Раді Вас бачити!

Ми пішли туди, де стежка губилася між соснами. Мені й на думку не спадало, куди — байдуже. Сніг лежав чистий, недоторканий, тільки наші сліди залишалися позаду. Іноді він зупинявся, щоб поправити мені шарф, який сповзав із шиї. Іноді просто стояв і дивився, як я дихаю і пара йде з рота маленькими хмаринками. Я ловила його погляди і відчувала, як потихеньку божеволію від нього, в приємному сенсі.

Стежка вивела нас до замерзлого озера. Вода стояла під товстим льодом, а біля берега люди тихо годували птахів. Там була величезна зграя — качки, лебеді, дикі гуси. Вони зимували тут, бо місце зумисно підігрівалося, і лід не замерзав повністю. Люди слухняно, згідно з великою табличкою з червоним написом, годували лише дозволеним зерном або брали спеціальний корм, що стояв тут же, і згодовували пернатим. Щоб, бува, не потруїти птахів невідповідними продуктами задля своєї естетичної насолоди. Птахи підпливали близько, брали з рук і зовсім не боялися. А деякі навіть висловлювали претензії. Один лебідь вийшов і шипів на чоловіка, який чимось не догодив.

Адріан зупинився біля самої води. Він витягнув із кишені маленький пакетик із зерном і простягнув мені.

— Будеш? — спитав він.

Я узяла зерно, простягнула руку. Одна повільно, приглядаючись до мене то одним, то другим оком, нарешті підпливла. Потім дісталися й інші. Вони брали зерно з моєї долоні, лоскотно торкаючись пальців пласкими дзьобами. Це зачаровувало. З їхнього пір'я як по маслу крапала вода, деякі качки хитали головами в такт своїм качиним думкам. Глянувши на Адріана, помітила, що він теж захоплений цим виглядом.

Зерно швидко закінчилося, і він коротко поцілував мене в щоку, потім у другу, в чоло... Я мліла від цих дотиків. Тіло реагувало, як у дитини, яку погладили по голівці, або як у кошеняти, якому почухали за вушком. Я сама розуміла, як це виглядає збоку — як я закриваю очі, як усміхаюся, як тягнуся до нього всім тілом. Але нічого не могла з собою зробити.

«Я й не хочу нічого робити», — подумала я. Господи, чому, коли мені абсолютно добре, я думаю, як цього уникнути й негайно змінити чимось гіршим?

Адріан наче почув мою думку. Він повернув мене обличчям до себе, узяв за підборіддя і поцілував уже довго, хоч і не глибоко. А навколо птахи наче влаштували оплески, плескаючи крилами. В усьому світі для мене був лише він — його губи, його руки і, звісно, його погляд, коли він відірвався й подивився мені в очі.

— Ти прекрасна, коли ніжна, босячко, — прошепотів він.

Я тільки кивнула, бо слів і не було. Сьогодні мені було добре, і я дозволяла собі це відчувати.

***

Вечір другого дня ми провели в зовнішньому джакузі, яке стояло на дерев’яному майданчику за шале. Знову падав повільний, лапатий сніг і одразу танув на гарячій воді. Адріан першим скинув увесь одяг і ступив у воду. Він не поспішав, просто дивився, як я стою на краю, вагаючись. Потім простягнув руку. Я роздягалася повільніше, хоч холод і кусав шкіру — але мені подобалося і це відчуття. Ступила в гарячу воду, і тіло одразу обпекло приємним жаром.

Ми опустилися разом. Вода була майже окропом, але після холоду зовні це відчувалося як обійми. Адріан сів, розкинувши руки по бортах, і подивився на мене. Потім підняв руку, узяв мене за підборіддя і повернув моє обличчя до себе. Його очі пройшлися по мені — від мокрих пасм, що прилипли до щік, по ключицях, по грудях, які ледве виднілися над водою, по животу у геть прозорій воді, по стегнах, по пальцях ніг, що ледь торкалися дна. Він дивився жадібно, ніби хотів запам’ятати кожен міліметр, ніби моє тіло було картиною, яку він малював сам. Я відчула цей погляд як дотик — гарячий, повільний і всепоглинаючий.

Він притягнув мене до себе. Я сіла йому на коліна, обхопила ногами талію. Вода плеснула, сніг упав на мої плечі й одразу розтанув. Адріан узяв мене за стегна, міцно натиснув долонями і вп'явся в шкіру пальцями. Не боляче, але так, щоб я відчувала, що він тримає мене повністю. Він увійшов повільно, за кілька поштовхів — дюйм за дюймом, дивлячись мені в очі. Я видихнула, притиснулася ближче, обхопила його шию.

Він рухався неквапливо, смакував кожен поштовх. Коли я починала тремтіти сильніше, коли моє дихання ставало уривчастим, він зупинявся — завмирав усередині, не даючи мені дійти до краю. Я тихо застогнала, стиснула його плечі. Закрила очі...

— Дивись на мене, — одразу прошепотів він хрипким від пристрасті голосом.

Я дивилася. Його очі були темні, затуманені, але все одно пильні. Він знову рушив — повільно, глибоко. Зупинився. Знову рушив. Зупинився. Я відчувала, як хвиля наростає, як тіло стискається, як усе в мені тягнеться до нього. Він тримав мене за стегна, не давав прискоритися, не давав втекти від цього повільного, нестерпного блаженства.

Нарешті він дозволив. Рухи стали глибшими, сильнішими, але все ще повільними. Я кінчила тихо, тіло здригнулося, хвиля пройшла від центру до кінчиків пальців і по воді. Тоді я притиснулася до нього, заховала обличчя в його шиї. Він увійшов ще кілька разів — глибоко, до упору — і застиг, пульсуючи усередині, заповнюючи мене теплом.

Ми сиділи так ще довго — обійнявшись у гарячій воді, безмовно. Сніг падав на наші плечі, танув на шкірі. Адріан нахилився, поцілував мою мокру скроню — ніжно, обережно, ніби дякував. Я заплющила очі й притулилася до нього сильніше. Світ навколо був білий, тихий і теплий. І мені було добре. Абсолютно, без жодної тріщини.