Раді Вас бачити!

Кайан

Поки я йшов до просторового мага, перед моїми очима невідступно стояло обличчя Еллі. Я бачив, як важко їй давався кожен крок, як вона до останнього стримувала сльози, намагаючись сховати свій розпач за жартами та вимушеною усмішкою. Але мене неможливо було обманути, я відчував її біль так само гостро, як свій власний. Мій вовк усередині просто шаленів: він скиглив і шкрябав душу, не бажаючи миритися з неминучою розлукою з істинною парою.

​Злива поступово вщухла, перейшовши в дрібний, неприємний дощ, який пробирав до кісток. Свій плащ я віддав Елоїзі, я не міг дозволити, щоб моя дружина застудилася. Тепер я був мокрий до нитки, сорочка липла до тіла, але мені було байдуже. Холод зовні був нічим порівняно з крижаною порожнечею, що оселялася в моїх грудях із кожним наближенням до мети. Шлях додому буде коротким: лише крок у портал — і нас розділять тисячі миль… цілий океан.

​Доріаз Валейн чекав на мене у своєму кабінеті в королівському палаці. Мила секретарка привітала мене, клацнув пальцями висушила мене магією й одразу провела до нього. Зайшов я сухий, наче зовсім під дощем не був. Як зручно.

​— Вітаю, пане Валейн, — промовив я, переступаючи поріг. — Дякую, що погодилися відправити мене порталом до Азару. Мені справді необхідно терміново потрапити додому.

​— Вітаю, Ваша Високосте! Радий допомогти, — чоловік підвівся з крісла й міцно потиснув мені руку. — Можливо, вам потрібно щось ще?

​Я знав Доріаза ще з того часу, як уперше прибув на цей континент, повернувши викрадених дівчат. У Зордарі перевертням поява була заборонена, тому я попрямував до Аменд'алю. Це королівство славилося дивовижними винаходами та артефактами, створеними на основі технологій інших світів, якими Валейн мандрував роками.

​Чимала заслуга в цьому належала його дружині — потраплянці з іншого світу. В її рідному домі магії не було, проте технічний розвиток вражав уяву. Дивина, але саме завдяки її знанням я тепер тримав у кишені артефакт зв’язку. Цей пристрій працював через енергетичний відбиток: достатньо торкнутися його, як він зчитує енергію людини та закріплює її за одним із кристалів на панелі.

​Звісно, було не зовсім зручно, що неможливо зв’язатися з тим, чиєї енергії немає в базі артефакту, але Валейн обіцяв, що скоро вони розроблять простіший спосіб. А поки що мені було достатньо й того, що один камінець назавжди закарбував у собі іскру моєї Елоїзи.

​— Ні, пане Валейн, — я важко зітхнув і сів у крісло навпроти мага. — Моя проблема стосується зрадника, який знову отруїв наших воїнів. Велика кількість здичавілих перевертнів уже знищила два села. Мені потрібно знайти його якнайшвидше. Це може бути спланована акція, щоб спровокувати конфлікт і зруйнувати крихкий мир між нашими континентами. Або ж це просто кривава помста за вбитого короля, його радників та варту, які роками тримали ваших дівчат у рабстві.

​Доріаз на мить замислився, його погляд став далеким і похмурим.

​— Мені одного разу «пощастило» побувати на аудієнції у вашого минулого короля, — тихо промовив він. — Тоді один із вартових напав на мого охоронця і відкусив йому частину ступні. Це був перевертень-кабан. Це був наш перший і останній візит у ваше королівство. Після того випадку була накладена повна заборона на відвідування вашого континенту для всіх, окрім торговельних кораблів.

​Він підійшов до вікна, спостерігаючи за дощем.

​— Згодом у тавернах, де мені іноді доводилося зупинятися, я чув плітки від п’яних матросів. Вони базікали про наложниць із нашого континенту, але я вважав це лише їхньою хворою фантазією. Не хотілося вірити в такі жахіття. Тепер я теж відчуваю провину за те, що не повідомив про це тоді. Треба було перевірити…

​Я лише кивнув. Минуле вже не змінити, але майбутнє все ще було в наших руках.

​— Його варта також приймала отруту, — втомлено додав я, дивлячись у порожнечу перед собою. — Але в дуже малих дозах. Просто, щоб вони могли налякати будь-кого. Це робилося для того, щоб ніхто не посмів без дозволу з’явитися в палаці та випадково не дізнався про рабинь. Про них не знав ніхто, крім тих, хто жив у самому палаці. А слуг підбирали таких, що за подвійну платню ладні були мовчати вічно.

​Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як важкість спогадів тисне на плечі. Скільки часу потрібно, щоб на душі стало хоча б трохи легше? Як залікувати цю провину?

​— Жахливо, — коротко кивнув Валейн. — Коли система тримається на страху й золоті, вона здається міцною, але зсередини вона гнила. Те, що ви робите зараз, Ваша Високосте — це болюче лікування. Але без нього ваш народ не матиме майбутнього.

​Він піднявся і зробив плавний жест рукою. Повітря посеред кабінету почало густіти, закручуючись у сріблясто-чорну вирву. Потягнуло озоном і далеким, холодним запахом хвої та мокрої землі.

​— Портал готовий, Ваша Високосте. Він виведе вас прямо до головної зали вашої резиденції в Азарі. Хай Боги бережуть вас. — промовив маг та трохи склонив голову в знак поваги.

​Я підвівся, востаннє поправив сумку на плечі й торкнувся артефакту в кишені. Тепло від каменю на мить зігріло пальці, Елоїза була моїм єдиним світлом у тому мороці, куди я зараз мав ступити.

Елоїза

​— Ну годі тобі, він же не на все життя пішов! — заспокоювала мене Міа вже котру годину поспіль.

​Я повернулася до гуртожитку зовсім розбитою, і сльози досі лилися з очей справжньою зливою.

​— Розумію, але це може затягнутися на місяці... — всхліпувала я, сховавши обличчя в її спідниці. Міа заспокійливо гладила мене по голові, як маленьку дитину.

​— Ось побачиш, це займе всього кілька днів. Він тебе надовго не залишить, бо дивився на тебе з таким обожнюванням, наче ти — цілий світ без якого йому не жити, — замріяно зітхнула подруга. — Ех, скоріше б і мій суджений з’явився. Я теж хочу такого кохання.

​Я нарешті відірвала голову від її колін і витерла обличчя: 

​— Пам’ятаєш те пророцтво на Свято Сонця? Моє здійснилося слово в слово, отже, за рік і ти свого зустрінеш. Та ворожка виявилася зовсім не шарлатанкою.

​Я почала потроху заспокоюватися. Сльози все одно нічого не змінять, а від нескінченного плачу лише голова розболиться.

​— Точно, я вже й забула! — Міа сумно зітхнула. — Але це ж цілий рік чекати!

​— Воно буде того варте, я впевнена. У тебе залишилися цукерки? — запитала я, відчуваючи, що емоційне виснаження вимагає глюкози.

​— Звісно! Годі рюмсати, пішли пити чай, — Міа миттю підскочила й побігла накривати на стіл.

​Я глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Він повернеться, обов’язково. А якщо ні... що ж, тоді я сама вирушу в той Азар і підвішу свого вовка за хвоста на найближчому дереві. Я усміхнулася, уявивши цю картину, і пішла заїдати нерви солодощами.