Раді Вас бачити!

Нейт був трохи нижчим за Дея. Виголена скроня, три сережки у вусі й чорний чубчик, що прикривав ліве каре око, надавали йому звичного зухвалого вигляду. Одяг друга майже не відрізнявся від наших чорних костюмів. А на обличчі, як завжди, застигла маска удаваної самовпевненості, яка напрочуд пасувала до гострого рівного носа та тонких вуст.

— Ти хто? — нерозуміюче кинув Дей, відсторонившись від мене.

— Я той, кому він довіряє себе в такому стані, — хитро посміхнувся малий. — І, думаю, нам уже час. Батьки скоро закінчать церемонію.

— Так… Добре, — кивнув я на знак згоди й ще трохи посидів, збираючись із силами, щоб не впасти одразу, щойно підведуся.

— Допомогти? — Дей простягнув до мене руку.

— Не треба! — відрізав Нейт і миттєво опинився поруч, підхопивши мене надто різко. — Дякую, що прийшли. Але думаю, вам краще зустрітися з ним іншим разом.

Я бачив, як зблідло обличчя колишнього і наскільки його шокувала поява незнайомого чоловіка, який сьогодні перебрав турботу про мене на себе. Та він, мабуть, так ніколи й не дізнається, що Нейт — лише мій найкращий друг, і його дупа мене точно не цікавила.

— Т-так… авжеж… — невпевнено промовив Айя, нагадуючи про своє існування, й запитально глянув на Дея, який стояв поруч із відверто незадоволеним виглядом.

— А я що? Тоді потурбуйся про нього, — він лише знизав плечима й, відвернувшись від нас, схопив зі столу телефон. Потім махнув Айї, даючи зрозуміти, що чекатиме в машині.

Його поведінка завжди була до болю передбачуваною. Дей ніколи не міг визначитися, чого саме хоче, і тому просто злився на тих, хто робив вибір швидше за нього. Але те, що це не змінилося навіть із віком, дивувало мене більше, ніж усе інше.

Гірко посміхнувшись Нейту, я махнув Айї рукою.

— Ну що… не радий був вас бачити, — пробурмотів я.

На цих словах Нейт боляче штрикнув мене ліктем у бік, і я нервово закашлявся, вдаючи, ніби мені справді соромно за те, що вилітає з моїх вуст.

— Ти завжди такий ніжний… — прохрипів я до нього.

— А ти тупий. Пішли. Сьогодні переночуєш у мене.

Голос друга звучав набагато серйозніше, ніж зазвичай, і мене здивувало, куди подівся той істеричний дурень, який тримав власний винний бар і користувався кожною нагодою, щоб добряче напоїти кожного відвідувача.

Схоже, всім навколо просто було мене шкода. Але головний приз за приниження моїх почуттів сьогодні, як і завжди, дістався неперевершеному Дею.

Айя ще кілька хвилин спостерігав, як Нейт забирає мої речі й повільно виводить мене на вулицю, але більше не промовив ані слова, мовчки йдучи позаду.

Ми рушили довгим коридором поминального комплексу. Тьмяне тепле світло ламп відбивалося від темного дерева стін, а в повітрі все ще стояв важкий запах ладану, змішаний із солодкуватим ароматом білих хризантем.

Я переставляв ноги, намагаючись не спіткнутися, але тіло було настільки важким і дерев’яним, що я перечіплявся через кожен поріг і сходинку.

Ми минули кілька однакових зал із розсувними дверима. За одними тихо плакали люди, за іншими вже прибирали після церемонії. Біля входу стояв столик із книгою відвідувачів і конвертами співчуття, а поруч — акуратно складені чорні парасольки. Навіть чужий дощ тут мав поводитися пристойно.

У таких місцях смерть здавалася дивно буденною. Ніби горе просто бронювало собі час між чужими трагедіями.

Коли ми дісталися останніх дверей, я глибоко втягнув холодне нічне повітря й з полегшенням закинув голову на плече Нейта, відчуваючи, як стало хоча б на один міліметр легше.

З вулиці поминальний комплекс виглядав майже безлико: світлий камінь, великі темні вікна, приглушене освітлення над входом і рівно підстрижені сосни вздовж доріжки. Під навісом усе ще стояли люди. Хтось курив, хтось тихо вклонявся родичам, хтось просто мовчав, стискаючи в руках білі паперові пакети.

Усе це лишилося за спиною, щойно я рушив до парковки. Повз машину Дея намагався пройти, не повертаючи голови, та все одно скривився, почувши, як Айя сів на переднє сидіння поруч із водієм. А тоді добрів до джипа Нейта, важко гепнувся всередину й тихенько вилаявся на життя.

— Ти точно не блюватимеш? — скривився брюнет, зачинивши за мною дверцята.

— Не знаю, — чесно зізнався я, заплющуючи очі. — Але якщо й так, то тільки тобі на сидіння.

— О, прекрасно. Саме про це я й мріяв, коли погоджувався дружити з тобою.

Я мляво посміхнувся.

Нейт кілька секунд мовчав, а потім просто тихо видихнув і пристебнув мене ременем безпеки, наче я був не дорослим чоловіком, а маленькою дитиною, яка була не в змозі про себе подбати.

— Просто доживи до ранку, добре? — сказав він уже значно тихіше.