Раді Вас бачити!

Ми ввалилися в бар і занурилися в саму квінтесенцію поняття затишку. Темне дерево, низькі балки, тріск дров у каміні та приглушений сміх. Шлунок голосно буркнув, і я зрозуміла, що не їла цілу вічність. Або принаймні мені так здавалося.

Беатріс і Томас уже окупували кутовий столик. Беа запекло махала рукою, сяючи так, ніби вона особисто виграла Олімпійські ігри.

— Нарешті! — вигукнула вона, ледь я встигла зняти куртку. — Ми вже збиралися оголошувати вас у розшук. Томас, замовляй усе! Наша дівчинка виглядає так, ніби готова з'їсти стіл.

Я не сперечалася, справді була готова. За п'ять хвилин стіл зник під тарілками. Це була справжня «сільська» розкіш Альп: величезна дошка з хрусткою ковбасою та в'яленим м'ясом, миска з картоплею, посипаною великою сіллю та пахучими травами, тягуче фондю — гарячий сир, який пускав у повітря такі аромати, що в мене паморочилося в голові. Здається, я починала розуміти, чому люди їдуть відпочивати саме сюди.

Я не церемонилася, вхопила шматок свіжого хліба, занурила його в сирну масу і відправила в рот, заплющивши очі.

— Боже, це законно — бути таким смачним? — промурмотіла я з набитим ротом.

— Ти ж не на дієті з сексу, Інес, — реготала подруга, наливаючи мені вина. — Їж. Ти нарешті виглядаєш живою.

Я жувала, відчуваючи, як сили повертаються до кожної клітини. І раптом кольнуло. Зі Стефаном ми ніколи так не їли. Вечері з ним були... церемоніальними. Салати, «правильне» вино, його вічне: «Люба, ти впевнена, що хочеш цей десерт? Калорії ввечері — це ворог». Він контролював мій раціон так само м'яко і непомітно, як і все інше. А тут я сиділа з брудними від хлібних крихт пальцями, з повними щоками, і мені було абсолютно начхати на те, як я виглядаю. Між Беа та Стефаном чорна кішка пробігла вже давно, цим теж пояснювався захват подруги від моєї раптової... інтрижки?

— Скажи мені, — Беа раптом подалася вперед, її очі заблищали. — Як ти взагалі його терпіла так довго? Я про Стефана.

Я зупинилася, тримаючи в руці шматок ковбаси.

— Ну... він був надійним.

— Надійним як в'язниця? — гмикнула. — Ти ж пам'ятаєш, як він поступово витісняв мене з твого життя? Не прямо, о ні. Він надто «шляхетний» для цього. Але ці його коментарі: «Беатріс знову буде розповідати про свої пригоди? Я так втомився, давай проведемо вечір удвох». Або: «Твої подруги такі легковажні, Інес, вони на тебе погано впливають».

Я мовчала. Це була правда. Стефан гасив моє світло, накриваючи його важким ковпаком своєї «дорослості», хоча дорослим був хіба що за мій рахунок. Вдаючи турботу, просто обривав усі життєві судини, які вели не до нього. Він робив мене сірою, щоб я надійно вписувалася в його інтер'єр. Щоб зрештою, виховавши, міг представити в своєму світі як ідеальне доповнення до нього... до порожнечі.

— Цей принаймні не шукає відмовок, щоб ти не побула з нами, — додав Томас, киваючи кудись за мою спину. — Хоча, здається, він теж голодний.

Я обернулася. Адріан стояв біля барної стійки, спершись на неї ліктем. Він не підходив, просто спостерігав. Дивився, як я жеру, і сміявся. Тихо, ледь помітно, дивлячись прямо на мене — на мої набиті рот і повні щоки.

Я відчула, як густо червонію. Я виглядала як хом'як, що пограбував склад провізії. Беатріс просто підняла руку, підкликаючи його. Адріан відштовхнувся від стійки і підійшов до нашого столу. Його постава, його спокійна впевненість — все це миттєво змінило атмосферу в барі.

— Адріане, — Беа вищирила зуби в усмішці. — Я ще не бачила свою подругу такою голодною. Ви що, забороняєте їй їсти на ваших заняттях? По лижах.

Я ледь не вдавилася картоплею. Адріан глянув на мою тарілку, потім на мої губи, які блищали від олії, і в його очах спалахнув той самий голод, який я бачила на схилі.

— Навпаки, — сказав він, сідаючи на вільний стілець поруч зі мною. — Мені подобається цей апетит. Інес сьогодні дуже багато працювала. Вона заслуговує на кожну калорію.

Я продовжувала жувати, бо зупинитися було б ще дурніше.

— Ми з Беатріс теж колись так починали, — вставив Томас, намагаючись розрядити мою ніяковість. — Тільки вона мене не на лижах збила, а просто врізалася в мене на вулиці. На широкій вулиці! Мабуть, зумисно.

— Бо ти стояв як стовп! — відрізала Беа і знову повернулася до Адріана. — Знаєте, вона зазвичай така правильна. Вона не така, як зараз виглядає, повірте. Це дуже достойна дівчина.

Беатріс сміялася, подаючи ці «виправдання» для мене, та була явно задоволена моїм станом. Обожнюю Беатріс. Адріан накрив мою руку своєю гарячою долонею, коли я потягнулася за новим шматком хліба.

— Ідеальні декорації нудні, — промовив він тихо. — Мені більше до вподоби те, що я бачу зараз.

Я ковтнула і вперше за вечір відклала виделку. Стефан справді намагався переконати мене, що Беатріс — це проблема. Що її гучний сміх і прямота — це занадто. Але зараз, сидячи між найкращою подругою, яка знала мене справжню, і чоловіком, який хотів бачити мене саме такою, я вперше відчула, що сірий ковпак Стефана тріснув остаточно. Тут, серед запаху сиру та вина, я не була виправленою версією. Я була Інес. Яка жере картоплю, червоніє і хоче танцювати до ранку, хоч і не вміє.

Адріан раптом взяв серветкою і витер жир та крихто з моїх губ.

— Ти зможеш танцювати тепер, жерухо?

О, тепер я «жеруха».

— Завжди, — відповіла я.