Раді Вас бачити!

Емілі.

Влаштувати генеральне прибирання у квартирі напередодні свого Дня народження здалося мені чудовою ідеєю. До того ж мені страшенно хотілося вимити, вивітрити з будинку сліди присутності чужої людини, яка без дозволу вдерлась в мою оселю та рилася в моїх речах. Ууу, сволото, тобі дуже пощастило, що встиг втекти до моєї появи та не потрапив під мою гарячу руку! Я б тобі оченятка по видряпала та волоссячко(якщо воно в тебе ще є) повиривала!

Квартира, в який ми живемо з братиками, затишна та невелика: дві спальні, світла вітальня з великим м’яким диваном, та зручна, як на мене, кухня. Я не дуже вправна господиня, особисто мене цілком влаштувала б піца на вечерю щодня, та її залишки - на сніданок. Але я маю двох невгамовних маленьких братиків, тому мені доводиться для них періодично готувати, бажано щось не дуже складне.

Озброївшись відром з водою, ганчірками та пляшками з якимись чарівними мийними засобами, я якраз почала мити вікно в вітальні, коли у вхідні двері квартири постукали. Тихо чортихаючись собі під ніс та витираючи мокрі руки об футболку, я пішла відкривати двері. За порогом стояв не дуже привітний кур’єр у фірмовій кепці поштової  служби. Він мовчки щось шукав серед численних паперів у своїй великій сумці на широкому наплічному ремені. Нарешті він витяг звідти невеликий жовтий конверт та кілька якихось бланків.

- Емілі Адамс? – запитав він, не дивлячись на мене.

- Я Емілі Блант. Адамс – мій батько, але я не взяла його прізвище. Я Блант, як і моя мати.

Кур’єр ліниво кинув на мене короткий важкий погляд, повний втоми та байдужості.

- Адреса збігається. Отже, отримайте та розпишіться.

Він простягнув мені жовтий паперовий конверт, а разом з ним цілих три бланки, де я повинна була намалювати свою закарлючку.  

Кур’єр нарешті пішов, а я уляглася на диван у вітальні та відкрила конверт. В середині я знайшла лише короткий офіційний лист на фірмовому бланку якийсь юридичної фірми.

Шановна пані Блант.

З жалем повідомляємо Вам про смерть Вашого батька, Джейка Коннора Адамса, що сталася два місяці тому 17.04.2021р.

Відповідно до його заповіту, завтра, 17.06.2021р, о 12-00, за адресою: 137 N Grand Ave відбудеться оголошення його останньої волі.

Ваша присутність необхідна. Просимо підтвердити Вашу участь до кінця дня за телефоном (311) 555-1212 або електронною поштою contact@blackwoodpartners.com

Щиро співчуваємо Вашій втраті.

З повагою,

Паркер Вортінгтон

Юридична фірма

Blackwood & Partners

Я двічі перечитую лист, потім відкладаю його та довго лежу, дивлячись в високу білу стелю. Мій батько помер. Мій дивний, холодний, відсторонений батько помер два місяці тому, а жодний клятий собака не спромігся мені про це повідомити! Але чому?! Батько офіційно визнав мене своєю дочкою. На скільки я знаю, інших дітей та навіть близьких родичів він не мав. Тому я єдина, хто мав знати, що він помер. Чому тоді я дізнаюся про це лише зараз?!

Нічого не розумію. І нічого не знаю – де та від чого він помер, де він похований, що тепер буде з моєю фірмою та з опікою над братиками. Здається, я починаю нервувати. А ще – сумую, як не дивно. Все ж таки це був мій батько. Так, я не встигла його полюбити. Я навіть зблизитися з ним не встигла за ці чотири роки, з моменту, як ми з ним дізналися один про одного. Але я не безсердечне стерво, і мені зараз дійсно сумно та важко від новини, що мій батько помер.

Беру до рук свій телефон та деякий час вагаюся: зателефонувати в цю юридичну фірму чи просто написати їм листа для підтвердження свого візиту на завтра. В результаті обираю другий варіант, бо мені зараз зовсім не хочеться з кимось розмовляти. Відправляю короткий лист. Звичайно, я піду туди. І нехай так дивно збіглося, що це буде день мого народження, але я все ж таки віддам останню шану пам’яті мого батька.

Прибирання квартири завершилося, майже не почавшись. Настрій в мене зараз вже не той, ентузіазм повністю згас. Мені зараз хочеться одного: залізти з головою під ковдру та залишитися на одинці зі своїми сумними думками. Але я не можу собі цього дозволити, бо мені вже майже час їхати до школи забирати хлопчиків. Тому я швидко приймаю душ, стягую своє довге світле волосся у хвіст, закидаю брудний одяг до пральної машинки та виходжу з квартири.

Будинок, в якому знаходиться наша квартира, зовсім не великий, двоповерховий, на два під’їзди, в кожному з яких лише дві квартири – на першому та на другому поверсі по одній. Тож на весь будинок – лише чотири квартири. Всі мешканці знають один одного, бо більшість живе тут вже багато років. Тому незнайома людина чи авто одразу впадають в очі.

Саме таке авто я знов побачила на розі нашого будинку. Це був сірий седан, один з тих дванадцяти різних машин, які по черзі чергували біля мого будинку майже кожної ночі. Ось тільки зараз на вулиці білий день, а цей седан все одно тут, і я шкірою відчуваю, як крізь його затоновані вікна на мене хтось уважно дивиться. 

В мене зараз зовсім немає настрою бути ввічливою. Тому я оглядаюся навколо в пошуках якого-небудь не дуже об’ємного, але доволі важкого предмета. Великий шмат цеглини мені ідеально підходить. Підіймаю його з землі та дуже швидким кроком рухаюся в бік сірої автівки.

Здається, ті, хто в ній сидить, на таке не очікували. Вони ледь встигли в останній момент завести машину та рушити з місця. Втікають прямо в мене з-під нос, гівнюки! Я дуже, дуже цим не задоволена! Тому шмат цеглини летить слідом за їхньою автівкою разом з усією моєю люттю.

Мабуть, без чаклунства тут не обійшлося, тому що якимось дивом я таки влучила в заднє скло машини. Скло пішло тріщинами та осипалося, і перш ніж седан повернув на перехресті та зникнув з поля зору, я встигла розгледіти  в салоні дві чоловічі голови.

Отже, двоє дорослих чоловіків якогось біса слідкують за однією ще навіть неповнолітньою дівчиною. А якщо брати до уваги те, що таких машин я нарахувала дванадцять, то і цих переслідувачів може бути набагато більше.

Я всідаюся у свою улюблену маленьку червону машинку, яку я придбала три роки тому на свій перший великий гонорар за замовлення. Люблю її ніжно, вона мені дісталася не новою, але ще жодного разу мене не підвела.

Адреналін кипить в моєї крові та штовхає мене пуститися в погоню за сірим седаном. Але здоровий глузд таки бере гору. Час вже втрачено, я не зможу знайти цю автівку на вулицях міста. Та навіть якщо  якимось дивом і знайду, це буде доволі ризиковано – воювати самій проти двох дорослих чоловіків.

Важко зітхаю, невдоволено зсуваю брови. Сьогоднішній день явно не назвеш чудовим. Спочатку лист з новиною про смерть мого батька, тепер ця сутичка з невідомою сірою автівкою. Здається, я поступово втрачаю контроль над своїм життям.

Вирішую трохи посидіти в машині та охолонути, обдумати ситуацію, що склалася. Тепер я – найдоросліша у своїй маленькій родині. Яким би не був мій батько – все ж таки до цього дня я знала, що він стояв міцною скелею в мене за  спиною. Якби життя дійсно притисло мене до стіни, я б звернулася до нього по допомогу.

Тепер мені нема до кого звернутися. Я можу розраховувати лише на себе. Від моїх дій та рішень залежатиме моє життя та життя моїх маленьких братиків. Я маю бути сильною та виваженою, не наражатися зайвий раз на небезпеку. Бо, як виявляється, я вже два місяці живу без батька. Два місяці…Стоп. Два місяці тому помер мій батько, і приблизно тоді ж я вперше помітила дивне стеження за мною та моєю оселею. Ого, а ось це вже цікаво!

Мабуть, Аліша таки права: за мною стежать через мого батька. Але хто та навіщо?! Батька вже нема. Я ж нічого не знаю про його справи, ніколи не цікавилася його бізнесом. Може завтрашній день зможе пролити світло на цю ситуацію? Я маю купу питань, спробую отримати на них відповіді у юриста мого батька на оголошенні його заповіту.