Демріан, Ксайрен

Варто було темряві захопити Аліну, як на галявині стало тихо.

Дзвеняча тиша повисла в повітрі й лише зламані кістки, що з тихим тріском відновлювалися, і збите уривчасте дихання демонської іпостасі порушували її. Біль, що охопив тіло, був нестерпний, обпалюючий, такий, ніби він увійшов у вогонь і той негайно охопив його тіло та шкіру. Роз'їдені їдким полум’ям клітини відновлювалися повільно, але незабаром і цей біль відступив на другий план.

Звідкись збоку долинуло шипіння, і демон обернувся. Вишкірився, помітивши вампіра. Демону з вампірами не по дорозі і, нехай людська іпостась побраталася з цим індивідуумом, але демонська тільки невдоволено рикнула, бачачи, як підіймається, тягнучи зламане крило кликастий. Не те, щоб він відчував ненависть, але споконвічне протистояння й суперництво двох лютих хижаків, якимось там обрядом не згладити. Нехай людська сутність і обурюється, але тепер, коли вони втратили зв'язуючу їх усіх ланку — істинну, йому нічого робити поруч із цим кровососним. І чому його людська сутність не бачить, що ця дівчина, за яку він так відчайдушно бореться не його прія? Так схожа. Але вона не пахне. Немає того чарівного аромату, що дурманив кров. А ось та інша пахла. І якби не вампір…

Він знову роздратовано рикнув, утримуваний людською іпостассю від нападу на вампіра. Поступово, у міру зрощення кісток, чоловік знову засунув незадоволену демонічну сутність на задвірки свідомості.

Демріан із зусиллям встав і підійшов до Ксаю, що все ще не трансформувався. Виправив зламане крило, прискорюючи загоєння. І втомлено опустився на роз'їдену підпаленими пролисинами землю.

— Ти як? — Запитав, повернувши собі людський образ Ксай, опускаючись поруч.

— Нормально.

— Демон незадоволений?

Демріан не відповів. Він ніяк не міг розібратися в собі та своїх відчуттях. Важко це, коли розум говорить одне, тіло інше, демон третє, а душа тягне невідомо куди.

— Що це було? — перевів погляд на чергову залишену пітьмою пляму, уникаючи розмови.

— Не знаю. Ніколи не бачив такого.

— Як думаєш, чому вони залишили нас живими?

— Живими? — засміявся вампір, поглядом показуючи на два величезні випалені кола, де відбиток дивом уцілілої трави повторював форму їхніх розпластаних тіл.

— Але як?

Ксай лише похитав головою, прикриваючи очі:

— Це наша перевага. Потрібно повернутись до палацу.

— Ти думаєш, вона там?

— А кому ще могла знадобитися Аліна? Чи думаєш ця масована атака, справа рук необтяжених мізками чудовиськ?

Демріан не став відповідати на це прозаїчне запитання. Набагато більше його хвилювало, що це за речовина така, що пропалює дірки в землі, деревах та камінні. Речовина, яка не повинна була залишити їх живими, але вони вижили. Тяжко зітхнувши, від усвідомлення, що відповіді він навряд чи доб'ється, сунув дрібний камінчик собі в кишеню — повернеться до Аластрі, перевірить у лабораторії. А поки що треба знайти Аліну. І Леона... Нехай вони і вирішили вивести спочатку дружину, а потім вирушити на пошуки побратима, але це не змінює того факту, що їм потрібно його знайти.

Демон усередині засопів, виявляючи чергове невдоволення безглуздими пошуками, і Дем хмикнув. Він уже й забув, яке це блаженство, коли іпостась спить. Колись демон, що притих усередині, викликав у нього стільки тривоги, незручностей, переживань та роздратування, і ось зараз він би з радістю його заткнув.

Сил встати, і вирушити на пошуки негайно не було ні у вампіра, ні у демона. І вони так і залишилися сидіти, важко переводячи подих.

З напівдрімоти вампіра висмикнув невиразний гул.

— Дем, фендори, — тихо прошепотів, знаючи, що побратим почує.

Озирнувся на всі боки. В очі кинувся рюкзак Аліни, сиротливо прихилений до дерева на іншому краю галявини. Чомусь стало важливим його забрати, адже недаремно ж він уцілів у битві. Та й необхідна їм зараз для підкріплення сил їжа цілком могла бути в ньому. Метнувся, підхоплюючи рюкзак, і в цей час на галявину випало одне щупальце фендора, вдарило по землі й з диким ревом відскочило назад, наче обпіклося.

Чекати на подальший розвиток ні він, ні демон не стали — розкрили крила та злетіли в похмуре небо. Знайшовши орієнтир, рвонули у бік палацу.

Зупинилися на тому самому пагорбі, що й учора. Очікування Ксаю з приводу їжі підтвердилися, хоча те, що було в залізних банках, їм не дуже сподобалося. Але вода й їжа все ж таки зробили чудо, відновивши сили.

Тепер залишалося тільки терпляче вичікувати слушний момент для проникнення в палац. Вчора їм це вдалося обманом — помітили, як вийшли їхні копії й за кілька хвилин увійшли до палацу, як ні в чому небувало. Сумнівно, що їм так само поталанить сьогодні. Та й підслухана розмова про ритуал за участю Аліни лякала, змушуючи поспішати.

Аліна

Вуха заклало, незрозумілий шум наростав. Потік крижаної води, що обрушився, висмикнув з кошмару, і я підскочила на ліжку, обливаючись холодним потом. Серце розлютившись, вистрибувало з грудей. Міцніше вчепилася пальцями в простирадло, щоб угамувати страх, що охопив мене.

У кімнаті панували лунка тиша і безпросвітна темрява, не даючи нічого розрізнити, але в глибині душі народжувалося відчуття, що якщо трохи розвидніться, я не впізнаю обриси меблів і предметів, що постали перед моїм поглядом.

Мокрою я очікувано не була, а реалістичний сон, що змінився дивною дійсністю, доповнився лячними звуками. Інстинктивно сховалася під ковдрою і, заплющивши очі, прикинулася сплячою. І тільки потім подумала про цю незрозумілу реакцію на тихий шерех й нерозбірливий шепіт.

— …то вдалося? — вимогливо запитує жіночий голос, і завдяки цій владній вимогливості я впізнаю її — королеву, зустрінуту у тронному залі.

— Ні, Ваша Величність. Вона все ще чинить опір впливу, — відповідає їй втомлено старечий голос і в пам'яті виринає постать у каптурі.

У голові каша з думок та снів. Немає того, до чого я давно звикла — чітко вибудуваної системи безлічі осередків, що зберігають знання та весь мій минулий досвід. Все вивернуто назовні й недбало розкидано, ніби всередині моєї свідомості промайнув ураган або хтось провів там обшук.

— Надішлемо їй знову Ахлес? — перемикаюся з роздумів на підслуховування, насторожившись на словах, які здаються надзвичайно важливими.

— Ми не знаємо, як вона відреагує на ще одне втручання у сон. Минулого разу реакція була непередбачуваною, ми ледве встигли попередити її смерть, — тихо каже третій учасник цієї розмови, і я із зусиллям утримую повіки, що бажали розкритися та погледіти на незнайомця.

Ні, не може бути. Це не він! Мені треба переконатись!

Але тіло мабуть все—таки здригається, бо знову чую наказ королеви:

— Збільште дозу. Вона не повинна прокинутися і втекти… Знову, — категорично додає вона і по тому дзвону, що долинатиме, я розумію, що це не порожня загроза й тому, хто мене упустить, буде непереливки.

І дуже очікувано звучить улесливе:

— Буде зроблено, Ваша Величність.

— Але це може нашкодити дитині, — не вразившись загрозою заперечує третій, і мене рве на частини бажання побачити його на власні очі.

— Невже тобі до нього є справа, Ел? — підступно сміється жінка, ледве приховуючи напружені нотки у своєму голосі.

— А хіба тобі більше не потрібна остання бачуча, моя королева? — запитує чоловік і його слова знову занурюють кімнату в тишу, в якій я чітко чую биття відразу кількох сердець.

— Ти маєш рацію, дорогий, — порушує довгу паузу впевненим голосом королева. — А ось мізки цієї чхари нам абсолютно не потрібні. Так що готуйте її на новий цикл і робіть, що хочете, але вона повинна виконати своє призначення.

Які пафосні слова та як боляче б'ється серце о ребра, відгукуючись на них. Призначення… Це означає принести коханих у жертву?

— Раз не виходить схилити її до зради, виростити в ній образу та змусити принести жертву, то..., — замовкає королева, ніби й сама не може придумати, що ж такого зі мною зробити: — натисніть на материнський інстинкт або... Загалом до вечора з'ясуйте всі її слабкості й знайдіть вже важелі впливу.

Голоси віддаляються і лише на коротку мить, я відчуваю неясне тепло і м'яке ковзання пальців по моїй вологій щоці в ніжній ласці.

Відчайдушно стискається від болю у грудях серце.

— Ти маєш довіритися собі та своїм почуттям, — шепоче голос маленької дівчинки з моїх сновидінь і мене знову накриває хвилею спокою та непроглядної темряви могильного склепу.

— Мені треба вибратися. Я мушу повернутися, — повторюю, обхоплюючи свої плечі руками.

Я загубилася у собі та своїх думках. Все пережите є суцільним безперервним кошмаром, і я вже не можу відокремити нав від яву. І від того, що саме цей мій вроджений дар мене підвів, стає в сотню разів гірше, ніби похитнулося й обрушилося щось непорушне, розтоптуючи мою незламну віру в надійність власного розуму.

— То чому ж ти не повертаєшся? — Запитує примарна дівчинка, маревом мелькаючи переді мною. — Ти ж усе знаєш, — повторює вона фразу, що звучала з вуст дівчини. — Просто повір.

— Чому? — безсило кричу, ударяючи кулаками невидиму стіну, поки перед очима проносяться відповіді з книги Таємниць:

«Бачачі передбачили, що їхні нащадки будуть знищені іносвітянами й тому загородили свій світ, захистивши його притягненням кільця Тайра від будь—якого проникнення….

…Якось діти сусіднього світу благали про допомогу, але не було серед них тих іносвітян, що несли загрозу. І відкрили бачачі захисний купол, пропускаючи у свій світ Перворідних та їхніх Богів, на віки занурюючи світ у безмовність…

...Рятуючи своїх дітей зі світу, що гинув, Ахлес привела їх в Аластрі, порушивши створене бачачими тяжіння Тайра. І поринув світ у темні віки — злоби, смерті та похоті... На небосхилі спалахнули два нові нічні світила — Сереа і Кая, а звергнутий Тайр зник з виду, щоб повернутися через століття і помститися...».

Маячня! Яка ж все це маячня. Ця дивна планета, магія, чоловіки.

Та я просто сиджу в якійсь палаті з білими стінами й повільно божеволію.

— Чому ж ти не віриш? — засмучено шепоче дитячий голосок, поки чорнильно—чорні стіни навколо мене забарвлюються в білий колір і обтягуються повстю.

Гучний гуркіт підриває тишу, розкриваючи невидимі двері. Падаю в порожнечу, що виникла за спиною, відчуваючи себе знаменитим котом Шредінгера й згадуючи квантову суперпозицію та теорію декогеренції.

Тону в крижаній ополонці, відчайдушно махаючи руками, сподіваючись на порятунок.

Підстрибуючи, падаю на ліжко, і одразу опиняюся в жарких обіймах. Міцних. Надійних.

— Нарешті, — шепоче чоловік, покриваючи моє обличчя швидкими поцілунками.

Поспіхом підіймається на ноги, тримаючи моє укутане в ковдру тіло на руках.

Зосереджуюсь на тому, щоб розплющити очі, але повіки зчепилися наче намертво склеєні «Моментом» і роз'єднуватися не бажають. І я, як і раніше, нічого не бачу.

Ми кудись біжимо, і приглушений тупіт ніг за спиною свідчить про те, що нас значно більше одного. Прислухаюся, але розібрати та вичленувати окремі звуки в тихому гомоні, що доноситься з усіх боків, не виходить. Свист вітру, брязкіт металу, важкий обірваний на напіввдиху хрипкий видих, півстон і пошепки вимовлені лайки. Страшно. І лише знайоме биття серця під притиснутим до могутніх грудей вухом, дивним чином заспокоює мене, занурюючи у сон.

— Що з нею? — питає хтось.

Впізнаю цей голос. Прагну до його власника як до чогось незмінно рідного, але мене не відпускають. Бажання відкрити очі переростає у непереборну потребу. Тягну, що є сил руками, збираючись протерти повіки, але не можу ворухнутися. Хочу сказати, але пересохле горло невиразно хропить.

— Все буде добре, — ухильно відповідає несучий мене і розкотисті перекати обертонів пестять слух, даруючи блаженне почуття захищеності.

Губ щось торкається, обпалюючи холодом металу. Відразу розумію, що це якась ємність і я, обливаючись, роблю жадібний квапливий ковток.

— Не поспішай, — попереджає чоловік, трохи підіймаючи плече, а разом з ним і мою голову, що влаштувалася на ньому.

Напившись, бурмочу, намагаючись попросити про допомогу, але мене заспокійливо гладять по волоссю:

— Зараз повернемося додому, тебе огляне лікар, і вже надвечір ти будеш цілком здорова, — обнадійливо шепоче хтось поруч.

— Ооо …ччч… ііі., — все ж таки примудряюся, шепочучи й запинаючись, видавити з себе слово.

Чоловік мешкає, а потім обличчя торкається волога ганчірка.

Розчиняю широко протерті дбайливою рукою очі:

— Ви???

— А хто ж ще, кохана? — запитує вкрадливо чоловічий голос, власник якого перебуває поза зоною моєї видимості.

З зусиллям повертаю голову й натикаюсь очима на того, кого вже точно не очікувала тут побачити.

— Ти?

Поруч із ним мерехтить повітря і на мить за їхньою спиною проявляється інший кольоровий світ. Чоловіки роблять крок у цю бриж, і мене накриває пітьмою, що гостинно відчинила обійми.