною місією, тож вона плюнула на це.

Тайлер був неспокійним. Раз по разу озирався, вдивляючись у відвідувачів. Вів закотила очі та схопила його за лікоть.

– Це побачення, а не вихід на точку. Можеш не шукати шляхи відходу, хоч сьогодні?

– Даруй…звичка, – пирхнув він.

Хлопцю було кумедно спостерігати за тим, як Вів тягла його на все, що рухалось і верещало. На гірках вона реготала, пищала і хапалась то за поручні, то за його руку. Тайлер і сам ледь стримував регіт, і впродовж всього шляху дивився не вниз, а на неї, на те як тріпотіло її волосся, як блищали очі. Як руки стискають поручні, щоразу коли кабіну перевертало. Потім сам не помітив, як вона купила йому солодку вату, яку той ненавидів, але все одно з’їв за дві хвилини.

Вівіка була у старій джинсовій жилетці, обліпленій різноманітними пінами з усіх боків, короткому топі і чорних джинсах. І навіть такий легкий, здавалось би образ, Вів вирішила ускладнити червоними ковбойськими чоботами і хустиною в колір, яку пов’язала на лямку штанів. Їй би ще капелюха – і можна було б підкорити весь Дикий Захід. В цілому, Тай не мав сумнівів, що дівчині, з її норовом, це вдалося б досить легко.

Вони ходили, зазираючи у кожне шатро чи маленьку крамничку, Вів тримала його за руку, а сам Тай відчував дивну легкість, якої не мав через всі події, що розгортались останнім часом довкола них.

Вівіка облизала верхівку лавандового ріжка. Тай затримав погляд на цьому русі, відчуваючи як той розбурхав його фантазію.

– Як це тебе тут ніхто не впізнає? – спробував відірватися він.

– Ну…Мені довелося орендувати цей парк на сьогодні.

– Чекай, що? – спинився Тай.

– Так…вивалити довелось чимало, – облизала губи Вів. – Та з присутніх тут тільки ті, кого я встигла перевірити. Решта пише невдоволені відгуки адміністрації міста.

Тайлер пирхнув:

– Ти купила мені парк?

– Орендувала. Суто на сьогодні. До того ж ми тут не самі.

Хлопець всміхнувся, наблизившись. 

– Це…дуже мило.

– Я взагалі буваю милою.

Тай розреготався:

– Ні, Вів. Не буваєш, того це так і дивує.

Вона скорчила гримасу. Тайлер подався вперед:

– Та я вдячний, це приємно.

Вів всміхнулась, а тоді, щойно хлопець наблизився, торкнулась кінчиком ріжка його носа і побігла вперед:

– На першому побаченні не цілуватиму! Ще втратиш цікавість до мене!

Тайлер реготнув, витерши ніс від морозива і кинувся вперед, хутко наздоганяючи її.

***

Вони пообідали у ретро-кафе, після десерту Вівіка вирішила піти освіжитись. Тай геть не здивувався, коли за десять хвилин вона повернулась у червоній сукні з цікавим корсетом, що підкреслював тонку талію та пишною спідницею. Це і так дивно, що вона витримала хоча б пів дня у чомусь більш-менш практичному. 

Він всміхнувся, хитнувши головою. Попри дратівливі звички Вівіки ефектно наряджатися кілька разів на добу – Тайлер усвідомлював, що кожен її образ милував його око. На Вів хотілось дивитись, а враховуючи його почуття – відірвати очі від дівчини давалось дедалі складніше з кожним днем.

На колесі огляду, вона ніжно тримала його руку, палець Тая несвідомо ковзнув по її долоні. Хлопець вдихнув прохолодне повітря, плечі здригнулись.

– Пледу не прихопила, – зітхнула Вів. – Але…

Вона задерла сукню і дістала з підв’язки на стегні металеву фляжку.

Тай трохи довше, ніж потрібно спостерігав за тією підв’язкою.

– Не часто бачу у тебе такі речі, – мови він і, не втримавшись, провів пальцем по мереживу.

Вівіка опустила пишну спідницю, ховаючи його руку під нею:

– Ну, ти ще місяць повикаблучуйся – і взагалі нічого не побачиш. А в мене такого добра достобіса. 

Тай затримав руку на її стегні, міркуючи про те її “добро”, а тоді легенько посунувся. Вона відкоркувала фляжку і відпила. Те, як вишневі губи торкнулись горличка чогось знову занурило хлопця у гарячі думки, він з силою відірвав погляд. Така перерва у інтимі і його бентежила, втім він поки сам не розібрався, що робити. З одного боку Тайлер сумував за близькістю, за їх дотиками, за шаленим відчуттям всеохопного задоволення, що ще довго не відпускає тіло. Але миті єдності без сексу були рідкісними і майже невловимими. Та як пояснити це Вів? Як вплинути на це?

Вівіка простягнула йому фляжку. Тай видихнув, відпивши. Пекуча рідина прокотилась горлом, стискаючи його. Він кашлянув, закриваючи кришку.

– Бляха…односолодовий? – прохрипів він.

Вівіка криво всміхнулась. 

– Не бійся, – забираючи фляжку, мовила вона. – Не споюватиму тебе до третього побачення як мінімум.

– О, то будуть ще?

– Ну, звісно.

 Кабіна злегка хитнулась, зупиняючись нагорі. Місто під ними здавалось макетом: пласке, сіре та абсолютно чуже. Хлопець зітхнув, перевівши погляд на Вів.

– Ти спеціально обрала найвищу точку, щоб я не міг втекти від розмови?

– О, ні-ні. У нас перше побачення, я не хочу ніяких важких розмов. Тож, замислено насолоджуйся видом, доки я милуюсь тобою. 

Тай звів брову.

– Що ти робиш? – пирхнув він. – Милуєшся?

Вів поклала лікоть на поручень і підперла рукою підборіддя.

– Ти такий привабливий. Часом я дивлюсь на тебе і геть забуваю, що хотіла сказати.

– Ой! – реготнув він. – Не починай.

– Що таке? – всміхнулась Вів. – Не вмієш приймати компліменти?

– Хлопцям рідко роблять компліменти.

– Це дискримінація! – серйозно сказала вона, стукнувши кулаком по поручню. – Чоловіки заслуговують, щоб їх хвалили!

– Амінь, – кивнув він, всміхаючись.

Вона засміялась. Тай піймав себе на думці, що йому подобалась така Вів. Легка, без постійних хвилювань, роздратованості, без проблем, які треба було негайно вирішити. Без сексуальної напруги і постійного тиску. Тут, на висоті, коли вона просто тримала його руку, Тайлер не відчував тієї тривоги. Тут йому здавалось, що між ними можливо все. І це тішило.

Доки вони їхали додому, Тай міркував, що Вів робитиме далі. Якщо спробує знову спокусити його – значить це все було хитромудрим планом, аби схилити його до близькості. Ця думка викликала гіркоту з двох причин: першою було те, що для Вівіки будь -яка близькість за межами ліжка, просто чергова гра, другою ж Тайлер вважав те, що неодмінно піддався б на ці її чари, бо насправді дуже хотів скінчити цей вечір голим у її обіймах.

Вів зняла взуття і рушила на кухню, вмикаючи підсвітку. Тай спостерігав, як вона набирає воду в чайник.

– Що ти робиш?

– Ти змерз, зараз поставлю чай, а ти піди, поки гарячий душ прийми. 

Хлопець здійняв брови. Цілком у стилі Вів було б кинути щось на кшталт “ходи, я тебе зігрію”. Та це…це було дуже, він не хотів повторюватись, але мило. Вівіка була милою з ним і це його чогось навіть насторожувало.

***

Наступного дня Вів здивувала його спершу своїм спортивним вбранням і кросівками. Волосся було зібране у хвіст, незмінний макіяж – певно єдине, що давало зрозуміти, хто перед ним.

– Оскільки ти вчора дуже радів висоті, маю для тебе чудовий сюрприз.

– Мені вже страшно, – зітхнув Тай.

– Вдягай щось практичне, взуття бери не слизьке. Дертися будемо високо.

– Що ти задумала? – звузив очі хлопець.

– Вправу на довіру.

– Господи, – вдягаючи штани, зітхнув Тай. – Не кажи, що штовхнеш мене зі схилу з гучним “Це – Спарта!”.

Вів всміхнулась.

– Ні, але я поміркую над такими розвагами, – мовила вона, не приховуючи, що розглядає оголений торс хлопця.

– Благаю, не треба, – зітхнув Тай, вдягнувши футболку.

– Чекатиму на тебе у вітальні.

Їхали недовго, дівчина всю дорогу переказувала йому якийсь фільм, який Тайлер колись бачив, але взагалі не впізнавав за описом. Це його достобіса веселило, тож він прикушував щоки, щоб не розреготатися, і не викликати гнів дівчини.

І попри веселу подорож, Тай мало не вилаявся, щойно побачив скеледром.

– Ти знущаєшся?

– Ти ж любиш дивитись на всіх згори і контролювати. Ось тобі обидва фетиші в одному флаконі.

– Ой, хто б казав!

– Тому я й тут, – всміхнулась вона, легенько тицьнувши його ліктем. – Дертися будемо по черзі.

– А…ось до чого довіра, так?

– Так, та якщо ти скинеш мене, я тобі накостиляю, – вона відвела погляд. – Як тільки мене випишуть з лікарні.

Тай розреготався.

– Не так тут високо.

– О, то протестуємо на тобі? – хитро посміхнулась Вівіка.

Він звузив очі, наблизившись.

– Дивись мені…

– Оце настрій! – скрикнула Вів, перебивши Тайлера. – Давай, тигре, – розвертаючи його до стінки, мовила вона. – Порви їх всіх!

– Спершу треба почути інструктаж. У нас же буде досвідчена людина? Бо якщо ти полізеш туди сама, я посивію.

Вівіка скривилась на нього, а тоді кивнула працівнику закладу. Інструктор наблизився, привітавшись.

За певний час той почав пояснювати техніку та розбирав необхідне екіпірування. Вів уже у обв’язці слухала упіввуха. Тай, на відміну від неї, був уважнішим із технікою безпеки та перевірив її карабін двічі, а потім ще раз уже свій. Вівіка спинила погляд на цьому жесті, несвідомо всміхаючись.

– Боїшся, що я таки гепнусь? Прошу, я швидко вчуся. 

– Не гепнешся, бо я триматиму мотузку, – звів брову він. – Це різні речі.

Вів опустила очі на оголені передпліччя, м’язи яких зараз були у напрузі, а тоді підняла погляд.

– Тримаєш…дуже видовищно.

Тай закотив очі, та все ж не зміг ігнорувати задоволення від її слів.

Вів все ж полізла першою. Вона була швидкою, інструктор же навпаки просив її сповільнюватись та уважно слідкувати за рухами, аби не зіскочити із зачіпки. Та дівчина швидко дісталась середини стіни і зависнула, шукаючи куди приткнути ногу. 

Тайлер не підказував їй, лише тримав мотузку і спостерігав за рухами. Дівчина озирнулась, відсунувши ногу вбік. Носак кросівки провів по зачіпці. Вів спробувала перенести вагу, та промахнулась. Тоді спробувала ще раз і таки стала.

Вівіка підняла голову вгору, наступна зачіпка була доволі далеко. Доведеться стати навшпиньки.

Тай не міг собі пояснити незрозумілого хвилювання. Вона у безпеці, він страхує. В принципі рухається вправно, та чогось один вигляд як дівчина сама дереться на висоту його лякав? А що як щось піде не так? А що як він не втримає її?

Пальці стислись довкола мотузки інстинктивно. Кісточки побіліли від напруги. Зрештою, Вів таки видерлась нагору.

Інструктор і Тай плеснули в долоні.

– А що я казала, га? – всміхнулась вдоволена Вів.

– Тепер з тим самим настроєм назад, гаразд?

Ледь дочекавшись, коли ноги Вів торкнуться підлоги, Тайлер підхопив її, обійнявши.

– Ти, що злякався? – здивувалась вона, відпускаючи хлопця.

– А ти ні? – зустрів її погляд Тайлер.

– Ні, а чого мені боятися? – здивовано всміхнулась Вів. – Ти ж тримав мене.

– І…навіть сумніву не було, що я відпущу?

– Ні, навіть на мить. А ти хотів відпустити мене? – хитро поглянула на нього дівчина.

– Ні.

Вів всміхнулась, злегка підштовхнувши його до стіни:

– Твоя черга.

Тай не був в захваті від процесу. Шолом дратував його, бо треба було постійно задирати голову, щоб щось вгледіти. Кріплення терлись об тканину одягу, раз по разу зачіпаючись і стягуючи.

Вівіка на диво таки стояла, міцно тримаючи страховку і навіть не відпускала вульгарних жартів про його зад, це було так не схоже на неї і водночас, чомусь тішило Тая. Бо він під час її сходження дивився на сідниці дівчини значно частіше, ніж на те, чи вона дісталась потрібних зачіпок.

До слова, сам Тайлер запам’ятав частину розташування тих кривих сходинок, та на середині застиг, як і Вів. Хоч зросту і довжини ніг та рук йому вистачало, щоб дістатись до потрібного місця – його не залишав якийсь дивний страх. Певний час, деручись далі, Тай не розумів, що то за страх. Доки нога не зісковзнула із зачіпки.

Тіло вкрилось сиротами, мотузка натягнулась. Вівіка різко рвонула. Тіло Тайлера повисло біля стіни. Він швидко вхопився за зачіпку, опустивши погляд.

– Вибач, – видихнула Вів.

– За що? – глухо спитав Тай. – Ти ж мене втримала. Це я зірвався.

Він повернув голову до стіни, полізши вище. Уже нагорі, Тай відчув як коліна гойднулися. Хлопець все міркував, над відчуттям, що сповнило тіло у момент зриву. Вів втримала його, що добре. Та чого він від початку сходження навіть не сподівався, що вона зробить це?

Спустившись вниз, Тай зняв обв’язку, їх пальці випадково зіткнулись. Вів відвела руку першою, Тайлер це помітив.

– Пропоную відсвяткувати успішне сходження. Мені щось після цих зачіпок страшенно захотілось пива.

– Чого саме пива? – спитав Тайлер, не розуміючи.

– Спершу, деручись, я уявляла гори, і згадувала дебільну рекламу пастилок від болю в горлі, де пастух у горах йодлем овець кличе. Ну, а де йодль – там і Баварія. А де Баварія – там і пиво.

Тайлер розреготався:

– Геніальний ланцюжок… Мама б тобою пишалася.

Вів не відповіла, лише сумно всміхнулась – Синтія б точно зрозуміла.

Дівчина рушила вперед, Тай йшов слідом, все думаючи про те дивне відчуття. Вона ж піймала його, тоді чого це дивувало? Хіба Вівіка не рятувала його раніше? Рятувала, і не раз. Хіба не підтримувала? Тоді, що у цьому простому русі так вражало його? І чого це відчуття сповнювалось якоюсь гіркотою?

– Що скажеш, Пейдже? – поставивши спорожнілий кухоль, спитала Вів. – Вже схоже на стосунки?

– Це лише побачення, – знизав плечима він, відпиваючи.

– Що, купити тобі квіти? – пирхнула Вівіка.

Тай зітхнув, подавшись вперед:

– Якщо хочеш залізти мені у штани – хоча б нагодуй вечерею.

– Тарілочник, – закотила очі вона. – Вам усім від нас треба лише гроші.

***

Наступного дня Вів потягла хлопця на пікнік. Парк був майже порожній. Тай не хотів питати, вочевидь вона і тут подбала про їх приватність. Тайлера дивувало те, що він взагалі не хотів про це знати і чи не вперше відпустив контроль, повністю довірившись дівчині.

Вів, вбрана у симпатичну сукню з принтом вишень, нагадувала ікону стилю New Look з реклами 50-х. Пишна спідниця, що розходилась від тонкої талії, підперезаної оксамитовим червоним пояском, злегка шурхотіла від кожного кроку дівчини. Вона довго шукала вдалу місцину аби розстелити плед. Тай тупотів за нею, несучи кошик.

– Бляха, та ось гарна галявина. 

– Краще обійти її з того боку, – тицьнула пальцями вперед вона.

– Ти так підступаєш до неї, наче ми на мінному полі.

Вівіка хмикнула:

– Просто хочу, щоб все було бездоганно.

– А яка різниця де їсти?

– І чого я ще чекала від фаната KFC? – закотила очі Вів.

– Ти й сама не проти того гострого бургера, тож не починай історію про італійські ресторани з зірками Мішлен.

Зрештою, вона таки розстелила плед і, перехопивши кошик, почала викладати на скатертинку вино, сир, контейнер з кішем, придбаним у пекарні та ягоди.

Тай сів навпроти, на чималій відстані від дівчини.

– Боїшся, що я вкушу? – не підводячи очей, спитала вона.

– Радше того, що ти сядеш на мене, а не на плед. Це все ж третє побачення, сама казала.

– Ой! Все одно ти поїдеш до мене після цього. Тож, нащо видригуватись?

Тай пирхнув, хитнувши головою:

– Формально, ми поїдемо до нас. Тож, ще хто тут видригується.

Вона відвела очі й відрізала йому шматок кіша.

– Дякую.

Вівіка зробила перший укус і скривилась, відводячи погляд.

– Хіба це кіш?! – невдоволено бурмотіла вона. 

– Що? Несмачно?

– Та воно сухе, як срака! 

Тай відкусив і знизав плечима.

– Як на мене – не найгірший.

– Та ні, – хитала головою вона, витерши пальці серветкою. – От у Синтії був кіш! Бляха, найсмачніший, який я їла. 

Тай знервовано ковтнув. Витер губи серветкою і зітхнув. Вівіка продовжила:

– Скільки разів намагалась відтворити, шукала рецепт, наймала кухарів – усе одно не те. Таке враження, що крім неї ніхто не вміє його готувати.

– Чекай…кіш? – звів брову Тай.

– Так, ти що, не пригадуєш? Вона готувала неймовірний кіш із грибів та індички, а сиру додавала просто непристойну кількість! – захопливо мовила вона. – Боже, я його обожнювала. Згадую і слинки течуть. Але Синтія готувала його рідко. Завжди казала, що для цього рецепту треба мати конкретний настрій.

Тай знітився, відвівши погляд:

– Або його має мати кухар.

– Тобто? – підняла голову Вівіка.

– Кіш готував я, – не дивлячись на Вів, мовив Тайлер. – Коли мав на те бажання. Це було рідко. Ненавиджу готувати.

Вів здивовано вирячилась на нього.

– Це єдине, що мені вдається, – знизав плечима він. – Я не люблю тісто. Та й готувати взагалі: постійно брудні руки, посуд і всі поверхні, – він здригнувся.

– Я не думала, що ти взагалі це вмієш, – здивувалась Вів.

– Ну, мама щадила лише тебе, – пирхнув Тай. – Мене ж привчала куховарити років із семи. Завжди казала: як не вмітиму себе прогодувати – сидітиму на дешевих напівфабрикатах і помру раніше сорока.

Вівіка реготнула.

– Очманіти…

Тай підняв на неї очі. Той сміх вийшов теплим і щирим, як і її здивування. Тайлеру було приємно, що дівчині так подобалось те, що він готував. Він ніколи не чув про це раніше і певно тому, це викликало такі дивні, проте приємні емоції.

Вів замовкла, з огидою поглянувши на шматок, що лежав на картонній тарілці. Тайлера її вираз чомусь насмішив.

– Чому ти більше не печеш?

– Немає настрою.

Вів уважно поглянула на хлопця. Він сказав це з такою інтонацією, що ніби підкреслювала: настрій зник не на кухні. Та і взагалі той його настрій готування ніяк не стосувався. Вона не тиснула, хоч і розуміла, що з ним щось відбувається. 

Дівчина зітхнула, налила йому вина у картонний стаканчик і лягла на плед. Погляд одразу ж сфокусувався на пухнастих хмаринках, Вів підклала руку під потилицю.

– Вів? – покликав раптом Тай, замислено спостерігаючи за дівчиною.

– Мм?

– Для чого ми тут?

Вона перевела на нього погляд.

– Чом би й ні?

– А насправді? – допитувався Тай. – Чого ти раптом вирішила влаштувати мені цей…прискорений курс побачень?

– Я привела тебе сюди, не для того аби роздягнути в кущах, якщо ти про це, – роздратовано мовила вона. – Кліщів на дупі мені не треба.

– Зараз не сезон.

Вів примружилась. Тай зітхнув, відставивши стаканчик.

– Знаю, що не для цього.

– Тоді чого питаєш?

– Бо це…трохи дивно. Не притаманне тобі.

– Ну, я ж ніби як сповнена сюрпризів, хіба ні?

– Так, – погодився Тай, лігши на плед поруч. – І все одно це дивно навіть для тебе.

– Ти чекаєш, що я виставлю тобі рахунок? Чи осідлаю тебе прямо тут, доки у кількох кроках галасають чужі діти? Я може й навіжена, та не настільки.

Тайлер замовкнув.

– Я просто намагаюсь зрозуміти, що між нами, – продовжила вона. – Мені хочеться розрядити напругу. Часом…нам якось важко, тобі не здається?

Ну, звісно йому здається. Навіть не так – Тай переконаний у цьому. І ця ідея з побаченнями була приємною. Йому подобалось так проводити із Вівікою час, проте…було у цьому щось вимушене. Наче вона робить це, аби щось довести, а не тому, що хоче сама.

Тай відвів погляд. Десь далеко галасували діти, бігаючи за повітряним змієм. Вітер здіймав край картатої скатертинки, на якій були розкладені їх наїдки. 

Він поглянув на профіль Вівіки, на рівний ніс, пухкі, гарно окреслені вишневі губи, заплющені повіки з довгими віями. Кортіло поцілувати Вів, пригорнути до себе, відчути як вона кладе голову йому на плече. Він хотів її так сильно, що стискав щелепи, доки ті не почали боліти. Та все одно не простягнув руку, не зміг торкнутися через купу сумнівів, що знов і знов заповнювали голову.

***

Ранок сколихнула новина про діагноз Джаклін Аллен, що успадкувала імперію брата, оскільки його дочку було визнано мертвою тринадцять років тому.

Статті різнились ступенем правдивості. Деякі ЗМІ вирішили вдатися до бруду, досліджуючи історію життя жінки, що стояла на порозі смерті. Вівіка цього не хотіла, та тим писакам аби смакувати чужий біль.

Джаклін довго не чекала – вийшла у ефір вже на наступний день, давши відверте інтерв’ю, де виставила небогу невдячною марнославною дівкою, що погрожувала їй напередодні.

Звісно це була брехня, Вів чекала на такий хід і була готова зробити власний, тож у досить короткий час соцмережами почали ширитись дописи від таких собі “інсайдерів”, що Вів насправді лише пропонувала допомогу, дізнавшись про діагноз тітки. Та Джаклін аж занадто трималась за ту частку, щоб вбачати у діях небоги турботу, а не корисливість.

У газетах курсувала цитата Вівіки, що перефразовувалась, лягала у заголовки і майоріла у стрічці повсякчас:

“Вона – єдина, хто лишився у мене з сім’ї. І дізнавшись про діагноз тітки, я усвідомила, що скоро втрачу і її. Я не хочу, щоб Джаклін померла на самоті.”

Ці слова не були брехнею, звісно подані вони з метою відбити інформаційну атаку, та насправді Вів не тішило самопочуття Джаклін, дівчина весь час прокручувала в голові той сумний факт, що її дістали похорони. Її дістало казати щось близьким людям вже після їх смерті.

І хай тітка була жорстокою, холодною і виходила із власної вигоди – Вів справді співчувала їй. І сумувала, що їх стосунки ніколи не були близькими чи принаймні нейтральними. Вони взаємно не любили одна одну, а тепер не мали і нагоди це виправити, адже Джаклін не прийме її допомоги.

– Ти серйозно? – здивувався Тай.

– Мене дістало шкодувати про те, чого я не сказала або не зробила перед смертю тієї чи іншої людини. Мені здається, життя підкидає мені уроки, які я вперто ігнорую. Я хочу розірвати це коло.

– Твоя тітка ставилась до тебе як до лайна, – нагадав їй Тай.

– Знаю. І я до неї так само. Та у мене є ти, у мене є Есті. А вона у цьому геть сама.

– Ти теж була сама, коли померли батьки! – дратувався Тайлер. – Вона мала подбати про тебе.

– Мала, та обрала не робити цього. Я не хочу бути як вона.

– Хіба ти не живеш за принципом взаємності?

– Живу, і досі вважаю це найкращим принципом. Проте, я знаю, що почуватимусь винною, якщо залишу її так. А мене вже дістала та провина. У мене її і так багато з минулих разів.

***

За кілька днів рада директорів скликала позачергове засідання, висунувши пропозицію усунути Джаклін від справ, у зв’язку із її серйозним діагнозом. 

Вів тим часом за допомогою Гарта подала позов про спадковий спір, предметом якого виступала остання воля Гарві Аллена. Вівіка до останнього не хотіла йти до суду, аби не руйнувати образ невтішної небоги, але юрист наполіг на тому, що інтерв’ю з погрозами може бути лише початком. Джаклін, попри послідовність, могла бути доволі непередбачуваною у нестабільному стані, як зараз. Тож, діяти треба було швидко. А оскільки Вівіку, як пряму спадкоємицю, визнано живою – акції мають перейти їй, Джаклін не мала чим оперувати.

Жінка обрала не доходити до суду, натомість викликавши Вівіку з її юристом до себе, аби офіційно передати права. Дівчина до останнього не вірила, що це не якась пастка. До моменту, коли Джаклін схопила ручку, і навіть коли вивела розмашистим почерком власний підпис – Вів все ще думала, що це чергова гра.

– Права передано, – кивнув юрист тітки.

– Дозвольте, – Джаспер перехопив документи звіривши все уже вдруге і кивнув Вів.

Дівчина перечитала документи ще раз. А тоді потягнулась по ручку, контролюючи власну руку, щоб підписатись справжнім ім’ям. Бо як не крути, а “Вівікою Гейдж” вона була занадто довго, щоб швидко перелаштуватись на Вів’єн Аллен.

Юристи потисли руки. Тітка дивилась на Вів крижаним поглядом.

– Угоду завершено, – злегка торкнувся її ліктя Джаспер.

– Дай мені хвилинку, – не зводячи очей з тітки, мовила вона.

Юрист кивнув, прощаючись із Джаклін. Та на нього навіть не поглянула.

– Йди звідси, Вів’єн, – здійняла підборіддя вона. – Ти отримала те, чого хотіла.

– Так, отримала. Та не все.

Джаклін кинула на неї розгніваний погляд.

– Чого ти хочеш?

– Допомогти тобі.

Тітка пирхнула:

– Ти виставила мене недієздатною.

– Я оприлюднила діагноз. Недієздатною тебе виставили ЗМІ, а ти знаєш як їм подобається писати всіляку гіперболізовану маячню.

– Тобі це добре відомо.

– Та й ти не просто збоку покурила, хіба не так? – помітила Вів.

Тітка зітхнула.

– Чого тобі треба?

– Кажу ж: допомогти.

– Я помираю. Ти нічим не допоможеш мені.

Вів опустила очі.

– Принаймні ти не маєш бути сама.

– Ой, припини. Не треба цих дешевих сантиментів. Ти ніколи не любила мене.

– Бо ніколи не відчувала твоєї любові.

– О, точно! – закотила очі тітка. – Ти ж у нас абсолютно взаємна, як я могла забути.

– Саме так, – кивнула Вів. – Та зараз я готова переступити це. Хай яка ти буркотлива і неприємна особа, – хмикнула Вів.

– І чого ж ти йдеш на таку жертву? – звела брову тітка.

– Бо як я вже казала – ти моя єдина родичка. І я не хочу, щоб ти проходила крізь це сама.

Джаклін опустила очі.

– Мені не потрібна допомога.

– Памперси міняти не пропонуватиму!

– Вони мені й не треба!

Вів пирхнула. Тітка подивилась на неї ще мить, тоді хитнула головою, хоч в очах і зблиснув натяк на веселощі.

– Я знаю, що ти не просиш допомоги, – мовила згодом Вівіка. – Цим я певно пішла у тебе.

Тітка окинула її поглядом.

– Та як каже Тай: часом самотужки просто не впоратись. І зараз ти не зможеш сама, хай і думаєш протилежне.

Джаклін зітхнула, замислюючись. Вів здавалось, що це вже добрий знак. Тітка підняла очі, здійнявши підборіддя:

– Одна година в день, по обіді. На ніч не лишатимешся, ясно?

– Так, тітонько, – криво всміхнулась Вів.

– Зухвала, як матір! – махнула рукою вона, йдучи до кімнати.

– І вперта, як татко, – Вівіка провела її поглядом, всміхнувшись. – Не забувай про це!