Раді Вас бачити!

Я прокинулася від легкого поштовху в плече. Спочатку не зрозуміла, де я: теплий килим під спиною, запах дров і шкіри, тьмяне світло від каміна. Очі розплющувала повільно, ніби повіки налилися свинцем. Він сидів у кріслі наді мною, вже одягнений у чорний облягаючий светр-водолазку та темні штани. Волосся було ще трохи вологе після душу, пахло свіжим милом.— Вставай, кляксо. Вже вечір. Ти проспала весь день.

Він так і говорив — іронічно, наче насміхався, низьким голосом. Я сонно замурчала, потягнулася під ковдрою, яка з'їхала вбік. І тільки тоді зрозуміла — я повністю гола. Ковдра зсунулася до стегон, груди відкрилися, і я різко потягнула її назад, ховаючись до підборіддя. Щоки спалахнули.

Він тихо розсміявся.

— Ти ж знаєш, що я вже все бачив.

Я буркнула щось незрозуміле, зарилася глибше в хутро. Було відчуття, що я ще не прокинулася, а існую в якомусь іншому вимірі... А він що робив? Просто сидів і дивився? Чи ходив кудись... Чому мені так спокійно з ним, ніби я вдома, а не в чужому шале з чоловіком, якого знаю два дні?

Він штурхнув сильніше, цього разу рукою по плечу.

— Ти спати сюди приїхала? Вставай.

Я визирнула з-під ковдри, все ще тримаючи її, як щит.

— Чому клякса?

Він усміхнувся ширше, очі блиснули.

— Бо геть розплилася. Як клякса на папері. Красива клякса, але все одно розплилася.

Я пирхнула, намагаючись не посміхатися. Підвелася повільно, тримаючи ковдру на грудях, наче це щось змінювало. Ноги тремтіли від спогадів про те, що він робив зі мною кілька годин тому. Тіло ще пам'ятало кожен його дотик, кожен поцілунок, кожен раз, коли він зупинявся саме тоді, коли я вже не витримувала.

— Сьогодні ввечері йдемо в бар у селі. Там жива музика, люди танцюють. Ти ж казала, що любиш танцювати.

Я завмерла по дорозі в душ.

— Я? Коли я казала?

— Коли напилася. У перший вечір. І ще казала, що твій колишній танцював, як мішок з картоплею.

Я голосно розсміялася, аж ковдра з'їхала з одного плеча. Він запам'ятав. Кожне слово. Зі Стефаном я могла сто разів повторювати одне й те саме — він чув, але не чув. А цей... цей запам'ятав.

— Добре, — сказала я, все ще сміючись. — Та то я трохи прикрасила. Насправді то я танцюю, як мішок з картоплею. Ну тобто не вмію повільно танцювати. Тільки якось так... гойдатися.

— Тоді я навчу.

Я швидко привела себе до тями в душі і вийшла, знову в ковдрі. Він підхопив мій одяг: светр, штани, білизну — все було акуратно складене на кріслі. Простягнув мені.

— Одягайся. І не ховайся, мішку з картоплею. Я вже сказав — все бачив.

— Ти будеш щогодини давати мені прізвиська?

— Ти сама собі їх даєш. Я лише підхоплюю.

Я взяла речі, все ще тримаючи ковдру однією рукою. Потім відпустила її — хай падає. Стояла гола перед ним, не ховаючись. І він завмер, дивлячись. Знову довго, пильно, як завжди. Але цього разу в погляді не було голоду.

— Гарно, — сказав він тихо. — Дуже гарно.

Я швидко одяглася — штани, светр, шкарпетки. Він подав мені куртку, шарф. Коли я замотувалася, він підійшов ближче, поправив комір, пальці ледь торкнулися шиї.

— Готова танцювати?

Я кивнула. Я вже каталася на лижах, що мені тепер ті танці? Так до кінця тижня він мене і в космос відправить, і я полечу.

Ми вийшли з шале. Сніг скрипів під ногами, зірки вже горіли над горами, повітря було скрипуче, морозне. Він взяв мене за руку — він робив це наче з наміром, не просто щоб зачепитися чи торкнутися. Одразу міцно і впевнено хапав. Ми йшли мовчки до села, до бару, де вже чулася музика: скрипка, гітара, тихий сміх людей.

А я чомусь нестерпно захотіла танцювати. Хоч гойдатися, хоч хитатися, тільки щоб він вів мене у своїх руках, а я піддамся кожному їхньому поруху усім тілом.