Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Скоро Лісогір опинився на задньому дворі. З вулиці хвіртка прочинилася й Топчій був готовий приймати втікачку. Римма виконала свою частину угоди та підштовхнула Яну:
– Йди, тут на тебе чекають. Тільки про мене з донькою не забудьте, пане Лісогір, – прошепотіла вона й миттю зачинила хвіртку зсередини.
– ...Ви? Що Ви тут робите? Господи, навіщо ж так підставлятись? Він нас усіх повбиває! – вимовила дівчина, думаючи наразі не про себе, а про двох здорових чоловіків, що не мали ланцюгів, а лише ненависть до клятого рабовласника.
Артем підхопив полонянку на руки й так заліз у Джип. А напарник зірвався з місця й помчав на виїзд з дачного містечка, що було духу. На всякий випадок, глушилка камер ще працювала, бо як вгадати: де закінчувалась територія законів Годзіли?
– Ходу, Жеко, ходу! Привіт, Яно. Вибач, сьогодні я тебе знову зачепив, – посміхнувся Артем та підсвідомо зняв з її щічок розсипане волосся. Дівчина відсахнулася, забилася в куток заднього сидіння й уся тремтіла.
– Я не розумію: що відбувається? Куди Ви мене перевозите? – важко дихала бідолашна, а її очі бігали з одного викрадача на іншого.
– Яно, не бійся, будь ласка. Ти ж повинна нас пам’ятати: вечір у «Максимумі», биті тарілки, криклива адміністраторка... – щасливо всміхався Лісогір.
– Я пам’ятаю, але куди Ви мене забираєте? – до смерті налякана своїм страшним життям, Яна ще не відчувала доброти й Артем лагідно пояснив:
– А ти хотіла б залишитися там? Дівчинко, ми тебе дійсно викрали, але спробуємо повернути до вільного життя. Щоб просто дихала й не боялася. Завеземо подалі, де катюга не дістане. Пройде час і ти забудеш свій біль. Ми з товаришем плідно готувалися, але вийшло навіть простіше. Поживеш у моєї тітки. Не бійся, вона хороша, там тихо й зелено. Прошу тебе, не трусись.
Красиві сині очі спочатку недовірливо дивились на Артема, але в міру надходження інформації наливалися сльозами та в кінці розповіді дівчина просто кинулась до рятівника на груди й заридала так, що Топчій уважно глянув в оглядове дзеркало.
Досвідчений далекобійник за кермом старого доброго Джипа мчав харківською трасою, десь під сто десять, а Київ залишався все далі. Артему страшенно хотілося обійняти злякану пташку, але він розумів, що дівчині наразі не до його обіймів. Тому тримав руки осторонь і просив:
– Яно, будь ласка, не ридай. Бо від таких звуків мені здається, що я теж безсердечний звір.
– Ви... Ви навіть не уявляєте: яку біду накликали. Він же нас усіх знищить... Навіщо я вам здалася? Моє життя давно пропаще. Чого ж ризикувати через нікому не потрібний шмат м’яса? – билась в істериці дівчина, а Євген знову подивився в дзеркало на Артема й підказав:
– Арте, поцілуй її. Інакше не заспокоїться.
– Я? Зараз? – злякався цих слів чарівний ловелас Лісогір.
– Ну, не я ж! Комусь треба баранку в руках тримати. Та й потім, це була твоя ідея: врятувати її, – з усього серця потішався над розгубленим товаришем Топчій.
Артем зрозумів, що іншого виходу в нього немає. Він взяв у долоні мокре від сліз личко Яни, трохи нахилився і вперше доторкнувся вустами до її ніжних губ. Вони ще здригалися, але дівчина не виривалась, а навпаки стихла та здається намагалася розібратися: що відчуває?
А закоханий Лісогір від одного дотику сам затремтів та слухав, як по всьому тілу розлились блаженні солодощі. Наразі він молив Бога, щоб взагалі зупинив час саме на цій миті…
– Ось бачиш, спрацювало! – посміхнувся Топчій. – Яно, привіт! Мене Євгеном звати.
Дівчина сором’язливо опустила очі та обережно облизнула вуста, тільки-но вперше обласкані сильним і ніжним чоловіком. Вона ще тяжко дихала від хвилювання та здається потихеньку заспокоювалась.
– Вибач, але я не знав, як ще зупинити твою істерику... – теж зашарівся Артем і кинув собі на руки джемпер, бо від того поцілунку відчув страшенне збудження. – Зараз тобі треба поспати, Яно. Хочеш води? Жеко, дай!
– О, чую командний голос. Значить Лісогір повертається до тями. На! – простягнув Євген назад пляшку мінералки та задоволено посміхався, ніби вже все налагодилось.
А дівчина пила воду так, наче добу її не бачила й Артем зрозумів, що вона голодна:
– Брате, але ж ми пеньки з тобою! Дитина голодна, а ми прорахували все, тільки їжі зовсім не взяли. Треба буде зупинитися десь на трасі.
– Треба - зупинимось. Начальнику, як скажеш! – блазнював радісний Топчій.
– А він Ваш начальник? – оживала викрадена красуня й поглядала на друзів тим своїм неймовірним небесним поглядом.
– Ого, ще який! – підморгнув Євген.
– Та не слухайте Ви цього дурня, Яно! Брат він мені по життю, – щиро зізнався Лісогір.
– Але ж ви зовсім не схожі... – наївно вірила в усе сказане дівчина.
– Повірте, пройде трохи часу і Ви зрозумієте, що немає рідніших братів, ніж ми. А тепер лягайте поспати. Ми розбудимо, коли побачимо якийсь пристойний заклад.
Артем підклав їй під голівку свій джемпер і вкрив кофтою «брата». Потім перебрався на штурманське сидіння, поруч з Топчієм, та загадково посміхався розуміючи, що Бог їм все-таки допоміг.
