Раді Вас бачити!

*Новий світ. День 6. Ранок*

Айвін з Тіріоном вже прокинулися і почали сніданок. На сьогодні в них була юшка з м'ясом. Тепла й смачна — страва насичувала силами, що знадобляться упродовж доби. Мисливець виглядав якимось засмученим, і парубок це бачив. Та лізти з питаннями не квапився. Звичайно, що йому було цікаво, він хотів допомогти сусіду, що так гостинно зустрів його і допомагав йому! Але Тіріон, взявши ложку супу, замислився, коли до рота залишалося зовсім трохи. Не наважившись закинути їжу у шлунок, чоловік подивився на Айвіна, поклавши ложку назад в тарілку. 

— Слухай, — невпевнено почав він. Почувши нарешті слова друга, юнак відклав і свою ложку. — Тобі доведеться з'їхати... 

Ці слова були настільки важкими, наче на хлопця дерево впало. Подих на мить перехопило, а до розуму прийшло страшне розуміння — він знову йде на вулицю. Тільки-но йому здалося, що він знайшов своє місце, знайшов той куточок, де йому були раді і де він відчував себе, наче вдома. Де була смачна їжа, тепле ліжко, надійний дах над головою. Зараз, в одну секунду, усе це обірвалося та пішло у прірву.

Увесь досвід виживання, який, як сподівався Айвін, уже не знадобиться йому, важким мішком знов ліг на плечі. Заплющивши очі, парубок уявив, як йому знову доведеться йти шукати безпечне місце, де йому не буде холодно, де його не дістане дощ чи сніг. Хлопець усвідомлював, що житло — це лише половина проблеми. Робота — ось що сильно впливатиме на його подальше життя. Аби влаштувати собі якесь спальне місце — потрібно буде витратити час на пошуки та на облаштування. Звичного хліву, в якому Айвін тримав і спальний мішок, і схованку — вже немає. 

— Якщо питання в грошах, то... — спробував врятувати себе юнак, сподіваючись, що мисливець передумає виганяти його, якщо хлопець буде платити за себе. Ті гроші, які він отримує у трактирі — небагато, звичайно. Та як плата за проживання у хаті, Айвін сподівався, вистачить. 

— Та до чого тут... — випалив Тіріон засмучено. Чоловікові також нелегко давалося це рішення. — Просто я та Моллі, ми вирішили одружитися. Скоро плануємо зіграти весілля... А... Ну... Я ж не можу привести наречену сюди третьою, та й прибрати цю хату треба. Я тут жив наче холостяк, тож домівка стала більше нагадувати печеру, в якій ведмідь жив, аніж місце, куди дівчину можна привести! 

— Зрозуміло... — із сумом у голосі сказав Айвін. 

— Ти, може, — обережно продовжив мисливець, — запитаєш Яшму? Зрештою, у вас там наче щось "відбувається"? Ну то може вона знайде місце для свого хлопця?! 

— Попитаю... — сказав юнак. 

Решту сніданку вони провели мовчки. Коли ж настав час робити роботу, Айвін раптово зрозумів, що його речей у цій хаті і немає. Він, як і в рідному світі, був наче собака безпритульний. Єдине, що він забрав від Тіріона — підкладку зі старої шуби, що рятувала йому життя у рідному Неназваному. Стоячи неподалік від хати мисливця, парубок кинув останній погляд на домівку. Тіріон вже зачинив двері і, судячи зі звуків, що лунали з відкритого вікна, вже навіть почав прибирання. 

Шлях до трактиру ще ніколи не був настільки довгим. Парубок обмірковував усе, що він міг зробити у цій ситуації. Єдиною його надією справді було те, що Яшма та дід Ларс дадуть йому хоча б якийсь прихисток. Він вже був готовий навіть працювати за дах над головою та їжу — аби тільки не повертатися до життя на вулиці. 

"Дивовижно, як я за ці п'ять днів, що я тут, звик до людського життя. Якби я сьогодні прокинувся не у хаті Тіріона, де тепло і є м'яке ліжко, а у своєму спальному мішку, на сіні — я прямо там плакати б почав! Ще ніколи й ніхто до мене так не ставився, а тут... І тепер знову на смітник?", — думав Айвін.

Зі спогадів почали спливати місця, де він був: верхнє озеро, нижнє озеро, зелене поле, велике дерево — усі ці місця зараз оцінювалися ним з погляду людини, що шукає притулок. На секунду в нього навіть пролетіла думка попросити пані Лів по допомогу. Але ця думка померла так само швидко, як і з'явилася. Він занадто мало знав аристократку, щоб просити її дати йому дах над головою, чи хоча б пошукати того, хто міг би це зробити. А віддячити їй — в нього не було чим. 

"Отак і залишуся я, сам на сам зі світом! — подумав Айвін. — Добре, спитаю ще в трактирі. Якщо не знайду притулку і тут — тоді вже буду шукати його на вулиці. Поки що не буду засмучуватися!"

Коли він прийшов до трактиру, до нього одразу ж підбігла Яшма. Дівчина виглядала, як завжди: сяючою та життєрадісною! Хлопець, розуміючи контраст емоцій, вирішив не псувати їй настрій власними проблемами. Зрештою, вони завжди були відносно поруч, тож повідомити їй про свою проблему Айвін міг у будь-який момент. Та й до того ж, власник трактиру — Ларс. Саме з ним потрібно було говорити, саме його, спочатку, хотів попросити по допомогу юнак. 

— Привіт, — задоволено сказала, майже промуркотіла Яшма. Грайливо підбиваючи хлопця своїм тендітним дівочим плечем, вона бажала трохи пограти з ним, поки не почалася рутинна праця. — Скучив за мною?

— Так, — розгубився юнак, посміхаючись. — Звичайно! — промовив він. — Як спалося?

Раптом дівчина наблизилася і, майже торкаючись власними губами вуха хлопця, промовила: 

— Спала я неспокійно! — хтиво говорила дівчина. — Я згадувала ту саму ніч на озері, де я лежала на землі, а ти, схилившись наді мною, дихав так важко, наче ти й не людина — а справжній голодний звір! 

— Яшмо, — тихо обурився юнак. — Ти сама мене так перевернула, і це ти так дихала! 

— Але потім я прокинулася, попила прохолодної водички і продовжила спокійно спати! — додала вже нормальним голос вона. Побачивши обличчя хлопця після її репліки, вона тільки дзвінко засміялася, радуючи своїм сміхом усіх присутніх. 

— Так, добре, що гарно поспала, — ніяково промовив юнак, який знову повівся на банальні дівочі маніпуляції. Він вже звик, що Яшма його дражнить, та на тлі думок про відсутність даху над головою, його захист до цих провокацій став слабшим. 

— Погуляємо сьогодні? — запитала дівчина. 

— Ну, можна... — промовив Айвін. 

І, після цих слів, вони обидва взялися до роботи. Хлопець працював і сподівався, що в трактирі є вільні місця. Хоча, він вже чесно для себе визначив, що погодиться навіть на клаптик ганчірки, що лежить біля входу. Так, як собака, але хоча б під дахом. Якщо Неназване та його околиці він знав, то ось це місце — загадка. І як тут виживати — ще більша загадка. Як підготуватися до зими, де перечекати холоди, де знайти колун та нарубати дров? Усі ці питання крутилися в його голові ще відтоді, як Тіріон повідомив Айвіна, що той має з'їхати. Але зараз — вони досягли свого піку. 

*В цей же час* 

Хельга тримала Калеба під руку. Хоч це і був рутинний день зі звичайною працею, але жінці зараз хотілося побути максимально поруч зі своїм чоловіком. Якби вони були трохи молодші та трохи дурніші — жінка б застрибнула чоловікові на руки і попросила б понести її. 

— Чому ти про Айвіна почала говорити вчора? — запитав Калеб. Йому не сподобалося те, що його дружина вчора почала нагадувати Лайлі про їхнього нового сусіда. Тож, аби не тримати непорозуміння, яке потім обов'язково виллється в образу, чоловік вирішив прямо зараз поговорити з жінкою. 

— Пробач, — сказала Хельга, не піднімаючи голови з плеча чоловіка. — Але... Не знаю... Не подобається мені цей Еміль. І я не впевнена, що хочу в його руки віддавати нашу Лайлу! 

— Чому? — запитав чоловік.

— Ну, як виявилося, по селу пустив плітки про Яшму саме він. Хоча... Сама Яшма рекомендувала його мені, але... Я більше вірю в те, що це вона зробила, аби на її Айвіна менше людей претендувало! — пояснила свою позицію дружина. 

— І тільки-то й всього? — здивувався Калеб. — Ну так, з Яшмою не дуже вийшло, але ти впевнена, що він це зробив навмисно? А щодо Айвіна... Він вже "її"?

— Ну... Вона розповіла мені, що була з ним на озері. Спокушала його, сам розумієш, до чого... — промовила Хельга. 

— Припустимо! — кивнув чоловік. 

— Ну і ось, Айвін не піддався! 

— Ого, — випалив Калеб. — Невже йому Яшма не сподобалася? 

— Та ні, — махнула рукою жінка. — З цим якраз усе добре. Він запропонував їй ліпше дізнатися одне одного, аби ані він, ані вона — не обирали кота в мішку! 

Калеб нічого не сказав. Його обличчя передало емоції та враження ліпше за слова. 

— Але Еміль все одно, як на мене, ліпша кандидатура. Зрештою, Айвін сирота і в нього й гроша за душею немає. В нього тут ні репутації, ні імені, ні майна! Я для доньки хочу ліпшого! 

— Ну, а ми? — запитала Хельга, піднявши сумний погляд на чоловіка. — Ми ж також не сиділи на золотій купі, будемо чесні... В мене була звичайна родина, в тебе також. Крамничка, що перейшла як спадок... Ну ти пам'ятаєш, скільки ми в неї вкладали, аби вона почала приносити прибуток? Та й майно, якщо чесно, справа наживна — сьогодні приходить, а завтра вже йде... А от чоловік з дружиною — це укладається один раз і на все життя. 

— От і я про що, — емоційно підтакнув чоловік. — Шлюб — це назавжди, а Айвіна ми ледь знаємо та й немає в нього нічого, що могло б свідчити на його користь! 

— Не злися, — лагідно попросила Хельга. — Я просто відчуваю, що Айвін гарна людина, от і все. 

— Але він менше тижня тут, як ти це відчуваєш?! 

— Жіноче! — промовила Хельга. Голос її був м'яким та лагідним, але говорила вона це так, що було чітко зрозуміло, що сперечатися про це вона не бажає. — Просто... Не знаю... — трохи нервувала вона. — Повір мені! Я ж не кажу, що ми маємо завтра підвести Айвіна та Лайлу під вівтар... Просто ну, не тисни її сильно у бік Еміля. А щодо майна... — швидко змінила тему Хельга. — Ну, а ми молодим нащо? Що Еміль, що Айвін — Лайла наша донька, тож допоможемо молодій сім'ї — все одно однією родиною усі будемо! 

— Добре, — тільки й сказав Калеб. — І щодо тиску, і щодо майна — добре. Але якщо до мене прийде Якоб і попросить про спільний обід — я йому відмовляти не буду, так і знай! 

— Я тебе кохаю! — наче кішка, промовила Хельга і потягнувшись, поцілувала чоловіка у щоку. — Домовилися! 

— От і усе, — чітко промовив Калеб. 

— Тоді... Ти не проти, якщо я сьогодні в обід трохи раніше піду? — ласкаво запитала дружина. 

— Чого це раптом? — здивувався чоловік неочікуваному проханню. 

— Ну, треба ж запросити Айвіна до нас на обід! Він хлопець сором'язливий, сам ніколи про подібне просити не буде! — пояснила дружина. 

— Ха! — засміявся Калеб. — Ти моя хитра кішка, — поцілував він дружину у маківку. — Добре, я дороблю твою частину.