Раді Вас бачити!

А наступного ранку почалася моя альпійська казка, хоч і зі страшного похмілля. Я спустилася в бар і сподівалася, що то зовсім інший бармен стоїть за стійкою, а не той, що вислуховував мої розповіді напередодні. Голова розколювалась — не звикла до такого. Я не знала, як зібратися докупи, а Беатріс із Томасом, звісно, ще не виходили зі свого номера.

Мабуть, вони зараз займаються тим, чим зазвичай займаються щасливі пари на канікулах — снідають у ліжку або... ну, ви розумієте. А я відчувала себе вичавленим лимоном, який хтось забув на сонці. Тільки сонця в моєму номері було занадто багато. Воно відбивалося від ідеально білого снігу за вікном і врізалося мені прямо в зіниці, як розпечені голки.

«Боже, навіщо я стільки вчора наговорила?» — це питання пульсувало в скронях разом із кров’ю. Я згадувала свої пальці, незграбні спроби порахувати вік Стефана. Це було жахливо. Це було... крінжово? Так, саме це слово. Він точно вирішив, що я — чергова легковажна туристка, яка приїхала сюди втопити своє невдале кохання в безкоштовному алкоголі готелю, а водночас — розважитися з такими ж випадковими гостями.

Я глянула на себе в дзеркало в ліфті й ледь не зойкнула. Бліда шкіра, очі набрякли, а волосся жило якимось своїм, хаотичним життям. «Інес, ти ж не така. Ти серйозна дівчина. Ти... ти просто в стресі», — намагалася я заспокоїти саму себе, але внутрішній голос лише єхидно гмикав.

У холі пахло свіжою випічкою та дорогою кавою, що за звичайних обставин викликало б у мене захват, але зараз лише посилювало нудоту. Я майже навшпиньках, намагаючись не шуміти власними кроками, прокралася до барної стійки.

Моя головна надія на те, що бармен змінився, розлетілася на шматки, щойно я побачила ту саму зосереджену спину. Він протирав келихи з таким виглядом, ніби знав про мене все: і про мою розбиту долю, і про Стефана, і про те, як я вчора мало не впала зі стільця. І, можливо, як я в дитинстві цілувалася з кузеном...

Я сіла на крайній стілець, намагаючись займати якомога менше місця в цьому просторі розкоші.

— Каву. Чорну. Дуже міцну. І... літр води, будь ласка, — прошепотіла я, боячись власного голосу.

Бармен кивнув.

— Угу, — почула я знайоме підтвердження моєї нікчемності.

Поки кавомашина шипіла, нагадуючи звук потяга, що їде прямо через мою голову, я раптом усвідомила одну річ. Дивну і несподівану. Стефан ніби випарувався. Вперше за довгі місяці я прокинулася не з думкою про те, що він зараз робить або з ким святкує свій день народження. Його образ потьмянів, став сірим і неважливим.

Натомість перед очима стояв інший кадр. Його спокійний погляд, його сірий светр і те, як він тримав двері мого номера, не намагаючись увійти. Це було дивно. Це було неправильно. Це було те, що змушувало моє серце битися трохи швидше, попри загальну слабкість тіла. Принаймні те, що спогад про незнайомця витіснив спогад про колишнього, було моєю маленькою перемогою.

Я зробила ковток води, заплющила очі й подумала: «Тільки б він сьогодні мене не побачив у такому стані. Будь ласка, всесвіте, дай мені хоча б годину, щоб стати схожою на людину».

Та він стояв поруч. Той самий чоловік. Очі — темні, пронизливі, точно такі ж, з якими я засинала вчора; той, що проводжав мене до дверей. Ті очі не відводилися, ніби він уже давно мене розглядав. Чи стовбичив тут з вечора в очікуванні моєї нової ганьби.

— Доброго ранку, — сказав він.

Знущається. Він добре бачить, що ранок не добрий. Я хотіла відповісти щось розумне, але вийшло тільки:

— Ггггххххх...

Він усміхнувся краєчком губ. Повернувся до бармена й сказав щось німецькою — слова звучали складно, гортанно, з якимось твердим «р», якого я ніколи не могла правильно вимовити. Бармен кивнув, швидко щось налив у склянку й поставив переді мною.

— Це тобі, — сказав Адріан. — Пий, але повільно.

Склянка була холодна, всередині — прозора рідина з тонким шматочком лимона й гілочкою чогось зеленого. Я подивилася на нього запитально.

— Це просто трав’яний настій. З імбиром, медом і лимоном. Від похмілля допомагає краще, ніж будь-яка кава чи алкоголь.

Від самої згадки про алкоголь я мало не осоромилася ще більше, мало не вивернувши тут же вміст шлунка. Але шлунок був порожній, тож обійшлося. Я взяла склянку, руки зрадливо тремтіли. Випила ковток — гостре тепло розлилося по горлу, потім по грудях, ніби хтось запалив маленьку грубку всередині. Голова перестала так сильно боліти майже відразу. Я видихнула з полегшенням.

— Дякую...

— Нема за що, Інес. Я ж обіцяв учора, що покажу тобі, як сніговий курорт може бути кращим за будь-які тропіки.

Лише тоді він сів поруч. Його плече ледь торкнулося мого — і я відчула, як по шкірі чомусь пішли мурашки.

— Ти... знаєш, як мене звати? — запитала я тихо, бо соромно було визнати, що я вчора, мабуть, забула представитися нормально.

— Ну так, — відповів він просто. — А я Адріан. Бо ти, схоже, знову не в курсі.

Він поводився так, ніби його роботою було лікувати від похмілля чужих дівчат і нагадувати їм їхні імена. І це чомусь заспокоїло.

— Сьогодні гарний день, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Сніг перестав падати. Сонце виходить. Хочеш, покажу тобі дещо?

Я мовчала секунду. В голові крутилося: «Ти ж тільки вчора познайомилася. Ти виглядаєш жахливо. Що ти робиш?» Але вголос вийшло:

— Хочу.

— Тоді за п’ятнадцять хвилин біля входу. Одягнися тепло. І не бійся.

Можливо, мені й треба було, щоб хтось вказував, що робити. Тому я погоджувалася на всі накази. Він підвівся, кинув бармену кілька монет і пішов. А я залишилася сидіти, тримаючи склянку в руках, і думала тільки про одне: «Що я роблю? І чому мені так хочеться, щоб це не закінчувалося?»