Раді Вас бачити!

По тілу пробігли мурахи, щойно я торкнувся босими ногами холодної підлоги й потягнувся до чистого одягу, який для мене приготував Нейт.

Я окинув поглядом кімнату й укотре переконався, що він справді любить старі інтер’єри, які не мали нічого спільного з нашою рідною культурою.

Високі стелі з фігурною ліпниною. Важке узголів’я ліжка з червоного дерева, вкрите лаком. Підлога, викладена дрібною керамічною плиткою з бордовим, кремовим і чорним геометричним орнаментом. Уздовж стін — старі книжкові полиці, заставлені товстими томами, які, здається, ніхто не відкривав уже багато років. Навіть батареї були чавунними, із потертою білою фарбою, а вимикачі світла — круглими, старого зразка.

Усе в цьому будинку ніби давно зупинилося в часі. І лише люди за вікном та сучасні автомобілі нагадували, що надворі вже 2028 рік.

Коли я прочинив двері ванної кімнати, то ледь не зомлів. Тут на мене чекав не звичайний душ, а велика керамічна ванна, уже наповнена гарячою водою та густою піною. На невеликій дерев’яній табуретці поруч лежав чистий рушник, акуратно складений у кілька разів, а на полиці стояла свіжа пляшка мого шампуню.

От же ж гівнюк... Знає, як зробити трохи легшим навіть найгірший період у моєму житті.

Я зайшов усередину, поклав речі на раковину біля дзеркала й обережно занурився у воду. Від різкої зміни температури тіло мимоволі здригнулося, і я голосно застогнав, зрозумівши, наскільки вона насправді гаряча.

Спершу захотілося вискочити назад, але вже за кілька секунд м’язи почали розслаблятися. Я заплющив очі й відкинув голову на бортик ванни, дозволяючи воді зробити те, чого не могли ні алкоголь, ні безсонні ночі.

Проте варто було головному болю трохи вщухнути, як у думках знову з’явився Дей. Його вчорашній прихід не давав мені спокою, адже він ніколи не витрачав свій час без причини. Якби йому справді хотілося лише висловити співчуття через смерть Мії, він міг надіслати квіти або обмежитися коротким повідомленням.

Я набрав у долоні води й провів ними по обличчю, пригадуючи його уважний погляд. Дей явно чогось від мене хотів, і потрібно було зрозуміти, чого саме, перш ніж він з’явиться знову. А в тому, що вчорашня зустріч не була останньою, я майже не сумнівався.

Просидівши у ванні ще кілька хвилин, я вимив волосся, витерся й одягнув залишені Нейтом чорні джинси, толстовку та темно-синю джинсову куртку. Відображення в дзеркалі все ще мало нагадувало живу людину: почервонілі очі, темні кола під ними, кількаденна щетина й обличчя, яке за останні дні наче стало худішим.

Забрав зі спальні телефон я вимкнув звук, не відкривши жодного повідомлення, і спустився на перший поверх. З боку бару вже долинали приглушені чоловічі голоси, тому я пройшов через вітальню до важких дерев’яних дверей, за якими починався вузький коридор, що з’єднував будинок Нейта із закладом.

Щойно я зайшов у приміщення, мене зустрів знайомий запах вина й свіжозвареної кави. Бар іще не працював, тому у великій залі горіли лише лампи над стійкою та кілька настінних світильників, які залишали дальні столики в теплому напівмороку.

За одним із них уже сиділи троє чоловіків.

Нейт розташувався у своєму звичному кріслі, відкинувшись на спинку й поклавши одну руку на підлокітник. У другій він тримав келих, проте майже не пив, лише час від часу похитував його, спостерігаючи, як темне вино повільно стікає по склу.

Поруч сидів Шу — худорлявий блондин і гітарист, який часто виступав у барі Нейта. Довгими пальцями він несвідомо вистукував ритм по коліну, ніби подумки продовжував грати відому лише йому мелодію.

Проте найдовше мій погляд затримався на Котані.

З нашої останньої зустрічі він зовсім не змінився. Чорне волосся все так само недбало спадало на бліде обличчя, відкриваючи коротко вибритий правий висок і кілька різних за формою сережок у вусі. Майже чорні очі, пухкі рожеві губи, грубі каблучки на пальцях і татуювання, що визирало з-під коміра футболки, досі створювали враження, ніби він щойно зійшов зі сцени, а дорогою сюди встиг розбити комусь обличчя.

Однак я вже добре знав, що за цією небезпечною зовнішністю ховалося напрочуд миле створіння. Особливо тепер, коли Кота нарешті налагодив стосунки зі своїм кровопивцею й перестав постійно ховати справжні емоції за роздратуванням.

Він крутив у пальцях порожню склянку й щось тихо розповідав Шу, але, помітивши мене, одразу замовк. На його обличчі ще мить тому залишалася легка усмішка, проте тепер у темних очах з’явилося неприховане занепокоєння.