Раді Вас бачити!

Відчуття втрати світу поглинало мою душу. Здавалося — це кінець, і завтра, коли я прокинусь, побачу лише холодну, безмежну темряву.

Більше не було планів на майбутнє, не було інструкції, як звикнути до діри в серці, і жодних вказівок, заради чого продовжувати абонемент на існування...

Мій погляд затримався на білосніжній тонкій руці Айї, коли він укотре підняв пляшку саке, щоб наповнити мою склянку.

Я бачив ці руки в місячному сяйві, коли востаннє п’яний завалився до нього додому і, знаючи, що прощаюся, запам’ятовував кожну часточку його витонченого тіла. Особливо довгі музичні пальці — це було саме те, що вп’ялося в пам’ять назавжди. Бо вони здавалися такими ніжними… Такими обережними. Але я знав, що приношу йому тільки біль. Тому пішов, залишивши після себе добру гору питань, на які ніколи не дам відповіді.

— Чуєте… — хлопці підняли на мене очі. — То якого ви приперлися обидва? Вам-то що з моєї біди?

Заливши в себе останню чарку, я спробував повернути її на стіл, не порушуючи тиші, хоча тіло остаточно втратило здатність рухатися плавно.

— Ми ніхто одне одному, — продовжив, сам не очікуючи цього. — Наші пригоди залишилися в юності, та й їх можна сміливо назвати помилками, які краще забути. То чому ви тут?

Я не брехав. Я хотів закрити все, що стосувалося цих двох, у старому ящику на горищі. Адже, насправді, ніхто з них навіть не намагався до зараз хоча б в одному повідомленні запитати, як ми, прекрасно знаючи, що Мія була хвора з дитинства. То в чому сенс цієї вистави?

Дей важко видихнув і приречено подивився на Айю, який сором’язливо відвів очі, не бажаючи бути тим, хто почне пояснення.

— Ти вважаєш, що ми не повинні були підтримати тебе? — блондин холодно відповів питанням на запитання, поправив окуляри й легко торкнувся телефону на краю столу, перевіряючи час.

Я закляк на цьому жесті й згадав, що його, мабуть, чекає жінка. Прекрасна Лея, яку він так ненавидів через її невпинні спроби побудувати з ним стосунки, і яку він прийняв, щойно зрозумів, що наші з ним почуття більше не підліткова гра.

Прикривши очі від розчарування, я закинув голову вгору. Здавалося, хіба найгірший день у моєму житті міг стати ще жахливішим? 

Та раптом у голові спливла ніжна посмішка Мії.

Якось вона заспокоювала мене в один із літніх вечорів після того, як Дей розірвав наші стосунки. Хоча, насправді, він не просто кинув мене — він стер мене зі свого життя й навіть не попередив.

Тоді ми всією сім’єю поїхали на море, і Мія опівночі потягнула мене до води та сказала, що я мав народитися дівчинкою, а вона — хлопцем, бо інакше не розуміла, чому через чоловіків плачу саме я. А я сміявся й відповідав, що навіть тоді плакав би через хлопців, а вона все одно слухала б мене.

Та в ту мить її погляд упився в нічне небо, усіяне яскравими зірками, і вона, наче справді розуміючи мій біль, прошепотіла:

«Не кожна людина готова розбити свій світ заради тебе, але кожна може зруйнувати твій заради себе. Тому бережи те, що маєш, для того, хто стрибне за тобою, якщо стрибнеш ти».

Я посміхнувся сам до себе й розплющив очі, глянувши на двох дорослих чоловіків, яких майже не змінив час. Вони стали тільки ще більш привабливими. Ще більш манкими для всіх навколо.

І, найімовірніше, я єдиний довбень тут, який досі пам’ятає всі образи й час від часу прокручує в голові, як краще було сказати тоді, у 2009-му, о 12:15, біля супермаркету 7-Eleven.

Адже я єдиний, хто так і не побудував своє життя.

Так, у мене була робота й гарна посада, але тільки завдяки тому, що я дуже потребував грошей на лікування Мії. Наша сім’я була не надто забезпеченою, і вся ця сумна історія трималася на мені.

Тобто всі ці роки я жив тільки в лікарнях та офісі. І навіть не зрозумів, як застряг у тому ж віці — шістнадцятирічного хлопця.

Не переріс ті події, не пішов далі, не вилікувався. Я просто відклав усе на невизначений час, ніби колись зможу повернутися, відкрити той старий ящик на горищі й нарешті розкласти всередині все по місцях. Але роки минали, а я так і стояв поруч із ним, не маючи сил навіть доторкнутися до кришки.

— Вибачте, не хотів вас образити… — тихо прошепотів я на знак поразки. — Мені просто погано.

— Ми знаємо… Тому ми й тут. — Айя обережно поклав свою долоню під мою, а потім легко нахилив голову й поцілував її на знак того, що він справді поруч. Я мимоволі відчув, як холод пройшов потилицею, але сил реагувати не було.

Людей навколо ставало все менше, і я вловлював, як втрачаю зв’язок із реальністю. Спиртне на язику вже навіть не відчувалося, ніби я пив звичайну воду у спекотний день. Та десь віддалено розумів, що от-от мене знудить.

Я важко підняв погляд на Дея, який сумно розглядав мене — від волосся до ключиць, що визирали з-під сорочки. І просто втупився в його сірість, холодну й далеку, наче зимове небо. Я хотів побачити бодай натяк на те, що він тут заради мене, а не тому, що так правильно, як і все в його ідеальному житті. Я бажав, щоб він нарешті дав мені зрозуміти, що я існую…

Потім його погляд ковзнув на рудоволосого, чия долоня так і лежала під моєю. І майже непомітно в ньому промайнула іскра злості.

Чоловік раптом підвівся і вже за мить обійняв мене зі спини. Тепло його тіла лягло на плечі важко й майже нестерпно. Я затамував дихання й ледве не висмикнув руку з-під долоні Айї, але зупинився, щоб не зруйнувати момент. Чи дивно це? Ще б пак!

Я просто хотів присутності їх обох.

— Мені дуже шкода, що все так вийшло. Вона була ясним сонцем, така легка і добра. І я не міг не прийти. — Голова лягла мені на плече, і я був готовий поклястися, що відчув сльозу на шиї.

— Дякую… — стримуючи крик, що виривався з грудей, прохрипів я.

— Я б не пробачив собі, якби не прийшов… — ледь чутно прошепотів Дей. — Твій біль… мій біль…

На цих словах я прикусив губу, але не стримав сліз.

Рука ковзнула з-під долоні Айї, і я прикрив обличчя, намагаючись зупинити істерику. Та відчув, як чоловік позаду все міцніше стискає мене в обіймах.

Навіщо?

Навіщо Дей це робить, навіщо сказав це? Він же бреше, але я не можу сказати про це в голос. Не можу тут і зараз виплеснути все, що думаю насправді. Не той момент. Не та ситуація, щоб думати про свої жалюгідні почуття.

— Хочеш, завезу тебе додому? — притиснувшись губами до мого вуха, проговорив колишній.

— Не треба. У нього є особистий водій, — почувся знайомий голос десь збоку. 

Я витер заплакані очі краєм піджака й подивився праворуч.