Раді Вас бачити!

— Він сказав, що ми товар, — Джозі трусило, як молоде дерево під штормом. Вона сиділа у кріслі в моїй кімнаті, закутана в плед. Ребека забралася з ногами на підвіконня. А я…

Я мала закінчити одну справу до того, як батько повернеться. Ніхто з нас не знав, коли це має трапитися. Тому першим, що я зробила після того, як наказала служниці принести нам сніданок і солодкий чай у мою кімнату, поквапилась у коридор.

Дісталася кімнати Гідеона, який вже майже зібрав речі, і постукала.

— Так?

— Я маю забрати рослини, — промовила я, переступивши поріг.

Брат вже був вбраний у дорожній одяг, поряд стояв його багаж. За цей короткий час він зібрав все те, з чим повернувся додому з Лонтапору.

— Тобі не варто їх торкатися, — помітив Гідеон і зняв рукавички. — Давай допоможу.

Відмовлятися не стала. Віддала йому кілька зачарованих мішечків, які мали зберегти рослини кілька днів. Їм не буде треба ані вода, ані сонце, ані ґрунт. Та лише кілька діб.

Незабаром мішечки вже були в мене, а в середині ховалися рослини, які не мали рости ніде.

— Може одразу візьмеш з собою? — спитала я, спостерігаючи за тим, як брат підіймає свій багаж. — Може стати гарним аргументом у розмові з короною.

— Спочатку я хочу спробувати інший шлях, — відповів він, сумно посміхнувшись. — Все ж таки паплюжити ім’я роду не дуже хочеться таким.

— Розумію, — зітхнула я.

— Я зніму кімнату в якомусь заїжджому дворі, — промовив він тоном, наче звітував переді мною. — Напишу тобі листа, коли знайду де зупинитися. І напишу після того, як зможу потрапити на аудієнцію до короля. Чекай.

— Звісно, — я кивнула. А потім не стрималася і зробила до брата крок, щоб міцно його обійняти. — Я буду молитися всім богам за тебе.

— У мене не найскладніше завдання, — пробурмотів він, обіймаючи мене однією рукою у відповідь. — Я сподіваюся, що впораюся швидко. Однак тут тепер дуже небезпечно.

— Я не дозволю йому нашкодили сестрам, — запевнила його і відступила на крок. Підняла руку і… на моїх пальцях затанцював вогонь. — Я вчуся цьому, брате. І якщо батько перетне межу у бік Джозі чи Ребеки… Я його зупиню.

— Емілі…

Важке зітхання — це все, що я почула від брата у відповідь. Однак у цьому зітханні можна було почути звуки полегшення. Адже тепер Гідеон був певен, що з сестрами нічого не трапиться.

Він поїхав. Залишив нас самих у маєтку. І я повернулася до сестер, які так і не поснідали. Тарілки стояли на столику, страви вже остигли. Ребека сиділа на підвіконні і дивилася у вікно, а Джозі пила чай, охопивши чашку обома долонями.

Вона скинула на мене погляд, помітила, що я щось заховала у шухляду столика і скинула брови у німому запитання.

— Докази того, що наш батько коїв погані речі, — відповіла я і випросталася. — Я залишу їх, щоб скористатися у разі потр***.

Жодна з сестер не стала нічого питати. А я перехопила власний погляд у дзеркалі. Здригнулася.

Велика червона пляма покривала всю щоку, заходила на скроню. А у кутку рота вже запеклася кров.

— Він справді вирощував наркотики? — спитала Ребека. Вона все ще дивилася у вікно, її голос лунав відсторонено, наче вона була не тут.

— Так, — важко промовила я, сівши на край ліжка. Потягнулася до їжі й в моменті зрозуміла, що не зголодніла. Взяла чашку і поглянула на молодшу сестру.

— Я навіть знаю тоді, що він виготовляв, — пробурмотіла Ребека. — У місті ходили чутки про якийсь чарівний порошок, що з’явився десь рік тому. Наче він не викликає звикання. Що він краще за багато трав розслабляє і втамовує біль… От тільки…

— Тільки? — Джозі зацікавилась.

А Ребека хитнула головою:

— Все те саме, що й інше. Тільки нове. В мене один знайомий загинув від цієї гидоти. А може і якоїсь іншої. Вибачте, та я в цьому не розбираюся.

— І добре, — прошепотіла я, зробивши ковток чаю. — Я хочу це зупинити. Я хочу, щоб Гідеон очолював вашу родину. Я хочу, щоб ця людина зникла з нашого життя.

Сестри, не зговорюючись, поглянули на мене. Джозі скривилася.

— Ти досі не використала мазь. У тебе скоро новий вихід в суспільство. Батько… Я не знаю. Так не має бути!

— Буває і гірше, — пробурмотіла Ребека, опустивши погляд. — Знаю історію, де батько вбив своїх дітей через якусь дрібницю.

Джозі здригнулася і злякано поглянула на молодшу:

— Ти знала їх?

— Не особисто, — хитнула та головою. — До того ж вони були простолюдинами. Тобі що, сестро, шкода простолюдинів?

Цей виклик у питанні почула не лише я.

— Звісно! — голос Джо задзвенів від невдоволення. — Мені шкода всіх! Я просто… так я не схвалюю те, що ти спілкуєшся з таким людьми, Ребі. Але не через те, що вони простолюдини. А через те, що їхній світ жорсткіше за наш. Я хвилююся, що вони можуть нашкодити тобі. Я за тебе хвилююся. Розумієш?

В сірих очах молодшої промайнуло щось таке, від чого в мене серце стислося від жалю.

— Тоді я неправильно тебе зрозуміла, — пробурмотіла вона і знову поглянула у вікно. — Вибач.

— Ти мені вибач, — Джозі схопилася з місця і за мить вже була поряд з вікном. Обійняла сестру, яка невдоволено забурчала. — Я завжди буду про тебе піклуватися. Навіть якщо тобі здається, що я тебе не розумію. Пробач, якщо щось не так, гаразд?

— Гаразд, — прохрипіла Ребека. — Пусти!

Джо відступила на крок, посміхаючись крізь сльози та кинула фразу, від якої в мене все усередині здригнулося.

— Була б жива мама, такого б не трапилося. Нічого з усього цього. Вона б не дозволила батьку невідомо куди подіти стільки грошей, вона б не стала вирощувати цю гидоту! Та вона б не дозволила нам вийти заміж за тих, кого ми не покохаємо. А він… він… він все це зробив! Він знищив нашу родину!

Тепер вже мені закортіло обійняти її. Однак я ледве не вперше бачила Джо сердитою. Не сумною, не засмученою. А саме сердитою та злою.

— Боги вирішили інакше, — Ребека знайшла слова раніше за мене. — Хвороба… Хто б міг подумати, що ніхто не зможе вилікувати якусь там хворобу? Хто б міг подумати, що саме так піде з життя Пряна королева?

— Якби не це, все було б інакше, — погодилася я, встала. — Та зараз є тільки ми. Ми є одна в одної. І в нас є старший брат. Ми розберемося з цією проблемою. Спочатку дамо Гідеону час поговорити з королем… Якщо нічого не вийде, батько мав рацію, до мене залицяється сам кронпринц. І нещодавно він сказав, що у разі потр*** я можу на нього розраховувати. Здається, це саме та потреба.

Джозі поглянула на мене:

— А що з грошима робити? Борги ж є? Ці рослини… де він їх вирощує?

— По одній проблемі за раз, — озвучила я свій девіз по життю. — Спочатку позбавити влади нашого батька. З іншим розберемося разом пізніше. Ви ж мені допоможете, якщо що?

— Так, — Джо кивнула, не замислюючись.

— Навіть якщо ти не будеш просити, — відгукнулася Ребека.

А я тоді навіть не звернула уваги на те, що саме вона сказала.