Раді Вас бачити!

— Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав асфальтоукладник.

Сінді простягнула мені паперовий стаканчик із чимось підозрілим. Вона сама не пила каву і іншим пропонувала якісь ванільно-хімозні напої. За три тижні на новому місці вона стала майже подругою в цьому акваріумі. Яскрава, балакуча, з вічним безладом на голові та в особистому житті, вона була єдиною, хто наважився заговорити зі мною в перший день, незважаючи на клеймо «протеже брата». Хоча й загалом не доводилося скаржитися на колег. Це була зовсім інша ліга, ніж гадючник на минулій роботі в боротьбі за виживання. Вочевидь, більші оклади покращують характер та підвищують доброзичливість у колективах.

— Гірше, — я прийняла пійло, як ліки. — Мене переїхав Відмер. Він завернув звіт по Токіо. Передав, що мої графіки викликають у нього мігрень. Такий ніжний, не те що я. Не маю часу на мігрені.

Лукас, який зазвичай мовчав і тільки кивав, відірвався від свого сендвіча, проковтнув шматок із ризиком вдавитися задля репліки:

— Він завернув Токіо? Але ж ти сиділа над ним три доби. Клаус казав, це геніально. А Клаус так просто не хвалить.

— Клаус боїться власної тіні, а гер Відмер... — я не договорила.

— А гер Відмер просто хоче перевірити новеньку на міцність, — у дверях намалювався Ганс.

Він працював у юридичному, але чомусь постійно стирчав у нас на поверсі. Можливо, тому що тут була найновіша кавомашина, а можливо, тому що тут була Сінді і тепер я. Ганс був із тих слизьких типів, які знають усі плітки раніше, ніж вони стаються, і дивляться на жінок так, ніби подумки роздягають їх до білизни. А ще постійно знімав якісь шортси, я не наважувалася зайти в його соцмережі подивитися на це. Він сперся на одвірок і окинув мене липким поглядом.

— Кажуть, ти вчора пішла з офісу о дев'ятій вечора. Стефан не ревнує? Чи наш «золотий хлопчик» тримає тебе в заручниках?

— Якщо я знову буду відмиватися від твоїх слів, то зрештою скажу щось Стефану. Або й золотому хлопчику.

Він не повірив і далі повернувся до Сінді.

— Гансе, йди перевіряй договори, — огризнулася вона, ще не давши йому сказати й слова. — Не заважай людям страждати.

— Я просто хвилююся, — Ганс гидко посміхнувся. — Статистика невблаганна, люба. Попередня аналітикиня протрималася два місяці. Ти вже б'єш рекорди виживання. Роблю ставку, що ти вилетиш до Різдва. Або сама втечеш.

— Вона пішла у декрет, — нагадала я.

— Вона воліла завагітніти, ніж працювати в диявола, — кинув хтось і собі репліку. Ці люди спілкувалися, не відриваючись від роботи ні на мить. Наче зібралися самі багатопоточники в одному місці.

— Я не втечу, — відрізала я. — І я не збираюся обговорювати своє життя з тобою, Гансе.

— О, зубки! — він засміявся. — Люблю таке. Але серйозно, Інес, подейкують, він до тебе нерівно дихає. У поганому сенсі. Клаус каже, він ніколи не перевіряв аналітику особисто. А твої звіти читає під лупою. Ну тобто, він тебе просто ненавидить. Більше, ніж усіх інших. Наступила йому на ногу в минулому житті?

Я здригнулася. Якби ж то на ногу. І якби ж то в минулому житті. В цей момент динамік гучного зв'язку, який висів під стелею і був призначений для протипожежних сповіщень, ожив.

— Міс Ланг, — голос диявола, спотворений динаміком, пролунав на весь поверх, як голос Бога з машини.

Запала тиша. Навіть Ганс заткнувся. Сінді округлила очі.

— Міс Ланг, до мене. Негайно.

Він обрав не ту професію. Мав би стати кінологом. На команду кілька працівників теж повернулися і мало не рвонули в бік його кабінету. Я поставила недопите пійло на стіл. Руки затремтіли, і я сховала їх у кишені брюк. Затремтіли навіть повіки, наче зібралася плакати. Але я вже навчилася вдихати глибоко по вісім разів поспіль. Це допомагало, хоч і паморочилася голова.

— Ну все, — прошепотів Лукас. — Тримайся.

Ганс провів мене поглядом, у якому читалося зловтішне: «Ну що, я ж казав?». Секретарка Марта навіть не підвела голови, просто махнула рукою на двері: мовляв, йди. Я увійшла. В перший тиждень наполегливо стукала і чекала запрошення, доки не дізналася, що таке теж бісить нашого боса. Якщо він кличе — маєш заходити без додаткових церемоній.

Адріан стояв біля вікна. Він, мабуть, не працював з самого ранку. На його столі був ідеальний порядок, жодного папірця. Тільки мій роздрукований звіт. Він повільно повернувся. Його погляд був темним, важким. Він дивився не на моє обличчя, а нижче. На мою блузку. Це була звичайна шовкова блузка смарагдового кольору, закрита і стримана. Я мала теорію, що він зумисно втуплюється в несподівані частини тіла, щоб більше налякати.

— Ви кликали, герр Відмер? — запитала я, намагаючись не пустити голосом півня. — Щось не так зі звітом по Токіо?

Він нарешті підняв очі до мого обличчя.

— Звіт прийнятний, — сказав він байдуже. — Хоча висновки банальні.

— Це ж добре?

— Ви не можете робити оцінку.

— Тоді навіщо я тут?

Він підійшов до столу, взяв свою порожню чашку і простягнув її мені.

— Кави.

Я кліпнула.

— Що?

— Мені потрібна кава, — повторив він, дивлячись мені прямо в очі. — Подвійний еспресо. Без цукру. Із тієї кав'ярні на розі, через дорогу.

Я завмерла. Кров ударила в голову.

— Ви жартуєте? У вас є секретар. У вас є кавомашина за ціною мого автомобіля в приймальні. Я — старший аналітик, а не кур'єр.

— А я — генеральний директор, — він поставив чашку на край столу, ближче до мене. Чашка була велика, просто чорна чашка. — І якщо я кажу, що мені потрібна кава саме від вас, міс Ланг, то ви йдете і приносите її. Це перевірка на... лояльність. І стресостійкість.

Він знущався. Він відверто, нахабно знущався. Він хотів показати мені моє місце. Ти можеш бути скільки завгодно розумною, Інес, але для нього ти — обслуга.

— Це не входить у мої посадові обов'язки, — процідила я.

— У ваші обов'язки входить виконання прямих доручень керівництва, — він сперся стегном об стіл, схрестивши руки на грудях. Його губи скривилися в ледь помітній посмішці. — Чи, можливо, вам заважають корона і статус дівчини брата? Якщо так — двері там. Заява на звільнення пишеться у вільній формі.

Це був шах. Я сама вступила в цю пастку. Мені просто потрібна робота. І гроші. Я зробила крок уперед. Взяла чашку. Мої пальці на мить торкнулися його пальців — холодних, сухих. Між нами пробіг розряд, від якого в мене перехопило подих, а його зіниці розширилися. Він не відсмикнув руку. Він тримав чашку ще секунду, змушуючи мене відчувати цей контакт.

— Подвійний еспресо, — повторив він тихо, майже інтимно. — Не змушуйте мене чекати. Ви знаєте, що я стаю нестерпним, коли не отримую бажаного.

Я вирвала чашку з його рук.

— Буче зроблено, герр Відмер.

Я йшла коридором, стискаючи цю кляту чашку, і уявляла, як виливаю окріп йому на ці бездоганні штани, просто на член. Щоб злізла шкіра. Внизу, в холі, я зустріла Ганса, який саме повертався з перекуру. Він побачив чашку в моїх руках і зрозумів усе без слів.

— Ого, — присвиснув він. — Зі старшого аналітика в офіціантки? Кар'єрний ріст у Відмера вражає.

Я пройшла повз нього, не кинувши й погляду. Але я запам'ятала цей сміх. Чекай, я й тобі колись кави зварю.