Раді Вас бачити!

— Нейт, я не тікаю, — пробурмотів я, проводячи долонею по обличчю. — Просто пройдуся.

— Це зовсім не заспокоює, — друг важко видихнув і знову подивився на мене. — Напиши, коли вирішиш повернутися.

Я підійшов ближче й коротко торкнувся його плеча.

— Добре, але я потім додому.

Він накрив мою руку своєю й на мить стиснув пальці, ніби хотів сказати щось іще, але зрештою лише кивнув і відпустив мене. Шу підвівся слідом.

— Дякую, що прийшов, — промовив я, простягаючи йому руку.

Він подивився на порожні пляшки, а потім знизав плечима.

— Я прийшов через Нейта та залишився через безкоштовний алкоголь, але авжеж і за тебе переживав.

— Тоді забираю подяку назад, гівнюк! — кинув я й підморгнув йому.

— Уже пізно! — Шу усміхнувся й міцно потиснув мою долоню.

Котані ж у свою чергу просто обійняв мене з усієї мочі.

— Не роби сьогодні нічого, про що завтра доведеться шкодувати, — промовив він, сильніше стиснувши мене.

— У моєму стані я завтра навряд чи щось пам’ятатиму, — спробував відкараскатися я.

Тоді хлопець нахилився ближче до мене, і його погляд став суворішим.

— Але нагадую, це не означає, що наслідки теж зникнуть.

Я кілька секунд мовчав, а потім усе ж кивнув. Кота надто опікувався всіма навколо, але про самого себе постійно забував. Чого лише варта була історія із Сакіто...

— Передай Нагі, що я зайду, коли буду здатен розмовляти.

— Тоді побачимося наступного року. — Він криво всміхнувся.

— Саме тому я завжди любив твою підтримку.

— Бережи себе, Каору, — тихо промовив рокер, обережно провів долонею по моєму волоссю й повернувся на своє місце.

Вийшовши з бару, я одразу потрапив під дощ, який за кілька хвилин став значно сильнішим. Вулиці Ебісу блищали від води й світла рекламних вивісок, а люди поспішали під парасолями, намагаючись швидше дістатися дому, кафе або станції.

У цьому районі дорогі винні бари й ресторани з європейською кухнею легко сусідили з маленькими японськими забігайлівками, у яких ледве вистачало місця для десяти людей. Можна було вийти із закладу, де пляшка вина коштувала більше за місячну оренду, пройти кілька хвилин і опинитися біля прилавка, за яким літній кухар у старому фартусі смажив якіторі просто перед відвідувачами.

Я блукав без жодного напрямку, доки не опинився в одному з вузьких провулків неподалік від Ебісу-йокочо. Під червоним ліхтарем тулився крихітний заклад, відгороджений від вулиці прозорими пластиковими завісами. 

Усередині було тепло й тісно. За стійкою сиділи двоє чоловіків у костюмах, які сперечалися про бейсбол, а кремезний власник років шістдесяти лише коротко глянув в мою сторону й мовчки кивнув на вільний стілець.

— Що питимеш? — запитав чоловік, витираючи склянку рушником.

Скинувши мокрий капюшон, я сперся ліктями об стійку й спробував роздивитися пляшки за спиною власника, проте назви розпливалися перед очима. Тож мені вже було байдуже, що саме він наллє.

— Щось міцне. — спростив завдання я.

Власник затримав погляд на мені, після чого поставив невелику чарку й наповнив її шочю.

— Важкий день?

— Важкий рік. — Сумно посміхнувся я.

Чоловік лише кивнув — схоже, подібну відповідь він чув майже щовечора, — а потім поставив переді мною тарілку з кількома шпажками якіторі.

— Спочатку поїж.

— Сьогодні всі хочуть мене нагодувати.

Власник сперся долонями на стійку й мовчки втупився в мене.

— Сьогодні всі вирішили, що не хочуть відмивати підлогу після того, як тебе знудить, малий!

— Переконливо, — погодився я й відкусив шматок м’яса зі шпажки.

Він задоволено кивнув і відійшов до інших відвідувачів.

Пив я повільно, хоча після всього що залилося у мене в барі кожна наступна чарка наближала до стану, у якому я вже не зможу самостійно дістатися додому. Проте зупинятися не хотілося, адже тверезість повертала думки, а разом із ними приходили Мія, Дей і порожнеча у душі.

Через деякий час чоловіки в костюмах розрахувалися й пішли, продовжуючи сперечатися вже на вулиці. Власник увімкнув стару японську пісню, яку я пам’ятав ще з дитинства, і почав мовчки мити склянки, час від часу поглядаючи в мій бік.

Я сидів біля стійки, спостерігав за краплями, що стікали по пластикових шторах, і намагався пригадати, коли востаннє почувався настільки самотнім.

Можливо, річ була не в тому, що поруч нікого не залишилося. Навпаки, сьогодні навколо мене було більше людей, ніж за останні кілька місяців. Просто жоден із них не міг повернути ту людину, яку я втратив, або пояснити, як жити далі, коли звичний світ раптом став трохи меншим.

Після ще кількох чарок я залишив на стійці плату й підвівся. Ноги слухалися погано, тож довелося на мить завмерти, дочекатися, доки повернеться рівновага, і лише тоді рушити до виходу.

— Решта, малий, — озвався власник і простягнув мені кілька купюр.

— Не треба, дядьку... — я похитав головою й натягнув капюшон.

— Тут удвічі більше, ніж потрібно, — старий насупився й підсунув гроші ближче.

— Значить, завтра зможеш відмити підлогу, якщо я все ж повернуся.

Чоловік усміхнувся, проте гроші більше не простягав.

— До станції тебе провести? — запитав він.

— Сам дійду, але дякую.

— Це одразу видно, — пробурмотів власник, уважно спостерігаючи, як я намагаюся потрапити рукою в рукав куртки.

Піднявши долоню на прощання я вийшов надвір.

Дощ уже лив стіною, тому толстовка й джинсова куртка промокли майже одразу. Вода стікала з волосся за комір, холодила шию та спину, проте після гарячого приміщення й алкоголю це навіть здавалося приємним.

Я засунув руки в кишені й повільно пішов уздовж дороги, майже не помічаючи машин, які проїжджали поруч і розбризкували воду з калюж. У голові шуміло, ноги час від часу запліталися, а світло вивісок розпливалося перед очима різнокольоровими плямами.

Зупинившись біля краю тротуару, озирнувся й спробував зрозуміти, у якому напрямку знаходилася станція, коли зовсім поруч різко заверещали гальма.

Чорна машина зупинилася так близько, що хвиля брудної води з-під коліс накрила мене майже до пояса. Я відсахнувся, послизнувся на мокрій плитці й лише дивом залишився на ногах, в останній момент схопившись за дорожній знак.

Кілька секунд я розгублено дивився на джинси, якими стікала каламутна вода, а потім повільно підняв голову до лобового скла.

— Ти зовсім охуїв?! — закричав, відштовхуючись від знака й виходячи ближче до дороги. — Куди ти, блядь, дивишся?!

Машина залишилася на місці, і це розлютило мене ще сильніше. Я витер мокре обличчя рукавом, хоча під дощем це не мало жодного сенсу, і підійшов до капота.

— Ти мене не бачив чи вирішив, що тротуар — це частина дороги?! — продовжив я, нахилившись до лобового скла й намагаючись розгледіти водія крізь потоки води. — Вилазь із машини, довбойобе! Я з тобою розмовляю!

Чоловіча постать за кермом не ворухнулася.

Я стиснув зуби й з усієї сили вдарив долонею по капоту. Від різкого руху мене хитнуло вбік, проте я вперся другою рукою в машину й зумів утримати рівновагу.

— Спочатку мало не збив мене, облив із голови до ніг, а тепер сидиш там, наче тебе це взагалі не стосується?! — я знову замахнувся й ударив по металу. — Виходь і хоча б вибачся, шматок лайна! Чи тобі, блядь, двері відчинити?!

Дверцята з боку водія відчинилися раніше, ніж я встиг ударити втретє.

— Ну нарешті, — процідив я, відступаючи на крок і розминаючи долоню, яка вже почала боліти. — Зараз я тобі поясню, куди потрібно дивитися, коли ти…

Черевик ступив просто в калюжу, після чого водій повільно вийшов із машини й випростався на повний зріст.

Я замовк на півслові.

Довге світле волосся, яке він зазвичай збирав, цього разу було повністю розпущене й уже за кілька секунд прилипло до обличчя, шиї та мокрої білої сорочки. Краплі стікали по тонкій металевій оправі окулярів, збиралися на різких вилицях і зривалися з підборіддя.

Він зачинив дверцята й подивився на мене світлими очима, у яких не було ані злості через удари по машині, ані здивування від почутої лайки.

Лише той самий спокійний, незрозумілий вираз обличчя, який не виходив у мене з голови від учорашнього вечора.

Піднята для чергового удару рука повільно опустилася вздовж тіла, а всі слова, які ще мить тому рвалися з горла, зникли разом із залишками злості.

Я закляк, забувши про мокрий одяг, біль у долоні й дощ, який продовжував заливати обличчя.

До мене вийшов Дей.