Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Disclosure (feat.Lorde) – Magnets

Прокинувшись Тайлер не квапився залишати кімнату. Хоч похмілля й не було, він чудово пам’ятав минулий вечір, сором щодо всіх подій скував його думки, не дозволяючи навіть видихнути.

Що тепер робити? Так, формально Вів прийняла це, навіть відповіла, але хіба все мало бути так? Скільки разів він уявляв собі яким буде той перший момент, коли він зізнається, а вона якимось дивовижним чином відповість взаємністю? Та навіть у найбільш сміливих фантазіях все ніколи не набувало такого вигляду.

Вдавати, що нічого не сталося було б по-дурному. Бо щось таки сталося, хай як він корив себе за той порив. Найбільше спантеличила реакція Вів. Було б у її стилі проігнорувати той жест, знову грати у мовчанку чи спересердя зняти собі чергового хвойдуна на ніч і відволіктися. Але вона прийшла до нього, сказала те, що Тай не чекав почути від неї, навіть під дулом пістолета. Вів могла бути чесною з іншими, часом аж надміру, та вкрай рідко казала правду сама собі. Отримати визнання власних почуттів, ще й промовлене вголос, було для Тая неабиякою дивиною. Та це чогось не тішило його, а навпаки жахало. 

З іншого боку, вона не дотерпіла до ранку, щоб сказати це. Прийшла серед ночі, доки він “спав” і вивалила йому сміливий монолог. Може варто перепросити за свій вчинок і проігнорувати той її спіч?

Але що це змінить? Він вже показав себе. 

– Доброго ранку, – озвалась Вів, коли він нарешті залишив спальню.

– Привіт, – пробурмотів він.

– То, що робитимемо?

Тай запитально поглянув на неї. Вів зітхнула, підвівшись.

– Який у тебе настрій сьогодні? Вдавати, що ти не цілував мене? Що ти дійсно вчора спав, коли я прийшла до тебе? Чи картати себе за все це і дутись на мене, що я не збираюсь замовчувати цей факт?

– Ти вирішила напасти на мене з самого ранку? Можна я хоч кави зварю?

– Ні, – вона наблизилась. – Мені потрібні відповіді. 

– Які ще відповіді?

– Не клей дурня.

Тайлер потер очі.

– Слухай…я вже перейшов межу. Не хочу паскудити все ще дужче. Я схибив.

– То…просто скинеш все на бухло і той факт, що надто давно не бачив жінки?

Він стиснув щелепи.

– Чи все ж прихопиш трохи сміливості у себе вчорашнього і скажеш все як є?

Вівіка наблизилась, Тай зреагував на рух, затамувавши погляд.

– Бо як ти вже сказав: межу перейдено. І шляху назад немає.

– Ні, він є. Ми можемо не займатись дурнею, а концентруватися на більш важливих речах. Як от клятий Ілай. Я не хочу ставати вразливим перед лицем чергової небезпеки. А це і станеться, якщо ми…

– Якщо ми, що?

– Чого ти хочеш? – роздратовано спитав він.

Вівіка хмикнула, відводячи погляд:

– Цікаво виходить, ти повчаєш мене за те, що я не кажу про власні переживання і замовчую їх. Сам же ти поводишся геть не краще, але це я маю просто прийняти як акт турботи про мене ж. Аж смердить подвійними стандартами.

– Що зміниться, якщо я скажу тобі? Це різко дасть тобі шанс розгледіти мене, чи що? Я був поруч, бляха, купу років, Вів. Я той самий Тай, якого ти знаєш. Мої…почуття жодним чином цього не змінюють.

– Тоді…чому я не знала?

– А для чого? У тебе завжди було насичене особисте життя. Я був другом, не бачив сенсу вішати на тебе власні почуття, це не твоя проблема.

– А почуття для тебе проблема?

– Я не це мав на увазі. 

– То так ти вирішуєш цю “проблему”? Мовчиш у ганчірку, давишся ревнощами, наче я тобі належу, бо почуття до мене це проблема?

– Ти все перекрутила! – ахнув він.

– Ні, неправда, – звела брову Вів.

– Що далі? Будеш дутися за те, що я не сказав тобі?

– Ні. Та, якщо ти продовжиш тікати від цього – нічого не зміниться.

– А яка альтернатива? Спробувати – зіпсувати те, що у нас є, розісратися і роз’їхатись?

– Не кажи мені, що твій страх обумовлений тим, що це зруйнує нашу дружбу, – пирхнула вона.

– Як одна із причин – так.

– Яку саме дружбу, Таю? Таку, де один друг аж труситься поруч з іншим? Тікає від нього, уникає розмов та присутності? Ми про таку дружбу говоримо? Ти чув мене вчора. І все одно стоїш тут з бравадою про “схибив” і “мені дуже шкода”. Це дурня, Пейдже. Вже як зробив цей крок – май мужність його визнавати.

Вівіка похитала головою, окинувши його поглядом. Тай піймав себе на думці, що клятий погляд трикутником, що зазвичай практикувала подруга так дратував його, бо кожен раз працював безвідмовно. 

Дівчина рушила вбік, ніби завершуючи цю дурну розмову. І саме в цей момент, відчувши шалене і нестримне бажання, якому більше не міг опиратися, Тайлер видихнув:

– До біса.

– Що? – розвернулась вона, нахмурившись.

– До біса все, – повторив Тайлер.

 Він поклав руку на її потилицю і наблизив до себе, впиваючись своїми губами у її. Щойно їх вуста зіткнулися, Тай полегшено видихнув, тихо застогнавши. Неможливо було описати те відчуття, що сповнювало його тієї миті. Скільки разів він уявляв цей момент, скільки разів бачив його у снах і власних бажаннях. Він стиснув руками її талію. Вівіка різко вдихнула, провела нігтями по його шиї і закинула руки йому на плечі, притягуючи ближче. 

Поцілунок став ще глибшим і жадібнішим. Тайлер притиснув її до себе так сильно, що вона відчула, яке напружене у цей момент було його тіло, сповнене пристрасті, що стримувалась, тамувалася, утрамбовувалась якнайглибше стільки років. І їй нарешті дали слово. Нарешті дали право на існування.

Серце гупало в грудях, бажання розтікалося шкірою, прагнучи більшого. Тай не міг повірити, що це відбувається насправді. Відпустивши її губи, він задихнувся:

– Вів…

– Якщо ти зараз знову вибачатимешся і втечеш – я наздожену тебе і віддухопелю, – пригрозила Вівіка.

Тай пирхнув і поцілував її знову. 

Телефон загудів у кишені. Тайлер витягнув його і, не розриваючи поцілунку, кинув на диван, а тоді обійняв Вів другою рукою.

Дихання перехоплювало, очі звузились від бажання, Тай притулився своїм чолом до її. Він не хотів, щоб це скінчувалось і водночас, хотів продовження. Все у ній збуджувало його, викликало шквал почуттів, що прискорювали серцебиття. Він кохав її скільки пам’ятав себе і досі не міг повірити, що все це не наслідки бурхливої фантазії.

Вібрація продовжилась.

– Хто це в біса тебе добивається? – задихавшись, прошепотіла Вівіка.

– Не хочу й знати, – хрипко відповів він.

Вів торкнулась його щоки, наблизивши до себе. Дзвінок повторився. Цього разу вібрація пішла ще й зі стільниці, де лежав мобільний Вівіки.

– Схоже, щось важливе, – прошепотів він, з силою відриваючись від дівчини.

Вони відійшли на крок одне від одного. Обоє прийняли свої виклики. Тай певну мить не зводив очей з Вівіки, злегка всміхаючись а тоді, почувши, що нарешті йому хотіли сказати, округлив очі і зустрів не менш стурбований погляд дівчини.

***

– Я питала тебе кілька разів! – рявкнула Вів неспокійно крокуючи кімнатою вперед і назад. – Питала чи двійники захищені! Ти сказав мені, що Ілай не діятиме дистанційно!

– Не було жодних знаків, що…

– Ти сам казав, що він не дурень! Думаєш, не здогадався, що його теж пасуть?! 

Вівіка потерла лоба.

– А тепер дві жінки з чотирьох мертві через те, що про них, бляха не подбали як слід!

Телефон завібрував знову.

– Вів?! – озвалась Есті.

– Знаю. Я вже знаю.

– У готель прийшов пакунок на твоє ім’я. Хлопці перевірили.

Вівіка звузила очі.

– Що там? Чиясь голова?

– Лише старий диктофон.

– Що у записі? Програй.

На лінії почулось рипіння.

– Вітаю, Вівіко, – озвався хрипкий чоловічий голос. – Сподіваюсь, мені вдалося привернути твою увагу? Знаю, не найліпша була ідея, ті жінки гадки не мали у що полізли, таке марнотратство, згодна? Та я знаю, що твоя команда подбала про ще кількох. Я вже їх знайшов. Тож, далі вирішувати тобі: я відправлю їх туди ж, куди і перших двох, або ти припиниш від мене ховатися, як налякане дівча і ми нарешті поговоримо як дорослі люди. Даю тобі…сорок вісім годин аби вирішити. Координати знайдеш у листі. І прошу, приходь сама. Якщо побачу з тобою супровід – розмова не відбудеться, та за своє рішення – відповіси сповна.

Вівіка стиснула телефон.

– Він блефує, – хитав головою Тайлер.

– Та ну, а схоже?! – рявкнула Вівіка. – Ні, це не блеф. Він просто не хоче більше грати в довгу.

– Що робитимемо?

– Я маю поміркувати, – зітхнула Вів. – Мені потрібні всі дані про його оточення, останні пересування та фіксовані точки, у яких він буває.

– Це все у нас є, але нащо?

– Роби, що я сказала і не варнякай, Таю. Я занадто зла, щоб бути милою з тобою.

– Можна подумати, колись було інакше.

***

Отримавши всю інформацію, Вів почала копати. За роки їх роботи у організації було чимало зв’язків на відстані. Та довіряти тепер було можна не всім.

Вона знала одну людину, колишнього брокера, що за хороший гонорар торгував інформацією. А володів він чималими знаннями, бо був вхожий фактично у всі злочинні мережі країни. Якщо хтось і знав про Малроуза і хто може на нього вийти – лише він.

– І у що ви там знову вляпались? – замість привітання, спитав чоловік, коли Вів зателефонувала йому із прихованого номера.

– Що ти чув?

– Чималенько…Такса стандартна.

– Перевір рахунок.

Чоловік замовкнув на мить.

– З тобою приємно мати справу. 

– Щоб це було взаємно – кажи, що знаєш.

– Є одна людина. Працював на Малроуза майже дев’ять років. Чистий. 

– Нащо йому здавати роботодавця?

– Він став свідком того, чого не може забути. Боїться стати наступним. Пішов від нього півтора року тому. Або параноїк, або страждає на непомірні докори сумління.

– Маячня.

– Може й так. Та це наразі все, що є по Малроузу. Можу звести. Відсоток, як завжди, візьму, якщо його інфа буде цінною.

– Як ти сам на нього вийшов?

– Ну, хто просить допомоги – зазвичай її отримує, як гадаєш?

– Загадковий, як завжди, – закотила очі Вів. 

– Інакше я б не був майстром своєї справи.

– Гаразд. Дай контакт. Зв’яжусь сама.

– Чекай на повідомлення.

Дзвінок увірвався. Вівіка зітхнула.

– Думаєш, це спрацює? – покосився на неї Тай.

– Поки він єдина нитка з оточення. Перевіримо.

Телефон дзенькнув. Тай сів за ноутбук:

– Диктуй.

– Річард Келл, п’ятдесят три роки. Родом з Бронксу. Перевір місце роботи за останні п’ятнадцять років. Номер соц.страхування, будь-які згадки. Я поки проб’ю номер телефону.

Тай кивнув, занурюючись у роботу.

***

Зустріч із Річардом Келлом запланували у готелі Вашингтона. Та туди ще треба було спокійно дістатися. Хай як Вів просторікувала про непомітність при повному параді, для безпечної подорожі їй довелось обрати щось менш примітне, а надто після гучних новин про те, що аж двох наслідувачів Вівіки Гейдж було жорстоко вбито у Європі.

Голова Вівіки чухалась від дурнуватої темно-каштанової перуки, ще й кепка була більшою за потрібний розмір, через що їй постійно треба було задирати голову, аби побачити когось перед собою. Розтягнуте худі, чорні потерті джинси і кросівки. Огидний одяг, який вона б ніколи не вдягнула. Дівчина не вірила, що це спрацює. Якщо її шукають, тим паче такі як Ілай – навіть вдягни вона костюм Дарта Вейдера – рано чи пізно, її було б викрито.

Втім, інших ідей не було, а як любив казати Тай: критикуєш – пропонуй. Тож підстав для критики дівчина мала безліч, а от ідей катма. Доводилось мовчки терпіти мішкуватий одяг і сподіватися, що ніхто не впізнає її.

***

Змінивши образ на чорне пальто, темну перуку і елегантні сонцезахисні окуляри, Вівіка рушила на зустріч з інформатором. Підбори глухо стукотіли по ковраліну, простір сповнювався дорогим миючим засобом. Готель був старим, та про нього дбали. 

Вона спинилась біля потрібної кімнати і постукала. Двері повільно скрипнули, відчинившись. З-за щілини, яку переперізував золотистий дверний ланцюжок, визирав невисокий чоловік у окулярах із чорною оправою.

– Ви – вона?

– Так, це мій займенник. Пустите, чи будемо далі обговорювати гендери?

– Припини, – шипів у навушник Тайлер.

– О, так-так. Проходьте, будь ласка.

Він на мить зачинив двері, знімаючи ланцюжок і пустив її у номер.

– Дозвольте Ваше пальто, будь ласка. На вході прохолодно, та у кімнаті клімат-контроль, там досить спекотно. Не хочу, щоб Ви відчували незручності.

– Такий галантний, що аж верне, – протягнув Тай.

Вів зітхнула, знімаючи пальто і передала його господарю номера.

– Проходьте, будь ласка. Чаю, може кави?

– Ні. Дякую.

Вона рушила вперед. Типовий недорогий номер. Пастельні кольори, кілька картин, що нагадували дитячу мазню у срібних рамках. Нічого визначного.

 Все було перевірено перед його заселенням. Напхати це місце прослушкою він би не встиг. Вівіка була пунктуальною. 

Дівчина сіла у крісло. 

– Що він робить?

Вівіка перевела погляд у коридор, звузивши очі. Річард вовтузився із вішаком, намагаючись повісити її пальто у шафу. Що за нещастя?

Дівчина зітхнула.

– Мене звати Річард Келл, – мовив чоловік, сівши на край ліжка. – А Ви, певно пані Гейдж, так?

– Перейдімо до справи, Річарде. 

– Гм… так, розумію. Справи перш за все, – він знервовано реготнув. 

Тер руки. Шукає як почати розмову. Або нервує, або згадує завчений текст – аналізувала Вівіка.

– Звідки Ви знаєте Ілая Малроуза?

– Я працював у його команії дев’ять років. Відповідав за логістику вантажів.

Погляд впевнений, зоровий контакт, спина пряма, не напружений. Каже правду. 

– Яких саме вантажів?

– Різних, – ухилився він. – Забезпечував безперешкодний перетин кордону, також займався переміщенням грошових коштів через кілька особливих компаній.

– Отже, нелегальні вантажі та відмивання коштів?

– Офіційно задекларовано посаду директора логістичного відділу, – він всміхнувся, зморшки довокла кутиків очей стали більш явними.

– Що між вами сталося?

– Нічого направду.

– Але Ви зараз тут, – нагадала вона. – І готові передавати секретну інформацію, що може скомпрометувати Вашого роботодавця, Ви це розумієте?

– Так, – кивнув він.

– То які підстави у Вас для таких дій, якщо Ви не мали прямої конфронтації з Малроузом?

Річард зітхнув, опустивши очі.

– У компанії містера Малроуза не дуже багато гідних людей, – почав він.

– Сміливе зауваження, і доволі самокритичне, з огляду на те, що Ви теж частина тієї компанії.

– Вів, дай йому договорити, – спиняв її Тай.

Але Вівіку так і підмивало вколоти того Річарда. Щось він темнить, дівчина відчувала це і прагнула скінчити цей фарс, а не чекати, коли його наслідки впадуть їй на голову.

– Ваша правда, – кивнув він. – Ми всі робили різне…Та все ж мені вдалося за роки відданої праці знайти там гідного друга. Його звали Меттью Кларк, Ви можете перевірити це.

– Вже, – мовив Тай у навушник. – Дійсно працював бухгалтером компанії. Був у статусі “зниклого безвісти” вісім місяців, згодом тіло знайшли.

– Містер Малроуз піймав його на помилці у дуже важливих розрахунках, – він говорив рівно, аж занадто. Голос не виказував хвилювання.

– І за це вбив? – звела брову Вів.

– Містер Малроуз не терпить того, що позбавлене бездоганності. За досягнення він виписував премію, а за помилку – карав.

– І як він покарав Вашого друга?

Річард склав руки, опустивши плечі. Погляд ковзнув вліво і вниз. Він щось згадував.

– Він вбив Меттью та його дружину – Талуллу.

Впевненість з якою він заявив про вбивство викликала запитання.

– Чому Ви певні, що їх було вбито? Ви стали свідком злочину?

Річард ковтнув слину, провівши хустинкою по чолу. Пітніє, бо бреше? Чи клімат-контроль підвів?

– Про пана Малроуза ходять різні чутки. Меттью припинив відповідати на повідомлення. А за кілька місяців тіла подружжя знайшли на дні річки. Я ходив на опізнавання. У Меттью старенька мати, це було б для неї шаленим стресом.

Він замовкнув.

– Дітей, ніби-то вивезли, та куди я не чув. Заява на розшук досі у поліції. Я певен, що їх не знайдуть, на жаль.

Він підняв на Вівіку згаслий погляд. То була правда, дівчина зчитувала це досить точно. 

– Чого Ви хочете в обмін на свою інформацію?

– Розповісти Вам те, що я знаю це великий ризик, – стримано мовив він. – Я не хочу стати наступним. Але і лишатися на гачку пана Малроуза більше не можу.

Вів здійняла підборіддя, замислено оглядаючи чоловіка. Він кличе його “паном”, хоч ніби-то засуджує те, що сталось із Меттью і його родиною. Хвилювання за чужих дітей і матір було щирим, та він явно щось приховував.

– Як щодо Вашої родини?

– Їх я теж прагну захистити, – різко відповів він.

Надто швидко, неначе хотів не здаватись підозрілим, натомість викликав у Вів ще більше запитань. Її турбувало, що про власну родину Річард не сказав одразу. Звісно, вона зустрічала боягузів раніше. Такі радо здадуть з усім гамузом, аби тільки врятувати власну дупу. Але Річард був непростим. Він мав досить емпатії, щоб відчувати сум за втратою друга і хвилюватись за його дітей. Але як щодо своїх?

– У Вас є діти?

– Хіба Ви не шукали інформацію про мене? – на мить розгубився чоловік.

– Хіба це питання потребує паузи на обміркування?

– Не зрозумів? – нахмурився Річард.

Вів подалась вперед, очі звузились:

– Ви тягнете час. Хоча я лише запитала чи Ви батько.

– Так, я – батько, – він кинув на неї сповнений болю погляд.

– Бреше, – відповів Тай. – Він не має дітей. Розлучений уже шість років.

Вів підвелась.

– На все добре, містере Келл.

– Стійте! – спинив її він. – Я сказав, що є батьком, бо мав дитину.

Вів озирнулась. Річард облизав пересохлі губи.

– Мій син загинув, коли стрибав із кручі. Йому було дванадцять. Це було давно. Та попри те, що його більше немає, я все одно вважаю себе батьком, бо не перестану бути ним навіть по смерті власної дитини.

Він підняв підборіддя. Нижня губа ледь помітно тремтіла. Це боліло йому. 

– Ще шукаю, – відповів Тай у навушник. – Так. Джастін Келл, загинув у 2015-му у Аризоні, у віці дванадцяти років.

– Отже, правда загорнута у напівправду? – Вівіка схилила голову вбік. – Чи все ж брехня?

– Я сказав Вам правду, – стиснув щелепи Річард. – Якщо Ви не можете мені допомогти – я знайду когось іншого.

Вів криво всміхнулась. Ти ба, десь знайшов свої яйця. Річард її веселив. Такий нещасний на перший погляд, але гонор має все одно. Вона зітхнула, повернувшись у крісло.

– Зробімо так, Річарде. Я не маю багато часу, тож не збираюсь марнувати його на брехню. Якщо Ваша інформація буде правдивою та слушною – я захищу і Вас, і Вашу родину. Знайду безпечне місце, виділю кошти на комфортне проживання, знайду для Вас гідну роботу.

Очі Річарда загорілись. Він стримано кивнув:

– Дякую Вам.

– Але якщо Ви збрешете мені бодай раз – я зроблю так, щоб Ви зникли з цього світу безслідно.

Річард знервовано ковтнув.

– Ми домовились?

– Так.

Вів відхилилась на спинку крісла, склавши ногу на ногу:

– Розповідайте.

І він почав ділитись інформацією. Говорив про все, що може бути корисним – запасні маршрути, якими Малроуз переміщував готівку раз на два тижні, ім’я людини, що зараз відповідала за його особисту безпеку в цьому штаті. А також адресу конспіративної квартири, якою Ілай користується раз на місяць.

Вівіка залишила номер, відчуваючи тривогу. Річард багато в чому був чесним, та щось у ньому не давало їй спокою. Говорив впевнено, чітко згадував адреси та імена, наче добре підготував свій текст.

Звісно, зібрана та відповідальна людина буде якісно надавати інформацію, та щось не давало Вів впевненості. Щось точно було не так. Дівчина спустилась вниз і відчинила двері, готуючись залишити готель, та останньої миті помітила як на територію в’їжджала автівка. Проста чорна, з тонованим склом. 

Хоч “переодягання” планувалося трохи згодом, Вів мусила перестрахуватися. Вона опустила ручку дверей і повернулась в бік вбиральні.

– Що ти робиш? – спитав Тайлер у навушнику.

Вів дістала мобільний. Якщо її підозри правильні, треба бути уважним до того, що говориш вголос. Дівчина дістала мобільний і набрала повідомлення.

“Авто біля входу. Пробий номери.”

– Чого ти пишеш? Що сталось?

“Маю підозру, що Келл запхав щось у пальто. Поки не певна – буду писати.”

– Гаразд. То, що плануєш робити?

“Зміню подобу. Вийду на паркінг, чекай за сім хвилин.”

Вів штовхнула двері кабінки і опустила кришку унітазу, поклавши на неї сумку.

Дістала чохол з перукою і зняла ту, що була зараз у неї на голові. Вона видихнула з полегшенням, коли незвична вага нарешті зникла. Шкіра голови свербіла від дурної перуки, та вибору не було.

– Перевірив авто. Заступник сенатора привіз коханку.

Вів не відповіла. Добре, що не хвіст за ними, та зараз треба перевіряти всіх, хто викликає підозри.

Дівчина вдягнула темно-руду хвилясту перуку і розправила пасма. Тоді зняла пальто і вивернула його на виворотний бік. Хвала Есті за її інтуїцію. Ця модель була двосторонньою: чорна зовні – смарагдова всередині. Дуже зручна річ для її задуму.

Вів поправила широкий лацкан, пальці пройшлися по чомусь пласкому і холодному.

“От же сволота” – пронеслось у голові. Вона обережно зняла жучок, покрутивши у пальцях. Якісна дрібнота, чутлива, писатиме гарно, а надто з такої відстані. Отже, Малроуз хоче знати, що вони робитимуть на короткострокову перспективу. Очевидно, що Вів не носитиме це пальто вдома. Річард не знав, що пальто двостороннє, тож сподівався лишатись непоміченим довгий час. Що ж, доведеться прикінчити старого. Та спершу треба розібратись із Малроузом.

Вів звузила очі і дістала пояс із сумки, швидко зав’язала довкола талії, зняла черевики на високих підборах, перевзувшись у білі балетки. Тоді дістала з кишені компактно складений леопардовий шопер і запхала всю свою сумку туди. 

Вона прислухалась. Хтось насилу залишив вбиральню. Чудово. Свідки їй не треба.

Дівчина гарно вимила руки і дістала косметичку, хутко оглянула себе і стерла стрілки з очей. Тоді дістала контейнер із зеленими лінзами і вставила у очі. Неприємне відчуття викликало бажання розплакатись чи потерти повіки пальцями. Та Вівіка стримувалась. Їй треба відвести від себе підозри. Бути геть іншою людиною. Нанісши кінчиком пальця темно-зелені перламутрові тіні, вона оглянула себе. Так, інша справа. Вів стерла темно-вишневу помаду, а тоді намастила губи прозорим блиском, змінюючи форму олівцем.

Вона закинула лямки шопера на плече і залишила вбиральню. Оглянула простір довкола і, злегка шкутильгаючи, залишила готель.

Тай чекав на неї у авто. Дівчина сіла на переднє сидіння, простягнувши другу жучок.

Він кивнув, окинувши поглядом її знахідку і умисно “під запис” сказав:

– То, що скажеш про того Келла?

– Простачок, – хмикнула Вів. – Та може згодитись.

– Довіримось?

– Хіба у нас є вибір?

Попереду довга дорога назад, їм доведеться ще чимало обговорити та підготуватися. До того ж час, даний Малроузом спливав. Дівчина досі не знала, як діяти. Рука Тайлера накрила її.

Вона зустріла його погляд, що неначе промовляв відповідь:

“Разом”.