Раді Вас бачити!

Артем прокинувся, коли травневе сонце вже гралося веселими променями по всій його кімнаті. Хлопець блаженно потягнувся та схопив телефон. Гаджет показував пів на десяту. Тобто у власному ліжку він спав так солодко, що будильника взагалі не чув.

Молодий чоловік зірвався на ноги, миттю привів до ладу ліжко та в плавках рвонув до ванної. Як правило в цей час дурна мачуха вже тягалася по салонах, а батько працював в офісі. Тому дотримуватися пристойності було ні перед ким.

Коли він ніжився під прохолодними струменями води – забринів телефон. Артем не любив кидати щось напівдорозі. Він швиденько закінчив вранішню процедуру й лише тоді відповів:

– Привіт, напарнику! Чого ти мене раніше не розбудив?

– А навіщо розряджати техніку? Ти ж спиш завжди, наче вбитий. Все одно не почув би, – лагідно відповів Євген.

– Саме так і було, я щойно з постелі. Треба будильник голосніше встановити.

– Точно глухий. Кажу ж тобі: марна справа той звук. Якщо ти спиш, то все байдуже, навіть в дорозі. Що сьогодні пропонуєш: до офісу чи в гараж? – у Євгена теж відчувався гарний настрій.

– А куди ти хочеш? – передав рішення другу Артем.

– Я б пішов до гаража, але ж бос потім заколупає розмовами про звіт. Пішли спочатку до паперів, друже, – розмірковував Євген.

– Згода, скоро буду в офісі. Я лишень на мить до «Максимуму» заскочу. Дізнаюсь: чи виконуються мої вчорашні настанови, – додав Лісогір.

– Якби я тебе зроду не знав, то подумав би, що та крихітка тебе зачепила...

– Жеко, але ж це я її зачепив! – миттю відкараскався від натяку Артем та десь глибоко всередині відчув дивну тривогу.

– Добре, чекатиму на тебе в офісі, – згодився Євген і відключився.

Красунчик Лісогір натягнув на підкачану мускулатуру новеньку теніску, що прикупив у порту Гамбурга, улюблені джинси, весело зав’язав чудернацьким вузлом кросівки та стукнув дверима квартири.

У дворах ще доцвітали каштани. Квіти обсипали всю землю й аромат стояв такий, якого не зустрінеш ніде в світі. Артем вдихнув солодке повітря на повні груди та з посмішкою зайшов до вчорашнього закладу. Ясно, що зранку він був ще зачинений, але охоронець привітно кивнув і пропустив хлопця всередину.

Сьогодні в залі працювала нова зміна: прибиральниці драїли підлогу, а офіціантки – столи. Не секрет, що дівчата підробляли прибиранням й так отримували більшу зарплатню. Тільки Атос незмінно стояв за стійкою й наче робот протирав келихи, але ні Римми, ні маленької красуні в залі не було. Артем підійшов до бару й сів. Бармен автоматично протер перед гостем стійку та ввічливо спитав:

– Що зранку подати, пане Лісогір?

– Ні дякую, Атосе. Для випивки ще ранувато. Я хотів дізнатись: а де та вчорашня базарна тітка? І маленької красуні щось не видно...

Атос посміхнувся у свої гарні тоненькі вуса й відповів:

– Класно ж ти вчора нашу Римму відходив. Набридла всім своїми нервами. Та що візьмеш з сорокарічної одиначки? А малої ми тут, мабуть, більше не побачимо.

– Тобто не послухалась мене ваша кікімора й звільнила малечу? – миттю напнулись вени на скронях молодика. – Хто у Вас сьогодні в адміністрації головний?

– Ні, Артеме. Римма тут ні до чого. Вона після твоєї вчорашньої пропозиції взагалі на лікарняний пішла. А Янку хазяїн забрав.

– Ту дівчинку звати Яна? – знову відчув щось дивне в собі Артем. – А куди й навіщо її забрали? Хіба у Вас мережа закладів?

– Знову не вгадав. Я кажу не про виконавчого директора, а про власника...

– Не зрозумів? – зовсім розгубився молодик, що об’їздив уже майже всю Європу, трохи зачепив Азію та наразі уточнив: – Вашого власника чи її? Вона що заміжня?

– Дивна історія взагалі, як для нашого часу... – знітився бармен та прикусив язика.

– Борю, я чекаю! – нетерпляче гримнув Артем і назвав хлопця справжнім ім’ям, а це вже не віщувало нічого доброго. Той зрозумів, що втрапив у халепу, але пояснив:

– Розумієш, пане Лісогір, з малою не все так просто. Розповідають, що її мати застрягла серед боргів. А наш власник їх сплатив, тільки навзаєм забрав собі Янку...

– Борю, ти при своєму розумі? Що значить: забрав собі? Вона ж не корова чи коза, а жива людина, – від подібних слів Артем підвівся на ноги й відчував, що йому бракує повітря.

– Це вже: як кому. А наш господар все міряє грошима та зважує на свій розсуд. Я думав, що Янка в нього на господарстві, але дівчата пліткують, що тримає малу за наложницю. Може й не знущається, синців я не бачив та дівчина зранку часто плакала в кутку. Взимку їй лише вісімнадцять стукнуло, ми поздоровляли тут. Тьомо, та ти очима так не світи й до поліції не звертайся. Марна то справа. У Гребенюка все куплено, – закінчив свою розповідь бармен.

Артем слухав його, наче в комі. Наразі здавалося, що він перемістився кудись у середньовіччя. Як таке може бути у двадцять першому столітті? Тут, посеред столиці? Це просто марення якесь!