Аліна

Варто було тільки зачинитися дверям за спиною, відрізаючи мене від зовнішнього світу, як весь напускний спокій і байдужість змило хвилею, залишаючи липке павутиння страху, що обліпило мене з ніг до голови. Страх був схожий на тягнучий біль у грудях, він обволікав і тиснув, і від цього занепокоєно металося серце, гострі мурашки мерзлякувато бігали по тілу, ховаючись у п'ятах. Обхопила себе руками і повільно осіла поруч із дверима. З мене ніби витягли стрижень, що досі утримував тіло в робочому стані.

Заглянула всередину себе, намацуючи ниточки зв'язку, але Ксай та Дем були недалеко і, а ось це зовсім дивно, поряд був Леон, останні дві ж обривалися й вільно розгойдувалися на вітрі життя, так ніби... Додумувати не стала, перервала думку на напівобразі.

Притягнула коліна до грудей і захиталася, пошепки, як мантру, повторюючи:

— Все гаразд, все буде гаразд. Вони всі живі.

Але як завжди самозаспокоєння допомагало мало, а образи малювались все страшніше та страшніше. Нестерпно хотілося вити від власного безсилля. Стало нескінченно шкода себе. Чому мені відміряно стільки всього? І щастя завжди таке недовговічне? Цього разу всього кілька тижнів, але… Я не проміняла б їх ні на що. І вже точно не на те сіре, блякло життя, що було всі ці роки.

Якось я все ж таки змогла взяти себе в руки і, діставшись до ліжка, укуталася в ковдру. На зміну страху звично прийшла злість. Злість на себе. Насамперед, на саму себе. Мене завжди дивувала ця моя особливість відповідати за все, навіть за те, що зробила не я. Скільки разів у дитинстві, я брала на себе чужу провину, аби тільки перестали мучити інших. Скільки разів була готова підставитися під удар, аби іншого не чіпали.

Одного разу в початковій школі хлопчаки замалювали всі стіни якоюсь похабщиною. Ми довго стояли, слухаючи нудну проповідь вчительки, що закипала, закликаючи до наших найкращих почуттів і, зрештою, засудила весь клас віддраювати стіни, доки «відповідальний за цей злочин» не зізнається. Довгі моральні муки нерішучих хлопчаків, шморгаючі носи дівчат і мій крок уперед, зроблений проти здорового глузду. Примружені очі вчительки, що дивиться на мене якось по—іншому, так ніби вперше побачила, а не вчила три роки, зустрічаючи щодня.

Поралася я тоді, віддираючи фарбу зі стін, до темряви, не одноразово докоривши себе за цей необачний крок уперед. Поки мене не забрав розгніваний батько. Пам'ятаю він, завжди спокійний та лагідний, настільки голосно кричав, що я затиснувши вуха, сховалась під партою. А коли присівши поруч зі мною простягнув руки, навіть не одразу повірила, що це голос мого папочки вкинув учительку в тихий жах. Довго потім ночами в голові крутилося мамине «вона має зрозуміти, що світ не терпить вискочок». Я зрозуміла. І стала ще тихішою й спокійнішою, але директорський кабінет став моїм притулком у наступні пару років, коли в наш клас спочатку прийшов хлопчик—очкарик, а потім ніби йому на зміну дівчинка з зубами, що стирчать уперед, і звучним прізвищем Боброва. Стільки образливих жартів, стільки бійок, порваних книг, синців та садна, і тільки моя зламана рука зупинила все це…

Ці спогади чомусь заспокоїли, надавши необхідної впевненості та відігнавши відчай. Раз я вистояла перед зграєю хуліганистих хлопчаків і не здалася в десятирічному віці, вижила пізніше, втративши найдорожче, то й тут вистою та все подолаю. Мені є заради когось. Залишилося тільки зрозуміти як.

Цікаво, якщо те, що нас не вбиває, робить нас сильнішим, то кому я потрібна така сильна? І навіщо?

Вдаватися до зневіри та пустопорожніх питань довго не змогла. Торкнулася рукою ще плоского живота і впіймала долонькою енергетичний розряд. Вимотана труднощами цього нескінченно затягненого дня, заплющила очі та попливла в царство снів, туди, де я сподівалася знайти відповіді.

***

Вона прийшла, тихо ковзнула вниз, влаштовуючись на березі поряд зі мною.

— Я чекала на тебе, — промовила, не обертаючись.

— Ти кликала мене, — відповіла вона, підіймаючи камінчик і кидаючи його у воду.

— Звала, — зізналася, повертаючись до дівчини: — Мені потрібні відповіді. Я втомилася тицятися носом, як сліпе кошеня.

— Ти їх…

Обірвала на півслові:

— Тільки не говори це своє таємниче «знаю». Я нічого не знаю.

— Те, що твоя логіка заперечує ці знання, заважає тобі. Довірся собі. Тому, що люди називають чуттям, інтуїцією. Не треба нічого усвідомлювати, вимагати доказів. Просто повір.

Придушила бажання закотити очі.

— Чому? Тому, що моє майбутнє вбити коханих і стати володаркою мирською? — пробурмотіла нестримно. — Чи тому, що якщо я їх не вб'ю, світ зануриться у війну, а потім зовсім помре, знищивши все живе?

— Світи, вони, як і люди, як і все живе, наслідують свій цикл — народжуються, дорослішають і вмирають, а потім воскресають оновленими. Аластрі давно вмирає. І Сутінковий світ свідчення тому. Створення руйнівниць відсунуло переродження. Створення хранителів, його знову відсуне, але не запобіжить. Не можна відвернути незворотне й уникнути неминучого.

— Значить, все марно? — Усміхнулася гірко.

— Ти ж знаєш відповідь: «кров останньої з Бачачих зупинить цикл».

Похитала головою:

— Я пробувала. Нічого не змінилось.

— А хіба ти остання з Бачачих?

Захисним жестом, накрила рукою свій плоский живіт, і, як корок із шампанського, вилетіла зі сну.

Сіла на ліжку, притискаючи долоні до живота, переводячи подих і заспокоюючи злякане цим відкриттям серце. Спати більше не хотілося. Чути відповіді також.

Краєчок сутінкового неба виднівся у вікні, такий же світлий, як і кілька годин тому. Десь там маятником розгойдувалися ваги вибору, тільки хащі тепер було три. Тоді навіть не замислюючись, почувши підказку від книги Таємниць, я обрала не себе і почала ритуал, проливаючи свою кров заради чоловіків та світу. Егоїстичний вчинок. Я знала, як це жити, втративши коханого, і не готова була повторити це, приносячи в жертву своїх чоловіків. Знала я, і як жити, знаючи, що ти міг когось врятувати, але не зробив цього — почуття провини, що роз'їдає душу, нестерпне. І тому, коли на хащі на противагу цьому було покладено моє життя, не сумнівалася ні на мить.

А зараз? Чи готова я тепер? Частина мене старанно доводила, що моя Перчинка, лише зародок, який ще не встиг стати чимось більшим, а отже, зробивши це я втрачу найменше. Частина протестувала проти цього, запевняючи, що таким чином я втрачу значно більше.

— До біса все! Хоче світ оновлюватись, нехай оновлюється. Я не збираюся кидатися під потяг, що рухається, і полегшувати всім життя. І чоловіками жертвувати теж не збираюся, хай і кілька днів, але вони в нас будуть, а в герої запишіть когось іншого, — пробурмотіла сердито.

Легкий шерех насторожив мене, і я, зробивши крок убік від вікна, застигла в дивному заціпенінні.

Двоє увійшли вільно, розслаблено, не ховаючись, ніби вони не гості тут, а господарі.

— Хапай її швидше. Луни йдуть, незабаром розпочнеться ритуал.

Здригнулася від цього тихого шепоту Ксая, що зловісно пролунав у похмурій темряві.

Дем, а тепер я чітко бачила його обриси, нахилився над зім'ятою ковдрою, і, відкинувши її, випростався, здивовано оглядаючись на всі боки. Наткнувся очима на мене і моторошно посміхнувся.

— Ось ти де, крихітко, — ступив до мене, запрошуючи, розкинув в сторони руки.

Гарячково відшукую шляхи відходу, але як на зло в кімнаті навіть ваз не було.

— Ти чого пораєшся так довго? — долинув новий пошепок із коридору.

Дем не відповів, наближаючись дедалі ближче.

— Ну чого ти, люба? Це ж я. І Ксай. Не треба боятися, — від цих простих вкрадливо—лагідних слів, відчуття загрози досягло немислимої позначки, пробираючись по напруженим, як оголені дроти, нервам.

Протягнута рука торкнулася мого плеча, укладаючи в пастку обіймів. Опустила повіки, відчуваючи, як тілом розпливається тепло, а шкіру холодить вогонь бажання.

«Мій!», — думка, що прийшла разом з мурашками, змила напускну байдужість й невластиву мені флегматичність.

Гнітючий страх гострими кігтями вп'явся в душу, послабивши свою хватку, трохи відступив, поступаючись полегшенню, що прийшло на його зміну. Воно готове було заполонити мене, штовхало радісно повиснути на шиї мого чоловіка і перекласти на його широкі плечі всі проблеми, але якийсь сторонній ледь вловимий запах крутив голову, викликаючи нудоту.

— Ідемо, — увірвався до кімнати вампір і вирвав мене з лап демона. Судорожно стиснув в обіймах, обережно вдихнув поряд зі мною, ледве затримуючи подих, переривчасто видихнув і з явним полегшенням промовив: — Побудеш трохи мавпочкою.

— Це не працює, — прошепотіла, збентежена його поведінкою.

— Що?

— Запахи, — пробурмотіла, відсторонюючись від нього, але Ксай лише міцніше стиснув мене в своїх руках, змушуючи продовжувати: — Не працюють. Та зв'язки. І все…

Махнула рукою, зла на себе за те, що прокололася, видала себе, приголомшена його діями.

— Не працюють, — підтвердив вампір, нічого не заперечуючи. — Але я знаю, що ти моя. Нам треба поспішати, мій світ. Тут небезпечно.

Пару коротких вдихів я недовірливо мовчала, дивлячись у заворожливо багряні очі, приголомшена, неприродно апатична та, й що там говорити, злякана. Все ще не вирішивши для себе питання, чи це мої чоловіки чи їхні клони.

Але Ксай не став чекати на відповідь, підхопив на руки, так що ноги мимоволі обвилися навколо його талії, а руки вчепилися в шию і, не зволікаючи, вистрибнув у вікно. Зажмурилася, чекаючи, гучного дзвону битого скла, але не почула жодного звуку.

Повітря холодило спину, впивалося в неприкриті руками вампіра частини тіла. Просто наді мною тріпотіли величезні чорні крила, що темною плямою виділялися на тлі сутінкового неба.

— Ксай, а де ви були? — трохи прийшовши до тями від цієї стрімкої зміни подій, поцікавилася я.

— Слідували за тобою, — буркнув, міцніше стиснувши кільце обіймів.

Недомовленість і односкладовість кинутої відповіді, викликала дивні відчуття жалю й образи. І походу ця односкладова відповідь була єдиною, чого я заслуговувала.

Повисла пауза, я більше не ставила запитань. Та й сама не поспішала ділитися своїми думками.

— Я розповім. Виберемося з цього місця, і я все неодмінно розповім, — судомно видихнув вампір, міцніше стиснувши руки. — Не сопи так скривджено, кохана.

Ласкаві слова зруйнували стіну, що ретельно вибудовулася мною, і сльози, що утримувалися віл пролиття весь цей час, хлинули по щоках стрімким потоком, приносячи довгоочікуване вивільнення. Зазвичай я плачу тільки наодинці з собою, у присутності інших сміюся, якщо мені боляче або страшно, використовуючи сміх та іронію як своєрідний щит. Але зараз беззвучні сльози скотилися по щоках, обпалюючи й холодячи одночасно. Пара штук — я не могла собі дозволити більше.

— Кохана, — здавлено шепнув Ксай, проводячи рукою по волоссю.

Смикнулася головою, уклоняючись від цього жесту.

— Все добре, — посміхнулася, приглушивши всі інші емоції, намагаючись, щоб голос не здригнувся і прозвучав із достатньою дещицею впевненості.

Подальший шлях пройшов у тиші. Я чула биття серця свого вампіра, шелест крил його та демона. Знала, що демон слідує за нами, іноді випереджаючи, його величезна постать майоріла на краю мого зору.

Заспокоєна тим, що мої чоловіки поруч, сама не помітила, як задрімала, міцно притиснута до чоловічих грудей.

Прокинулася від шепоту на межі чутності:

— … мушу розповісти, — впізнала я голос Дема.

— Не зараз, — жорстко відрізав Ксай. — Виберемося, розкажеш. Поки що їй краще нічого не знати.

— Ти не розумієш! — схвильовано, але дуже тихо, прокричав демон.

— Це ти не розумієш! — тихо рикнув вампір: — Аліна вагітна.

— Я знаю. Але…, — ніколи ще не чула в голосі Демріана такої розгубленості та жалю.

— Свої сподівання та докори, висловиш їй потім, коли вона буде в безпеці, а поряд буде лікар.

Грубо, як грубо, з ним говорить Ксай. І зло. Я думала, вони забули всі свої чвари, і спільна мета зблизила їх, згуртувала. Тепер же я в цьому сумнівалася, чуючи шипіння вампіра й провину в голосі демона.

Повисла напружена тиша — затишшя перед бурею. Мені хотілося широко розплющити очі та показати, що я все чую, і в той же час хотілося дізнатися, що ж станеться, якщо я не втручусь.

— Ти все одно не можеш.

Спокійний жіночий голос за спиною, налякав до дурниці, і я обернулася, затримуючи подих. Видихнула, розпізнавши в фігурі, що розпливається, прабабку.

— Це частина твого дару — бачити невидиме і чути нечуване. Ти спиш, але твоя сутність ніколи не спить, витає, дивиться, слухає та аналізує. Ти маєш навчитися запам'ятовувати все побачене, а не одні лякаючі події.

— Як?

— Зрозумій, чому ти запечатала свій дар і прийми його. Проведи злиття і дозволь йому вирости.

— Як це зробити? — повторила я, втомившись від цих нескінченних здогадок.

— Тільки ти можеш відповісти на це запитання. Тільки ти, — похитала вона головою, розсіюючись туманним маревом.

Знизала невидимими плечима. Настав час вже звикнути, що від прабабки більше запитань, ніж відповідей.

Озирнулась, але нічого не побачила. Темрява, що оточила мене з усіх боків, суцільний морок і запах, солодкуватий, обволікаючий запах жимолості, від якого щипало в носі. Цей запах, розбавлений чимось ще, був сьогодні на Демріані. І тоді в Егарібі.

П'ять тонких промінців світла вказували шлях, розвіюючи темряву. Знаю я ці промінчики, приведуть не туди. І все ж слідую за ними, натрапляю на невидиму стіну. Вона оточила мене з усіх боків.

І що тепер робити? Прокинутися не можу, чоловіків не чую, як вибратися не знаю.

Дихання перехоплює, дихати стає все складніше. Почуваюся рибою, викинутою на берег. Повітря є, і я безшумно ковтаю його ротом, але легені не наповнюються, полегшення не приходить, наче хтось викачав увесь кисень, перекрив доступ до нього.

Невідомо звідки прийшло відчуття замурування у склепі. Закашлялася, намагаючись вдихнути, але повітря не вистачає. Приступ паніки, накриває з головою, висмикуючи зі сну, прямо в обійми вампіра:

— Тихіше, це лише кошмар, — шепоче Ксай мені в потилицю.

Роблячи глибокий вдих, озираюсь на всі боки, прагнучи вгамувати моторошне биття серця.

— Що тебе так злякало?

Тверді груди під моєю спиною і легкі погладжування, трохи заспокоюють, але ділитися страхами я поки не готова.

— Де Дем?

— Полює, — коротке слово і легкий поцілунок у потилицю.

— Що відбувається, Ксай? Про що Дем не повинен говорити? — питаю, повертаючись у сильних руках, щоб побачити його очі. Він прикриває повіки, ховає їх, відводить, але я все одно встигаю побачити те, що він ховає — загнаність.

— Він сам розповість. Пізніше.

— Чи не надто багато таємниць, любий? — вивільняюся я з його рук — вони більше не дарують заспокоєння та захист, стискають, сковують подібно до ланцюгів.

— Це не моя таємниця, — підводиться він поруч зі мною.

— Але саме ти заборонив її відкривати, — кидаю я, охоплюючи себе руками.

Він не став заперечувати чи ухилятися, лише кивнув головою:

— Ти чула.

— Чула, — підтверджую я, відступаючи від нього: — То що повинен приховувати від мене Демріан? — питаю вкрадливо, відчуваючи, як розростається прірва між нами.

— Що я тебе зрадив, — голос демона вклинюється між нами, розриваючи тишу, що згустилася.

Від сказаних слів сіпаюся, як від удару. Повільно повертаюся.

Біль та зневіра мене затопили з головою. Не могла повірити у сказане моїм демоном. До болю стиснула кулаки, встромляючись нігтями в долоню до міток, що кровоточили, намагаючись утримати уявний спокій. Але що мені вони, якщо серце рветься на шматки від пекельного болю?

Від образи і розчарування, що переповнили душу, дихати стало важко. Я знову задихалася, як нещодавно уві сні.

— Дем? — благально шепочу я, все ще сподіваючись, що його слова виявляться злим жартом, але щире каяття у волошкових очах не приносить заспокоєння, лише врізається в серце, розколює, як камінь скло, розбиваючи на дрібні уламки.