Раді Вас бачити!

Кайан

Минуло вже два місяці, відколи я в Азарі, а результатів — жодних. Хоча ні, один результат таки є: здичавілих перевертнів стає дедалі більше. Ми цілодобово виловлюємо їх і замикаємо в кам’яні клітки, щоб вони не втекли й не загризли когось. Нові в’язниці будуються шаленими темпами, але їх все одно менше, ніж спійманих звірів. Як саме вони отримують отруту — ніхто так і не з’ясував. Всю їжу та воду перевіряють по всьому королівству, але жодних слідів.

​Я втомився... мені катастрофічно не вистачає Елоїзи. Останнім часом нам навіть поговорити вдається рідко. Я майже весь час ганяюся за скаженими, а артефакт залишаю в кімнаті, щоб не розбити під час сутички. Щоразу я обіцяю їй, що ще трохи — і ми будемо разом, але вже сам ледь у це вірю. Думаю, Еллі теж, вона просто мовчить, щоб не засмучувати мене. Єдине, що дає сили триматися — знання, що вона в безпеці.

​Сьогодні я вирішив пропустити полювання. Щось всередині не давало спокою, тягнуло ще раз оглянути кабінет колишнього королівського цілителя. Саме цей мерзотник створив отруту на замовлення мого дядька. Перед стратою він так і не зізнався, з чого зроблена ця гидота і як зупинити її дію. Впертий і фанатично вірний своєму мертвому королю.

​Його кабінет перетрусили десятки разів, вивчили кожен папірець — і нічого. Але мене тягло туди саме зараз. Можливо, Боги дають мені знак? Перевірити варто. Я відчинив важкі двері, і в обличчя дихнуло затхлим запахом засохлих трав та старого паперу.

​На диво, тут було ідеально прибрано: усе акуратно розкладено на столі або розставлено на полицях. Жодного кинутого на підлогу папірця, наче тут і не було численних обшуків. Дивно... Можливо, батько наказав покоївкам привести кабінет до ладу, щоб не бачити цього безладу.

​Я повільно обійшов кімнату, перевірив кілька товстих фоліантів, навіть витрусив їх, сподіваючись, що між сторінками знайдеться бодай якась записка, але марно. Хвилин двадцять я рився всюди, де тільки можна. Вже збирався кинути цю марну справу й піти геть, як раптом почувся глухий гуркіт звідкись із боку стіни.

​Я завмер. Стіна виглядала цілком звичайною — холодне каміння, на якому висіла величезна картина із зображенням штормового океану. Я підійшов ближче, затамувавши подих. Звук точно долинув звідси. Потаємна кімната?

​Зняв картину, ретельно перевірив раму й полотно — нічого підозрілого. Тоді я взявся обмацувати кожен сантиметр кам’яної кладки. Не знаю, скільки часу я обдирав пальці об шорстку поверхню, але зрештою знайшов його. Це був невеликий виступ біля самої підлоги, майже невидимий у напівтемряві, але на дотик це точно був механізм.

​Я натиснув на нього, і стіна почала від’їжджати. Вона рухалася дивовижно плавно й тихо, без жодного гуркоту. Без магії тут точно не обійшлося — хтось наклав на механізм чари беззвучності.

​Отвір виявився занизьким, тож мені довелося зігнутися чи не навпіл, щоб увійти всередину. Круті сходинки вели кудись глибоко вниз. Там, у підземеллі, тьмяно блимало світло, і я раптом усвідомив: я тут не один. Тепер, коли стіна більше не приглушувала звуки, мій слух чітко вловив легкі, майже невагомі кроки та характерний стукіт скляних колб.

Мій вовк усередині напружився, готовий до смертоносного стрибка. Хтось продовжував чорну справу цілителя прямо тут, у самому серці палацу, під нашими ногами.

​Я повільно дістав магічну пастку — одну з тих дивовижних речей, які придбав в Аменд'алі як подарунок батькові. Спочатку вона призначалася для полювання, коли він перебуває в людській подобі, але зараз вона стала ідеальним інструментом для полювання на іншого «звіра». Це була тонка металева сітка, зачарована на повну нерухомість: щойно вона накриває жертву, будь-який рух блокується магією. Завдяки цій розробці мені за останні місяці майже не доводилося нікого вбивати — ми брали здичавілих живими.

​Я зробив ще один крок у темряву, міцно стискаючи артефакт. Кроки внизу стихли. Стук скла припинився. Зрадник щось відчув.

Я різко вискочив із тіні, кидаючи сітку в самий центр лабораторії. Але одночасно з моїм випадом у мене полетів вміст чана, який тримав у руках хлопець. Сітка спрацювала миттєво, знерухомивши його, але я вже був з голови до ніг вкритий в’язкою прозорою рідиною. Вона потрапила мені в очі, забила ніс...

​Мій вовк усередині дико заричав і почав люто прориватися назовні. Контроль вислизав крізь пальці, наче пісок. З неймовірним зусиллям я вичавив із себе єдине запитання:

​— Чому?

Але раптом ​я впізнав його. Це був чотирнадцятирічний син страченого цілителя. Ми залишили його в палаці, бо вважали, що дитина не несе загрози. Ми знову фатально помилилися. Хлопець голосно зареготав — це був сміх божевільного, у якого не залишилося нічого, крім ненависті.

​— Тобі кінець, принце! — прошипів він крізь зуби, знерухомлений сіткою. — Насолодися своїм вовком сповна! Це вам за смерть мого батька...

​Свідомість почала згасати, поглинута первісним гнівом звіра. Останнє, про що я встиг подумати перед тим, як некерований вовк вирвався на волю, було вибачення перед Елоїзою. Я підвів її. Не стримав обіцянку повернутися. Пробач, кохана…