Раді Вас бачити!

Наступні два тижні нагадували життя в рекламі йогурту, хіба що без двох дітей. Все було пастельним, корисним і до нудоти правильним.

Я дозволила Стефану повернутись, і він дотримувався слова. Він став взірцевим хлопцем — тим, про якого я мріяла останні два роки. Він приносив каву в ліжко, хоча раніше бурчав, що крихти псують простирадла. Він питав, як пройшов мій день, і навіть слухав відповідь, не втикаючи в телефон. Він більше не зникав вечорами.

— Ти щаслива? — запитав він якось за вечерею, наливаючи мені вина.

Я покрутила келих у руках. Червоне вино. Густе, темне. Як глінтвейн у тому барі.

— Так, звісно, — відповіла я й усміхнулася.

Я не брехала. Я мала все, чого раніше й хотіла. Стабільність. Повернення додому, де тебе чекають. Але всередині було відчуття, ніби я дивлюся на світ через каламутне скло. Смаки стали прісними, а музика — надто тихою.

Чергова вечеря йшла за ідеально нудним сценарієм, доки Стефан, остаточно розслабившись від вина та моєї покірності, не вирішив проявити свою егоцентричну натуру. Він відкинувся на стільці, крутячи в руках порожній келих. Його обличчя набуло того самого вигляду «скривдженої дитини», який він завжди вмикав, коли хотів щось отримати.

— До речі, кохана, — почав він, примружившись. — Я тут згадав... ти ж тоді, перед моїм днем народження, так готувалася. Робила якісь таємничі дзвінки, кудись їздила. А подарунка я так і не побачив.

Я завмерла з виделкою в руці. Перед очима на мить спалахнула та сама оксамитова коробочка з вінтажною «Омегою», яку я загубила в засніжених Альпах. Подарунок, який тепер належав чоловікові з іншим іменем і зовсім іншою вагою в моєму житті. З нульовою вагою, Інес, з нульовою.

— Ти його викинула в пориві люті? — Стефан усміхнувся, явно вважаючи це вдалим жартом. — Шкода, якщо це було щось дороге. Я б оцінив твій жест зараз.

Я повільно відклала прибори. Холод, який я так ретельно намагалася вимити з квартири, миттєво повернувся в мою душу. Я підняла на нього погляд, у якому не було ні краплі тієї «домашньої» Інес.

— Якраз навпаки, Стефане, — промовила я з таким льодом у голосі, що він мимоволі здригнувся. — Я дуже вдячна за те, що ТИ мені подарував у той вечір. Того розриву, того болю і того, куди він мене привів... цього подарунка мені цілком достатньо. Більше мені від тебе нічого не потрібно.

Стефан миттєво замовк. Він відкрив рот, щоб щось заперечити, але, зустрівшись зі мною очима, передумав і втупився у свою тарілку. Він зрозумів, що перегнув палицю, зачепивши тему, яку я ще не готова була проковтнути.

На кілька секунд я відчула гостру мить тріумфу. Але щойно він відвів погляд, ця іскра згасла, залишаючи по собі ще більше порожнечі. Перемога над Стефаном не принесла полегшення. Вона лише нагадала мені, що я живу з людиною, яка навіть не помічає, як глибоко вона мене поранила. І як далеко я від неї зараз, сидячи за одним столом. Я зовсім не хотіла йому мститися, бо було байдуже.

Альпи я запакувала у найдальший кут свідомості. Я заборонила собі згадувати холодний вітер, запах ялівцю і те, як чужі руки тримали мене на схилі і поза ним. То була галюцинація. Кисневе голодування. Курортний роман, який закінчився б розчаруванням, якби продовжився хоч на день довше. А тут — реальність. Стефан — це реальність.

Єдине, що вибивалося з цієї ідилії — моя робота. Я повернулася в логістичну фірму, де працювала аналітиком, і вже на третій день зрозуміла: я задихаюся. Цифри дратували. Колеги з їхніми розмовами про погоду й знижки в супермаркетах викликали бажання вити. Я виросла з цього офісу, як підліток виростає з дитячих штанців. А вищу посаду мені б не дали.

— Тобі треба щось змінювати, — сказав Стефан одного вечора, коли я втретє за вечір поскаржилася на шефа. — Ти розумніша за них усіх разом узятих.

Він сидів на дивані, розслаблений, задоволений життям.

— Легко сказати. Ринок зараз мертвий, а починати з нуля деінде...

— Є варіант, — перебив він, відкладаючи планшет. — Я не хотів говорити раніше, бо ти знаєш... ми намагаємося не змішувати особисте і бізнес. Але мій брат зараз бере співробітників. Це чудова нагода.

Я напружилась. Я знала, що у Стефана є старший брат, той самий «золотий хлопчик», який керував сімейним холдингом Widmer Corp, поки Стефан грався в менш відповідальні ігри. Я ніколи його не бачила — він вічно був у відрядженнях, на радах директорів або жив у Лондоні. Стефан говорив про нього з сумішшю захоплення і страху.

— У твого брата? — перепитала я скептично. — Того самого, який, за твоїми словами, звільняє людей за неправильний відтінок краватки?

Стефан засміявся.

— Він перфекціоніст, Інес. Він складний. Жорсткий. Але він платить втричі більше, ніж ти отримуєш зараз. І це рівень, якого ти варта. Аналітика, стратегія, міжнародні контракти. Це вища ліга.

Втричі більше. Це був аргумент.

— А він візьме... «свою»? — я зробила лапки пальцями.

— Він візьме професіонала. Попередня аналітикиня пішла в декрет... точніше, втекла в декрет, щоб не бачити його обличчя, — пожартував Стефан. — Я просто покладу твоє резюме йому на стіл. Решта за тобою.

Я вагалася. Працювати на родича хлопця було поганою ідеєю, але залишатися в своєму болоті — ще гірший варіант.

— То що? Спробуєш? — Стефан дивився на мене з надією. Він хотів як краще. Він хотів ввести мене в сім'ю.

— Давай, — сказала я. — Відправляй резюме.

— Ти не пошкодуєш. Він, звісно, буває тим ще мудаком, але ти впораєшся. Ти ж у мене з характером.

Я всміхнулася, але посмішка вийшла кривою. Десь глибоко всередині інтуїція волала сиреною і била у дзвони, попереджаючи про айсберг. Але я, як капітан «Титаніка», вирішила, що цей корабель непотоплюваний.

— Коли співбесіда? — запитала я, відрізаючи шляхи до відступу.

— Завтра, — Стефан знову взяв планшет. — О дев'ятій. І, Інес... не запізнюйся. Він ненавидить, коли запізнюються.

Ніч перед співбесідою пройшла в ритмічних рухах праски. Я випрасовувала свою найкращу білу сорочку так ретельно, ніби готувала обладунки до вирішальної битви. Кожна складка мала бути ідеальною, кожен ґудзик — на своєму місці.

Я дивилася на сліпучу білизну тканини й намагалася не думати про те, як Адріан колись сказав, що мені пасує жовтий. Завтра не буде жовтого. Буде тільки чорний, білий і професійна дистанція.

Я збиралася на зустріч до герра Відмера, який не знає жалю і знищує за помилки в пунктуації.

Я ще не знала, що всю ніч прасувала свій капітуляційний прапор.