Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Елоїза
— Що тут відбувається? Чому клітка відчинена?! — раптом пролунав суворий голос короля. Але щойно він протиснувся крізь варту, як завмер із напіввідкритим ротом. — Сину…
— Він живий! Але його треба негайно звідси винести й викликати цілителя! — я нарешті взяла себе в руки.
— Я сам піду… зараз… ще секунду полежу… — Кайану було важко навіть дихати, не те що розмовляти.
— Ти знесилений, сину. Дозволь нам віднести тебе до кімнати, — втрутився король. Його голос тремтів від суміші шоку та нестримного щастя.
— Ні… — Кайан нарешті розплющив очі. Його погляд зустрівся з моїм, рідне янтарне сяйво повернулося. Він ніжно усміхнувся куточком губ. — Ти мене врятувала, кохана.
— Що? Як? Я нічого не зробила! — здивовано прошепотіла я. — Я ж тебе мало не вбила…
— Ні… та квітка… вона вивела отруту, — прошепотів він.
У клітці повисла приголомшена тиша.
— Ось ця? — пролунав низький голос вартового, який підняв із підлоги рослину.
Я обернулася й мовчки кивнула.
— Я виростила її випадково, у парку. Мені так бракувало сонця, що я згадала сонячну квітку, яку колись бачила в Зордарі. Просто хотіла показати це диво Кайану, але він почав чхати й задихатися, а потім... перетворився на людину, — пояснила я королю.
Очі Гаррета від подиву полізли на лоб.
— Негайно віднесіть цю квітку до іншого перевертня! — владно наказав король, не відриваючи погляду від сина. — Якщо реакція буде такою ж — негайно до лабораторії! Хай зв’яжуться з магами Зордару.
Кайан почав ворушитися, намагаючись підвестися на ноги. Який же він нестерпно впертий! Король миттєво підскочив до нього, підхопив під пахви й закинув руку сина собі на шию, приймаючи на себе основну вагу його тіла.
Я поспіхом зняла свій плащ і накинула його на плечі коханого, намагаючись бодай трохи прикрити його наготу. Кайан увесь тремтів, від холоду та виснаження.
— Тримайся, сину. Ще трохи, — тихо шепотів Гаррет, обережно ведучи його до виходу.
Я йшла поруч, підтримуючи Кайана з іншого боку, відчуваючи крізь тканину плаща, наскільки гарячою була його шкіра.
Коли ми нарешті добрели до кімнат, Гаррет, на прохання Кайана, повів його одразу до ванної. Я поспіхом набрала теплу воду, а батько допоміг синові залізти в мармурову купіль.
— Дякую за допомогу, — видихнув Кайан, відкидаючи голову на край ванної й заплющуючи очі від задоволення. — Залиш нас, батьку, будь ласка. Ми поговоримо згодом. Зараз я хочу побути лише з дружиною.
— Розумію. Звісно, сину, відпочивай, — відповів Гаррет. Він на мить затримався на порозі, його погляд метався між мною та Кайаном. Було видно, що він усе ще не до кінця вірить у це диво і боїться, що син знову може стати тим диким звіром. — Тобі зараз принесуть поїсти. Можливо, покликати цілителя? — запитав він зі щирим хвилюванням у голосі.
— Ні, зі мною все добре. Отрути більше немає — я знову відчуваю зв'язок і зі своїм вовком, і з Елоїзою. Я просто дуже втомився, більше нічого, — спокійно відповів він батькові, хоча голос його все ще був слабким.
— Добре. Відпочивайте, діти, — лагідно мовив король.
Він востаннє озирнувся, ніби намагаючись запам'ятати цю мить перемоги життя над смертю, і тихо зачинив за собою двері, залишаючи нас у тиші наодинці.
Кайан
Як же добре знову повернутися у власне тіло! Мати змогу керувати ним і відчувати хоч щось, окрім нескінченної люті. Моя дівчинка звільнила мене, зцілила силою свого неймовірного кохання.
— Давай я тебе помию, — прошепотіла Еллі, взявши до рук губку та мило.
Я не став заперечувати. Мені так бракувало її дотиків... Її ніжні руки почали обережно відмивати моє брудне після підземелля тіло. Запах від мене був жахливий, навіть мені самому ставало важко дихати.
— Досі не розумію, як так вийшло... Можливо, Боги почули мої молитви, — розгублено мовила вона, намилюючи мою шию.
— Можливо, і Боги втрутилися, а можливо, наш зв'язок істинних підсилив твою магію саме тоді, коли моя частина була заблокована отрутою, — поділився я своєю версією.
Хоча насправді мені було байдуже, як саме це сталося. Головне, що вона витягла мене з того пекла.
— Я все чув... — тихо додав я.
— Що? — здивовано перепитала вона, завмерши.
— Я чув усе, що ти мені розповідала ці тижні. Я не міг контролювати звіра, лише безсило спостерігав, як він тебе лякає. Пробач мені, кохана. Я не хотів цього... не хотів, щоб ти бачила мене таким і боялася, — прохрипів я, повертаючи до неї голову.
Вона дивилася на мене своїми прекрасними зеленими очима, і я не побачив у них ні краплі страху. Тільки безмежне щастя та кохання.
— Я вірила, що ти мене чуєш. Думала, що тільки так зможу достукатися до тебе. Боялася я лише першого дня, а потім прийняла твій стан як тимчасову хворобу. Вірила, що ліки обов’язково знайдуться і ти повернешся до мене, — прошепотіла Еллі, пильно дивлячись мені в очі. — Мені було дуже важко без тебе. Прошу, не покидай мене більше…
По її щоці скотилася самотня сльоза. Вона простягла долоню й лагідно торкнулася мого обличчя. Я перехопив її руку й ніжно поцілував кожен палець.
— Мені теж було важко… Я неймовірно сумував за тобою. Обіцяю: більше я нікуди від тебе не подінуся. Я просто не витримаю нової розлуки.
Еллі нахилилася й торкнулася моїх губ своїми. Поцілунок був легким, наче подих вітру, але в ньому відчувався весь той океан почуттів, які ми відчували один до одного.
