Раді Вас бачити!

Я прокинувся від того, що до горла підступила гірка нудота, а крізь тонкі світлі фіранки просто в обличчя било холодне, різке сонце.

Ледь розплющивши очі, одразу зрозумів, що зараз було б непогано знову напитися. Або хоча б трохи пригубити, щоб голова не розривалася так, наче її от-от розчавить від цього дикого, нестерпного болю. Того самого, який приходить, коли ти тиждень поспіль плачеш, майже не спиш і не п’єш нічого легшого за ром чи текілу.

Ліжко жалібно скрипнуло, щойно я спробував повернутися на бік, намагаючись хоч трохи вгамувати шалені літачки від випитого. 

І в цю ж мить двері розчахнулися — до кімнати зайшов Нейт. У своєму збочено-пухнастому чорному халаті та з чашкою свіжозвареної кави, аромат якої змусив мене хрипло застогнати й прикрити очі рукою, щоб хоча б трохи стримати бажання блювати просто тут і зараз.

— Доброго ранку, милий, — промуркотів друг, підходячи ближче. — Я приготував для тебе...

Він простягнув мені чашку з напоєм, та я зупинив його жестом. Навіть дивитися на темну рідину було нестерпно. Нейт усе зрозумів, лише всміхнувся краєчком губ і сів у крісло навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Ти занадто бадьорий... Бісиш, — прошипів я на знак протесту проти його ідеального вигляду й повільно піднявся, спершись спиною на дерев’яне узголів’я ліжка.

Кімната хитнулася, і мені довелося на кілька секунд завмерти, стискаючи пальцями край ковдри.

— А ти — як гівно, милий. Але я все одно тебе люблю. — Він зробив довгий ковток й продовжив: — Як себе почуваєш?

Нейт був не з тих, хто добирає слова, але й по-справжньому не ображав людей, бо його вислови майже ніколи не були безпідставними. А щодо мене, то він завжди дотримувався принципу: краще гірка правда, ніж солодка брехня. І, авжеж, іноді це засмучувало мене до біса. Але принаймні він ніколи не обговорював мене ні з ким за спиною.

— Хочу випити... — Я потер лоба й утупився поглядом у підлогу.

— Тобі не здається, що час із цим зав’язувати? — Його погляд умить став серйозним. — Ти пішов у запій задовго до того, як Мія померла...

Від останнього слова я відчув, як тіло мимоволі сіпнулося. Пальці ще сильніше стиснули ковдру, але я втримався й спробував натягнути на обличчя фальшиву посмішку.

— І це каже людина, яка сама ж мені наливає? Чи не здається тобі це трохи лицемірним? — Я підняв голову й важко видихнув.

— Дотепер це здавалося тимчасовим. Але я помітив, що ти вже прокидаєшся з думкою про алкоголь. Мене це турбує. 

— Ти ж розумієш: якби не ЦЕ, я б уже давно накинув собі петлю на шию, — розвів руками я й глянув йому в очі, шукаючи хоча б дрібку розуміння.

Але його там не було.

На зміну суму прийшов панічний страх. Нейт закляк із чашкою в руці, і навіть його губи на мить зблідли.

Я не думав, не очікував, навіть не припускав, наскільки він насправді боявся моїх вчинків. Моїх думок. Мого бажання покінчити з життям. Але, попри все, він однаково слухав, підтримував і рятував.

— Ти завжди був таким, — пошепки сказав брюнет, опустивши очі й вдивляючись у порожню чашку.

— Яким? — уже знаючи відповідь, однаково запитав я.

— Егоїстом, Каору. Ти не думаєш ні про кого, окрім себе. Наче в тих, хто тебе оточує, узагалі немає почуттів.

Нейт відвів погляд до вікна, за яким повільно проходили люди й проїжджали автомобілі, не помічаючи нас крізь затемнені шибки. Його пальці ковзнули по краю чашки, ніби він намагався зайняти руки, щоб не сказати чогось іще.

А я остовпів, не в змозі нічого відповісти, адже справді не думав ні про кого, окрім себе. Ніби це горе стосувалося лише мене одного. Ніби інші були не здатні зрозуміти й відчути цей всепоглинальний біль.

Але вони теж страждали. Теж плакали ночами, коли залишалися на самоті.

Мама. Тато.... Нейт.

Вони розуміли. А я вперто завдавав їм ще більшого клопоту, не даючи прожити всі ці події, не даючи пережити цей нелегкий період у тихому траурі.

Моя поведінка нагадувала підлітковий бунт, особливо тоді, коли я не міг упоратися з виром емоцій і ледь не звів рахунки з життям, бажаючи більше ніколи не прокидатися. Та того дня Нейт випадково опинився поруч, і саме завдяки йому лікарі встигли врятувати мене після значної втрати крові й продовжили ці муки ще на невизначений час.

Але... я не можу дозволити собі жити. Не можу дозволити собі радіти й відчувати сонячне світло, поки їй залишилася лише холодна темрява по той бік нашого світу...

Сором накрив мене з головою, і знову підступила нудота. Тільки цього разу — від самого себе. Від власної слабкості й тупості.

Мені хотілося впасти на коліна перед найкращим другом і плакати навзрид, просячи в нього пробачення за те, що не можу бути просто хорошим товаришем. За те, що я звичайний баласт, який тільки й робить, що псує всім життя.

— Забули, — видихнув він, вириваючи мене з думок.

Нейт потер долонею обличчя, ніби сам намагався позбутися важкості цієї розмови, а тоді знову глянув на мене.

— Краще розкажи мені, що то були за кадри. Особливо блондин...

Його очі заблищали незнайомим досі хтивим вогнем, і мої брови мимоволі злетіли вгору. Зміна теми була настільки різкою, що я навіть не одразу зрозумів, про кого він говорить. Але одразу ж пригадав обличчя Дея.

— Ну, скажімо так, ти мене врятував учора... За що я тобі безмежно вдячний.

— То... — протягнув слідчий, трохи подавшись уперед. — Хто він? Не може бути, щоб простий знайомий настільки відверто ревнував.

Усмішка осяяла його обличчя.

— Та я тебе прошу! Це Дей, — коротко відрізав я.

— Стоп, той самий? Твоє перше кохання? — залився сміхом друг. — То ось як виглядає той, через кого в тебе не було жодних нормальних стосунків.

— Дурень, що смішного? Я його не кликав!

Рука навпомацки знайшла одну з подушок, і я, не вагаючись, жбурнув її в Нейта. Але він тільки ще дужче залився сміхом і вправно зловив її однією рукою.

— Що я можу сказати? Схоже, у вас це взаємне. — Він знизав плечима, продовжуючи стискати подушку біля грудей. — Бо я думав, він мене прямо там і кремує поглядом. Але здалося, що він занадто нахабний, тому я вирішив забрати тебе від гріха подалі.

— Не сміши мої шкарпетки. От що-що, а там точно все глухо, як у погребі...

— Ех, Каору, який же ти тупий. Там усе видно з першого погляду. Не знаю, чому він вирішив роз’єднати ваші долі, та почуття в нього залишилися. Сліпий ти.

— Авжеж, бовдуре, — буркнув я у відповідь, розуміючи, що він несе повну нісенітницю.

— Наші вже зібралися в барі. Котані теж прийшов. Тож давай збирайся. — Друг підвівся й кивнув на двері ванної. — Приведи себе до ладу, а то виглядаєш так, ніби я тебе щойно воскресив.

Він ще трохи затримався біля виходу з кімнати, окинув мене сумним поглядом, але більше нічого не сказав і просто пішов збиратися.

Чи був сенс мучити Нейта, щоразу дозволяючи йому мене рятувати? Чи не урветься колись його терпіння? 

І річ була не в тому, що я боявся залишитися сам.

Я просто боявся стати чиєюсь скорботою.