Раді Вас бачити!

— Що це було? — пересохлі губи ворушилися важко, а тіло взагалі розтеклося по ліжку стомленою калюжкою, розплющене ще не вщухлою насолодою.

Повільно перебирала пальці на руці Леона, вивчаючи та захоплюючись тією силою, що в них зосереджена, а зараз мені повністю підконтрольна дозволяла творити все, що я хотіла. Оманливе відчуття. Ми так часто упиваємося своєю жіночою владою над чоловіками, що часом забуваємо, як крихкі самі проти їхньої сили. Адже варто йому зараз перехопити мою кисть, і вона зламається під натиском цих пальців.

Задумливо, провела пальцем по м'язистому торсу, відзначаючи, що в цьому поспіху у нас зовсім не було часу для розмов по душах і в результаті чоловіки так і залишилися для мене таємницею за сімома печатками. Таємницею, на розгадку якої мені доведеться витратити все життя.

— Тобі не сподобалося? — нахабно—задоволено усміхнувся Леон, очевидно напрошуючись на комплімент, але в очах читалася настороженість.

— Ну, як сказати, — розтягнуто простягла я, вирішивши трохи подражнити чоловіка. Бачити цей зразок нахабно—настирної непохитності невпевненим було так дивно і так, що тут гріха таїти, приємно. — Швидше, дуже сподобалося, — посміхнулася, потягнувшись до привабливих губ. Так хотілося продовжити цю мить!

— Де всі? — переводячи дихання, що знову збилося, через кілька чарівних хвилин поцікавилася я.

— Рон вирушив у палац, у нього чергова нарада, напередодні підготовки до балу, на якому тобі належить блищати, як імператриці, — протяжно застогнала, уткнувшись носом у подушку, — Демріан у свою лабораторію, сказав, що йому треба щось перевірити, а Ксай та Рей в Едуусі.

— Що там? — відчуваючи недомовленість, не дотрималася я цікавості.

— Вони хочуть допитати Арістику та Ізумі.

— Що? — стурбовано підскочила на ноги разом із покривалом, у яке автоматично закуталася. Заметушилася, кидаючись по ліжку.

— Ти чого? — глузливо підняв брови Леон.

Обернулася, скинувши грізний погляд:

— Нам терміново треба в Едуус..., — пробурмотіла, рвонувшись до шафи, але Леон різко смикнув за покривало, перекидаючи мене на ліжко, і тут же прицвяхував до нього, навалившись усім тілом.

— Ти так сумніваєшся у своїх чоловіках? Думаєш, вони не впораються?

— Ні, — розгублено буркнула я, — Я просто… — і замовкла, не знаючи, як виразити весь той страх, що оселився в моїй душі: — згадала бій драконів.

— Тому вони й вирушили вдвох, — хмикнув Леон, лизнув кінчик мого носа своїм противним язиком.

— Ти..., ти..., — задихнулася я від обурення, посилено потираючи носа.

— Я..., я..., — розсміявся ірлінг, пригорнувшись до моїх губ в дивовижному поцілунку. Думки, що встигли зібрався в купку, відступили, здавши стратегічні позиції нестерпному бажанню.

Стрепенулась, відчувши, шорсткі руки на своєму животі, нав'язливо що норовлять спуститися все нижче.

— А що як їх обдурять? — вирвалося плутане питання, тільки—но я змогла хоч трохи відновити уривчасте дихання.

— Це навряд, — посміхнувся Леон.

— Але все ж. Раптом із ними щось трапиться?

— Ти сумніваєшся у їх силі? Чи в їхньому розумі? — Відірвавши свою голову від мого пупка, запитав ірлінг, вдивляючись у мої очі.

— Ні, але..., — почувши перше слово, Леон повернувся до перерваного заняття, але я, стиснувши його голову двома руками, з силою відірвала нахабні губи від себе: — Мало що може статися. Ніхто не застрахований від несподіванок.

З глибоким розчарованим стогоном ірлінг відкинувся на спину, щоб уже через хвилину знову навалитися на мене.

— Ти ж не відчепишся?

— Ні, — зізналася я, в тривозі прислухаючись до свого відчуття чоловіків, але від чоловіків віяло спокоєм і це дещо втихомирювало мій порив.

Щоб якось заспокоїтись, обернувшись, окреслила пальцями кубики накачаного преса.

— Що тебе турбує, душа моя? — перехопив мою руку Леон на черговому зигзагу хитромудрого візерунка.

— Я зовсім вас не знаю, — зізналася, затамувавши подих.

— А Ітона ти знала, перш ніж зрозуміла, що він твій?

— Два тижні, — знизала плечима, — Але це не те, заміж я вийшла лише через пів року спільного життя.

— Угу, тільки тому, що подати заяву раніше повноліття було не можна, а мітку він тобі поставив одразу, — досадливо кривлячись, озвучив Леон, змушуючи мене вперше подивитися на своє минуле під іншим кутом.

Адже він правий. Ми дійсно подали заяву через тиждень після мого повноліття, нібито абсолютно випадково, просто повз нього проходили з паспортами. Тільки така наївна як я могла в це повірити… Та й укус після першої ночі я добре пам'ятала. Так що духи мають рацію й Ітон був перевертнем?

Додумати не встигла. Земля здригнулася, стрясаючи стіни нашого житла. Посипалися дрібні предмети з полиць. На стелі утворилася тріщина, що поступово збільшувалася. Декілька коротких секунд, але поштовхи цього разу однозначно сильніші.

Поруч матеріалізувалися привиди, спалахнув вісник, що незрозуміло звідки взявся. Тепер від розслабленого Леона не залишилося і сліду — зібраний, рішучий, він допомагав мені стрімко натягнути на себе сорочку і штани, що казна—звідки взялася.

— Потрібно поспішати. Тут не можна залишатися.

— Що трапилося? — запитала я, але Леон так і не відповів, застібаючи ґудзик на моїх штанах.

— Часу не лишилося, — зауважив дух. — Тобі треба в замок бачачих.

— Навіщо? — здивувалася я.

— Грань між сутінковим світом та Аластрі стирається. Час закінчується. Тайр надто близько. Наступного тяжіння світ не переживе.

— Нам потрібно у зруйнований замок, — озвучила Леону підказку духів.

— Ні! Навіть не думай. Ми не вирушимо туди без інших, — категорично зауважив сіроокий.

Та я не слухала. Усі його заперечення зараз не мали сенсу. Я розуміла, що він хвилюється. Так само як і я за них. Стіни тремтіли, земля сіпалася, випливаючи з—під ніг. Як там нас навчали на уроках у школі? Встаньте у дверний отвір? Сховайтесь під стіл? Нема коли ховатися. Щось тягнуло мене, змушувало квапитися.

— Леоне, нам треба в замок, — повторила я, вдивляючись у сірі очі.

Миттєвість тиші, і довгий проникливий погляд.

— Ти ж не відчепишся?

— Ні. Мені справді треба туди потрапити. Це не забаганка, — хитаю я головою.

Ірлінг хмикає, відправляючи вісник у відповідь і кидаючи коротке:

— Гаразд, — хапає мене за руку. — Тільки повідомлю решту.

Під ноги падає портальний камінь, і я, ведена, роблю крок, стримуючи порив сказати, що це зайве.

На хвилину мене охоплює страх. Забрела думка, що Леон може запросто відвести мене в безпечне місце і змусити там відсидітися, з'являється і тут же зникає, коли я бачу височенні дерева, що оточили нас, вже знайомого лісу — Сутінкового, з довгими сіруватими тінями та вигнутими деревами, схожими на застиглих у втечі істот. Так, мабуть, виглядали Содом і Гомора, з тією різницею, що там були соляні стовпи, а не дерева.

— Ближче портал не відкрити, — пояснює Леон.

Підхоплює мене на руки, розкриваючи могутні білі крила. Втикаюсь носом у плече, у хвилюванні прикриваючи очі. По землі хвилею проходить чергове тремтіння. Вір, я в дива, подумала б, що Тайр своїм тяжінням будить якесь стародавнє чудовисько під землею.

Біля зарослих травою та мохом стін замку нас уже чекали. Усі четверо. Нетерплячі. Схвильовані. Дивляться на мене хто з докором, хто з очікуванням.

Леон опустився поруч із ними й мене тут же згріб в обійми Рей, вдихнув запах мого волосся, легко торкаючись губами верхівки. Вивільнилася з обіймів, роблячи крок у бік замку.

— Далі не пройти, — сказав Рон, але я не чула.

Мене тягнуло до замку. Сотні голосів тіней, що оточили мене, шепотіли про те, що мені потрібно бути там. Впевнено ступила вперед, слідуючи за розпливчастими тінями, що з'явилися.

Різьблені ворота зі скрипом сіпнулися і відчинилися, запрошуючи нас усередину. Хтось ухопив мене за руку. Обертатися не стала, машинально зазначивши, що це Ксай. Попереду раптом виросли широкі спини, впевнено перегородивши дорогу.

«Оточили, демони!», — хихикнула подумки.

Тривога заполонила моє серце, прориваючись недоречними жарти.

— Скільки в нас часу? — запитала дух, що витав поруч, не звертаючи уваги на здивовані погляди чоловіків.

— До ранку, — відповів він. — Але з кожною годиною буде все гірше.

Все значно гірше, ніж я передбачала. Я думала, що в нас значно більше часу, і я встигну відвідати бібліотеку чи хоча б книгу Таємниць.

Гостинно відчиняються вхідні двері, запрошуючи у величезний хол. Замок ніби законсервований, застиг поза простором і часом і виглядає так, начебто ще вчора тут був бал, пари кружляли в танці, а навколо панував мир і благодать, і тупіт дитячих ніжок вранці.

Картинки наче живі проносилися прямо переді мною, змушуючи нарікати на мою надмірну і надто живу уяву.

Пройшли повз сходи з їх товстими звивистими поручнями, по яких я б неодмінно з'їхала, якби я був на десяток років молодший. Минули анфіладу кімнат, спускаючись у підвал.

Двері, що відчинилися перед нами, не стали чимось дивним, а ось побачене за ними змусило ошелешено застигнути на порозі.

Величезна кімната з прозорою куполоподібною стелею, яка йде в небо. У центрі якийсь дивний пристрій, що нагадує величезний телескоп. Поруч із ним причаїлася така ж велика напівкругла арка. І маленьке деревце під куполом трохи осторонь.

Усі стіни обвішані дошками та списані якимись математичними символами, розрахунками. Від одного цього стає нудно. Особливо, коли поглядом знаходжу рівну і недописану відповідь, закреслену чиєюсь рукою. Розгублено відводжу очі.

— Ви серйозно? — шукаю поглядом мерехтливих духів. — Думаєте, я можу розібратися у цій абракадабрі?

Паніка, що накрила мене, проривається істеричним сміхом. Я ніколи цього не вирішу. Навіть незважаючи на осяяння, що відвідує мене періодично в моменти стресу. Інтеграли й ось ці закарлючки, назву яких я навіть не пам'ятаю — це точно не моє.

— Знайшли рятівницю. Ти знаєш усе, — вкотре перекривляла я бабусю, що приходила до мене, стираючи гіркі сльози відчаю з щоки. — Не знаю. Я ненавиджу математику! — вже кричала я.

Злість переповнювала мене. Хотілося трощити та руйнувати, гірше того Тайра.

Руки Рея стиснули мої плечі, втиснули у тверді у груди. Мене заспокійливо погладили по голові, як маленьку. Досить сильний поштовх у животі, протвережує, повертаючи звичайну холоднокровність.

— Я в нормі, — шепочу чоловікові, один запах якого здатний повернути спокій моїй душі.

Вивільняюся з обіймів і роблю крок до стіни, обвішаної списаними дошками, біля якої вже крутиться Дем. Увагу привертає картинка. Мабуть, це єдине, що я можу зрозуміти та розібрати, решта для мене — повна нісенітниця.

— Що це? — питає мене демон, тицяючи пальцем у намальоване коло.

— Аластрі, — відповідаю я, розглядаючи його зображення. — Ми тут, — показую я вигнутий материк на карті. Як я й припускала, розташований майже поряд з екватором. — Це Левіс, — впевнено вказую я на велике коло і намальовану траєкторію руху Аластрі навколо нього, — Це Сереа і Каїя, — показую менші кола, орбіта яких намальована навколо планети. — Це Тайр. — обводжу пальцем заштриховане коло.

Озираюся в пошуках духів, сподіваючись попросити їх про допомогу з рішенням, але їх немає. Вони випарувалися, варто мені тільки переступити поріг цієї кімнати.

«Зрадники!», — розчаровано пирхаю я.

«Це твоя битва!», — народжується відповідь.