Раді Вас бачити!

Я побачила яскраві смуги світла на підлозі, коли повільно розплющила очі. Місце поруч на широкому ліжку було порожнім і вже встигло охолонути, хоча я ще відчувала на подушці ледь помітний аромат його парфумів. Піднялася, розтягуючи затерплі після сну м'язи, і знайшла на кріслі його вчорашній светр. Натягнула теплу вовну прямо на голе тіло, відчуваючи, як довгі рукави майже повністю закривають мої долоні, а м'яка тканина лоскоче шкіру.

Адріан стояв біля плити спиною до мене. На сковорідці шкварчали яйця, поряд лежала дошка з нарізаним сиром і хлібом. Він не обернувся одразу, але плечі його трохи здригнулися — він відчув мою присутність. Коли я зупинилася в дверях, він повільно повернув голову. Погляд пройшовся по моєму розпатланому волоссю, по светру, що звисав на мені, по босих ногах. Потім він відставив ложку.

Він нахилився і ніжно торкнувся губами моєї скроні. Пахнув кавою й ранковим холодом. Потім узяв чашку, налив чорну каву, простягнув мені. Не промовивши й слова.

Я узяла чашку обома руками і потримала у долонях, плекаючи приємне тепло. Стояла й дивилася, як він повертається до плити, перевертає яйця одним рухом.

— Я піду до себе, — сказала тихо. — Перевдягнуся. І... подумаю.

— А поснідати?

— Не хочу. Я не снідаю. Піду.

Адріан кивнув.

— Не розслабляйся там, босячко. Готуйся і виходь надвір. Снігові пригоди ще не закінчилися.

Я пішла до готелю, накинувши куртку прямо на його светр, але ледве ступила за поріг — як заволала від несподіванки і кинулась назад. В Адріана на кухні щось впало, і він вискочив до мене, стискаючи ложку, наче нею збирався бити усіх ворогів. Я сиділа на підлозі і м'яла рукою пальці ніг, зігріваючи — у своїй великій задумі я так босоніж і вийшла у сніговий замет.

— Босячко, — присів поруч Адріан. — Як ти дожила до свого віку з такими навичками?

Він відклав ложку. Розім'яв мені пальці, вдягнув шкарпетки і черевики. Так, пересвідчившись, що я більше не стрибатиму назад у шале з виходу, відправив мене легким поштовхом у спину в бік готелю.

Мені справді треба було подумати, що я й зробила. Але недовго. Що я роблю? Сумніви щодо моєї поведінки розбивалися об єдиний залізний аргумент: я щаслива. Мені так добре, як ще ніколи не було. Тож що хочу, те й роблю.

Я підвелася, перевдягнулася, взяла про всяк випадок гроші. Але светр Адріана залишила на собі. Він грів краще, ніж будь-який інший.

Я вийшла з шале в тому самому яскраво-жовтому костюмі. Куртка з фіолетовими вставками, штани, що гули на вітрі, черевики, в яких ноги йшли самі, але в інший бік. Тягла лижі за собою, як хрест, і відчувала, як сніг уже липне до підошов. Адріан стояв на вулиці, чекав. Він був у легкому вбранні — тепла куртка, шапка зсунута на потилицю. Побачив мене, і на його обличчі розтягнулася усмішка від вуха до вуха. Він спочатку прикрив рот рукою, потім не витримав — схопився за живіт і голосно розсміявся, закидаючи голову назад.

— О Господи, кляксо, — видихнув він, витираючи очі. — Ти виглядаєш так, ніби зібралася на Голгофу. Або ніби вже в штани наклала від страху.

Я зупинилася посеред снігу, почервоніла до вух. Подивилася на себе — на цей кошмарний костюм, на лижі, що волочилися за мною, як різки для неминучого покарання. Потім розвернулася й пішла назад у готель, не кажучи ні слова. Адріан крикнув мені услід, все ще сміючись:

— Але мені подобається! Ти була готова на подвиг!

Я не обернулася. Зайшла в номер, скинула екіпірування для виходу у відкритий космос. Перевдягнулася в звичайні джинси, теплий светр, зручні чоботи. Коли вийшла знову, він уже не сміявся. Стояв і тихо чекав.

— Краще? — запитав він.

— Набагато, — відповіла я й узяла його за руку.