Раді Вас бачити!

Нейт помітив мене майже одночасно з Котані. 

— Виглядаєш трохи краще, — промовив він, уважно оглянувши мене з голови до ніг.

Підійшовши до столу я відсунув вільний стілець, скривившись від різкого звуку ніжок по підлозі.

— Тобі брешуть твої ж очі. — Коротко кинув я.

— Я сказав «трохи», а не «добре», — уточнив Нейт, звівши брову, після чого підсунув до мене чистий келих.

Я сів і кілька секунд дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чому він такий завжди уважний до мене.

— Ви давно тут?

— Достатньо, щоб Шу встиг двічі розповісти, чому гітаристи розумніші за всіх інших музикантів, — відповів Нейт, потягнувшись до пляшки.

Шу припинив вистукувати ритм і незадоволено глянув на нього.

— Я такого не казав.

— Ти витратив на це двадцять хвилин, — спокійно зауважив Котані, навіть не підводячи очей від склянки.

— Я пояснював різницю в музичному мисленні, — Шу випростався й перевів погляд на мене, ніби розраховував знайти хоча б якусь підтримку. — Це зовсім інше.

— Звісно, — відповів я, спостерігаючи, як Нейт наповнює мій келих. — Але сьогодні я все ще надто п’яний, щоб зрозуміти цю різницю.

— Ти ще нічого не випив, — Нейт поставив пляшку й затримав на мені похмурий погляд.

— Я говорив загалом.

Його губи стиснулися, проте коментувати мій стан він не став. Натомість підсунув ближче тарілку з м’ясом, сиром і фруктами, яку, схоже, теж приготував заздалегідь.

Котані дочекався, доки я візьму келих, і лише після цього повільно підняв на мене свої чорні очі. Звична насмішка, яка ховалася в їхній глибині, цього разу повністю зникла.

— Співчуваю через Мію, — промовив він, не намагаючись зробити голос м’якшим, ніж той був насправді.

Я опустив погляд на вино, у якому відбивалося світло лампи, і сильніше стиснув ніжку келиха.

— Дякую.

— Я не буду говорити, що з часом стане легше, бо мене завжди дратувало, коли люди несли подібну маячню, — Котані провів великим пальцем по одній із каблучок і ледь помітно насупився. — Але мені справді шкода.

Я зробив ковток, відчувши, як вино обпекло порожній шлунок, і лише після цього зміг знову подивитися на нього.

— Так звучить значно чесніше.

Котані коротко кивнув і відкинувся на спинку стільця, проте погляду не відвів.

— Нагі теж хотів прийти, але я сказав, що велика компанія тобі зараз навряд чи потрібна.

— Правильно сказав. Передай йому, що я подзвоню, коли буду здатен нормально розмовляти.

На губах Котані з’явилася слабка усмішка.

— Отже, нескоро.

Я хмикнув і відпив ще трохи вина.

— Приємно знати, що ти досі маєш почуття гумору.

— Я намагаюся.

Шу, який до цього мовчки слухав нас, перестав рухати пальцями й поклав долоні на стіл.

— Я не дуже добре знав Мію, — заговорив він, трохи нахиливши голову, — але вона одного разу змусила мене повністю перезаписати гітарну партію.

Я повернувся до нього, і в горлі відразу з’явилася знайома грудка.

— Як саме?

— Сказала, що перша версія звучала так, ніби я намагався спокусити власну гітару, але інструмент не відповів взаємністю, — Шу на мить заплющив очі, ніби й досі не міг повірити, що хтось справді наважився сказати йому подібне. — Я три дні злився, а потім зрозумів, що вона мала рацію.

Я опустив келих і тихо засміявся. Сміх вийшов коротким і трохи хрипким, проте навіть він змусив усіх трьох помітно розслабитися.

— Це дуже схоже на неї.

— Після запису вона прослухала нову версію й заявила, що врятувала мою кар’єру, — продовжив Шу, і кутики його губ ледь піднялися. — А потім змусила купити їй вечерю.

— Значить, ти їй сподобався. З тих, кого вона не любила, Мія просто знущалася безкоштовно.

Шу пирхнув, але усмішка швидко зникла з його обличчя.

— Вона була хорошою людиною.

Я відчув, як пальці на келиху знову напружилися, і повільно кивнув.

— Так. Була.

За столом запала тиша, проте цього разу ніхто не намагався негайно її порушити. Нейт крутив пляшку за шийку, Котані дивився кудись у бік вікна, а Шу знову почав тихо вистукувати ритм по коліну, хоча тепер рухав пальцями значно повільніше.

— Як ти? — за кілька секунд запитав Котані, повернувши до мене голову.

Я провів долонею по обличчю й важко видихнув.

— Не знаю.

Він трохи нахилив голову, уважно розглядаючи мене.

— Мені досі здається, що вона зателефонує, — я опустив руку й втупився в темну поверхню столу. — Що почне кричати, бо я знову не відповів на її повідомлення, або скаже, що приїде й сама розіб’є мені телефон об голову. Усі говорять про неї в минулому часі, а я кожного разу не одразу розумію чому.

Котані повільно прикусив нижню губу й розгублено опустив очі.

— Мабуть, голова ще довго відмовляється приймати те, що вже зрозуміло всьому іншому тілу.

Я подивився на нього, трохи здивований цією відповіддю.

— У тебе хтось помирав?

Його пальці завмерли на каблучці, проте обличчя майже не змінилося. Лише погляд на мить став значно темнішим.

— Усі постійно когось втрачають, Каору, — відповів він після невеликої паузи, підвівши на мене очі. — Просто не кожен хоче розповідати, кого саме.

Я кілька секунд мовчки дивився на нього, після чого кивнув, даючи зрозуміти, що не стану розпитувати далі.