Раді Вас бачити!

Елоїза

​Король пішов, залишивши мене наодинці з вовком. Кайаном я його назвати не могла, бо це справді був не він. Не той спокійний, великий звір із розумними й трохи сумними очима. Переді мною був хтось інший — моторошний, небезпечний, із лютим червоним вогнем у зіницях. Він дивився на мене як на ворога, як на загрозу. Його гарчання не вщухало ні на мить, а товстий металевий ланцюг боляче врізався йому в шию щоразу, коли він намагався дістатися до мене. Від болю вовк лютував ще дужче, і піна стікала по його оскаленій щелепі.

​Я опустилася на коліна на холодну кам’яну підлогу, щоб наші очі були на одному рівні. Я щосили намагалася не плакати — сльози не допоможуть його врятувати. Притиснула долоню до серця, намагаючись відшукати ту невидиму нитку, що зв’язала наші долі. І я відчула її. Ледь помітне, слабке тепло, але воно було! Десь там, глибоко всередині цього звіра, він усе ще пам’ятав мене. Я все ще була в його серці.

​— Кайане, коханий! Це я, Елоїза. Я обіцяла, що знайду тебе і підвішу за хвоста, якщо ти покинеш мене надовго... І ось я тут. Я ледь не збожеволіла без тебе. Почуй мене! Я знаю, що ти мене розумієш, ти все ще кохаєш мене... — почала я благати, але він лише продовжував вишкірятися і кидатися в бік ґрат. — Я тобі горішки твої улюблені привезла, хочеш?

​Я тремтячими пальцями дістала з кишені згорток і кинула кілька штук якомога ближче до нього. Горішок підкотився до самої лапи й зупинився. Вовк замер, принюхуючись, а потім підвів на мене такий погляд, що в мене волосся стало дибки. Він різко, мов пружина, кинувся до ґрат. Я перелякано відскочила від дверей, відчуваючи, як серце мало не вистрибує з грудей від жаху.

​Вовк болісно завив — нашийник знову роздер йому шию. Я побачила, як густа срібляста шерсть миттєво стала багряною.

​— Коханий... будь ласка! Згадай мене! — крізь сльози закричала я, вже не стримуючись. — Згадай, як ти влаштував мені те побачення з вовком, як врятував мене від розбитої голови, як пристрасно кохав мене... Я ці два місяці не прала твою наволочку, бо на ній залишився твій запах! Тільки так я могла заснути без тебе... Згадай!

Але в його очах так і не з’явилося ні крихти розуміння, ні найменшого проблиску впізнання. Він продовжував скажено, нелюдськи гарчати, а я по інший бік ґрат — просто ревіти від безсилля.

​У мене не вийшло...

​Я так відчайдушно сподівалася достукатися до нього крізь цей морок. Не хотіла вірити королю, що наш зв'язок безсилий проти дії отрути. Вперто доводила самій собі, що моє кохання стане ключем до цієї в'язниці, але реальність виявилася значно жорстокішою. Переді мною не було Кайана. Була лише оболонка, наповнена болем та первісною люттю.

​Мої руки безсило опустилися на холодне каміння. Горішки так і залишилися лежати в пилу, непотрібні й забуті. Весь мій план, уся моя рішучість розчинилися в цьому звірячому рику, який перекривав голос мого серця.

​Я відчула, як холод підземелля пробирається під шкіру, але всередині було ще холодніше. Я просто сиділа на підлозі, здригаючись від ридань, і дивилася, як мій чоловік знову й знову кидається на ланцюгу, намагаючись знищити ту, яку ще два місяці тому обіцяв захищати ціною власного життя.

​Король особисто прийшов за мною. Не знаю, скільки часу я провела на тій холодній підлозі, але тіло промерзло до самих кісток. Мене трусило вже не стільки від істерики, скільки від пронизливого дикого холоду підземелля. Гаррет підняв мене, обійняв за плечі й мовчки відвів до кімнати. Там уже палахкотів камін, а на столі чекали гаряча їжа та чай.

​Гаррет посадив мене в крісло і вмостився навпроти. Його погляд був важким, але сповненим співчуття.

​— Поїж і зігрійся. Ти мусиш бути сильною! — суворо промовив він. — Протиотруту обов’язково знайдуть, але за цей час ти можеш просто знищити себе. Будь сильною заради нього.

​І я послухалася. Мовчки, наче заведена, з’їла все, що було на тарілці, і випила чай до останньої краплі. Король спостерігав за мною, не промовляючи ні слова. Коли мене нарешті почало хилити в сон від тепла й виснаження, він допоміг мені підвестися і підвів до ліжка.

​— Тобі потрібен відпочинок. Набирайся сил, доню, — він лагідно провів рукою по моєму волоссю і ледь помітно всміхнувся.

​Я лише кивнула. Сил на слова не залишилося — вони всі витекли там, біля клітки, разом із моїми сльозами. Щойно Гаррет пішов, я скинула плащ і, навіть не перевдягаючись, упала на ліжко прямо в сукні. Я міцно обхопила руками подушку, на якій спав Кайан, вдихнула залишки його рідного запаху й миттєво поринула в тривожний, важкий сон.

Кайан

Як же боляче… І справа зовсім не в цьому клятому нашийнику з ланцюгом, а в тому, що я дивлюся і не можу зупинити звіра, щоб він не лякав мою дівчинку. Я не маю жодного контролю над вовком, наш зв'язок заблокований. Я лише сторонній спостерігач, що дивиться на світ через його налиті кров’ю очі. Я сиджу в подвійній в’язниці, повністю безсилий, і дивлюся на перелякану дружину, яка намагається достукатися до мене. Вона навіть горішки принесла… але звір сприйняв це як образу, наче вона його дражнить. Ці перелякані зелені очі будуть снитися мені в кошмарах, я впевнений. Вона так боялася перевертнів! Я присягався їй, що ми не монстри, а тепер я сам став тим самим монстром, який лякає її до смерті.

​Моя кохана… Я чую тебе! Я кохаю тебе! Але не можу подати бодай знак. Як же я мрію торкнутися тебе, поцілувати ці губи, які ти покусала до крові від розпачу, заспокоїти й захистити. Але я не можу захистити тебе навіть від самого себе. Вовк не бачить у тобі пару — істинний зв’язок також заблокован отрутою.

​Кляте хлопчисько! Сподіваюся, батько вигадав для нього найсуворіше покарання. Він повинен відповісти за все сповна, і його вік — не виправдання тому жаху, що він накоїв. Якщо ця «дитина» свідомо варила отруту, щоб нищити інших, то вона має нести дорослу відповідальність.

​Вона продовжує приходити. Вже кілька днів, тричі на добу, вона сидить навпроти й розмовляє зі скаженим звіром. Вже не здригається, коли він кидається на ґрати, робить вигляд, наче все добре і він її слухає. Але звір не слухає. Слухаю я. Я ловлю кожне її слово. Вона розповідає, що постійно мерзне, навіть із каміном; скаржиться, що тут надто мало сонця і зовсім немає квітів. В Аменд'алі навіть восени яскраво квітнуть пізні сорти, а тут лише трава жовтіє та листя миттєво осипається, залишаючи голі, моторошні гілки.

​Вона каже, що кохає мене і чекає, поки створять протиотруту. Вже один варіант випробовували на іншому перевертні — не допомогло. Але ніхто не здається. Найкращі цілителі кількох королівств цілодобово працюють у лабораторіях.

​Я чекатиму. Скільки б не знадобилося. Тільки не заходь в клітку.