Раді Вас бачити!

— Каору… Каору…

Тиша. Я нічого не чув — тільки рівний, безживний голос монаха, що читав сутру, відлуння чужих шепотів і сотень кроків. Час від часу мене відволікало від думок майже непомітне шарудіння чорних костюмів: люди один за одним підходили до вівтаря, низько вклонялися й кидали дрібку пахощів на розпечене вугілля. Дим здіймався тонкою сірою цівкою, плив угору, розчинявся в повітрі, а я дивився на нього й розумів, що разом із ним зникаю і я.

Переді мною стояв похоронний вівтар, заставлений хризантемами. У чорній рамці — портрет Мії. Вона усміхалася легко, наче її сфотографували десь улітку, наче за мить вона мала відвернутися від камери й покликати мене на ім’я. Поруч стояла її посмертна табличка, а трохи нижче — урна, загорнута у білу тканину. Усе було надто правильним, надто чистим, надто стриманим, як і належало на японській церемонії прощання. І від цього мені хотілося вивернути себе навиворіт.

Безліч тіней пройшла повз за ці дні. Люди схиляли голови, складали руки, шепотіли слова співчуття, яких я не чув і не хотів чути. Я не міг розгледіти їхніх облич, не міг запам’ятати, що вони казали. Глуха тиша дзвеніла від самого того вечора, коли ти пішла. Маленька хоробра дівчина, яку я тримав за руку в останні миті — до останнього подиху. Сестра, яку я любив сильніше за будь-кого.

Хотів. Чесно хотів дати їй шанс на здорове життя, хотів дати найкраще лікування, найкращих лікарів, найкращу операцію, усе, що тільки можна було знайти, вибити з цього клятого світу. Але не все можна купити за гроші. Не все можна змінити ними.

І хоч як би не намагався, хоч як би не хотів, щоб небеса вберегли її крихке серце, операція не допомогла.

— Као! — Ривок за плече змусив мій зір сфокусуватися, і я розгублено підняв голову до постатей у чорному, що стояли поруч.

— Каору. Мія…?

Я не одразу впізнав його, але затремтів, коли нарешті зрозумів, що переді мною, у холодному світлі зимового дня, що пробивалося крізь високі вікна церемоніальної зали, стоїть Дей. Той самий. Високий, стрункий, із довгим русявим волоссям, зібраним у хвіст, і сірими стурбованими очима. Скільки минуло? Десять років? Дванадцять? Я вже й не пам’ятав, як давно він пішов від мене, залишивши порожнечу всередині, яка розривала душу ще років п’ять після того.

А постать поруч?

Очі розширилися. Айя?

Ні… Якого дідька тут зібрався увесь цирк моїх колишніх? Не сьогодні. Якого біса вони вирішили прийти, коли мені вже ніхто не потрібен? Навіщо це знущання?

Айя, тендітний чоловік із білосніжною шкірою та рудим волоссям, присів поруч і простягнув мені білу носову хустинку. Його очі були такими самими нереально зеленими й теплими. Він ніколи не вмів нормально ненавидіти. Завжди пробачав. Особливо мене.

— Као, ти як? — майже холодно прошепотів Дей, сідаючи поруч на підлогу, трохи осторонь від рядів складних стільців, де мовчки сиділи родичі, знайомі й ті, кого я навіть не знав.

— А як має бути? — Я заплющив очі й обіперся головою об стіну. Запах пахощів забивав легені, змішувався з холодом залу, із чужими сльозами, із шепотом сутри, що все ще тягнувся десь попереду. — Це була моя… Я наче втратив себе…

— Авжеж… Ви — половини одного цілого… — проговорив Айя, ледь стримуючи сльози. Як завжди занадто чутливий і явно не дуже корисний для мене в таких ситуаціях, тільки ще більше нагнітав.

— Пробач, ми пізно дізналися, — сумно проговорив Дей, але викликав у мене лише нудоту. Він давно засів у мене в голові як зрадник і брехун. І я фізично не міг повірити в його щирість.

— Ой, Дею, прошу. Не зараз. Мені не потрібна ваша жалість. Принаймні не твоя. — Я глянув на нього скоса й показав у бік невеликої родинної кімнати за ширмою, де на низькому столику вже стояли чай, рис, закуски й пляшки саке. — Давайте вип’ємо? Мені зараз не до міжособистісних драм.

Я спробував підвестися, але тіло одразу повело вбік, і плече глухо вдарилося об стіну. Світ перед очима знову поплив.

— Гей, ні, ні… Обережно, — рудоволосий підхопив мене, дивлячись, як Дей завмер у розгубленості, не знаючи, що робити, й боячись навіть доторкнутися.

Айя повів мене до столу. За ширмою голос монаха звучав уже глухіше, але все одно не зникав, ніби ця клята сутра в’їлася мені під шкіру. Молода дівчина в чорній формі, з волоссям, зібраним у строгий пучок, одразу поставила перед нами окремі тарілки, вклонилася й пішла так тихо, наче її тут ніколи й не було.

— Як це сталося? — наливаючи, заговорив сіроокий.

— Операція пройшла невдало… Але нам давали лише тридцять відсотків. Вона була слабка, наша черга дійшла надто пізно…

— Я чув… тобі дали попрощатися… — не вгамовувався він.

— Так, — відрізав я, не бажаючи продовжувати діалог і відчуваючи, як закипаю просто через те, що хочу тиші.

Дей завжди був таким. Байдужим. Тим, хто не розуміє чужих почуттів. Тим, хто не вміє добирати момент і слова. Іноді мені здавалося, що він просто не здатен на співчуття або наглухо відбитий. А може, надто вправно ховає все під маскою через своє нелегке дитинство в родині військових.

Та мені було байдуже, що саме з ним не так. Не зараз. Не тоді, коли моє серце більше не здатне зробити жодного удару, а легені — втягнути жодного ковтка повітря. Не тоді, коли я хочу кричати й ненавидіти весь світ.

Не тоді, коли я хочу бути там, із нею. У тій білій урні біля вівтаря, серед пахощів, хризантем і чужих уклонів. В урні, наповненій просто пилом… Звичайним сірим пилом… який ще нещодавно був моїм близнюком.