Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Ну, і що мені тепер робити з Олівером? Як взагалі знімаються панічні атаки в рептилій?
Тягну його, притримуючи під лікоть, у бік парковки, намагаючись знайти на стоянці його автомобіль. Те ще задоволення – волокти високого та доволі кремезного чоловіка, який ледве тримається на ватяних ногах і постійно норовить спіткнутися й упасти.
Скошуюсь на нього. У тьмяному світлі вуличних ліхтарів він виглядає моторошно. Здається, він намагається вдихнути нічне прохолодне повітря на повні груди, але в нього ніби стоїть якийсь обмежувач у горлі, і тому вдихи виходять короткими та здавленими.
Так тобі й треба, гаде! Буде дуже весело, якщо ти здохнеш у муках прямо в мене на руках! Мої біди закінчаться швидко, а відплата буде справедливою!
Ну що ж за чортівня відбувається?! Я мрію про якнайшвидшу загибель Олівера, і при цьому продовжую тягти його, щоб спробувати врятувати йому життя.
— Де твоя машина? — кричу йому майже у вухо, незрозуміло навіщо – адже він задихається, а не втрачає слух.
Олівер підіймає руку й невизначено махає в бік парковки. Дуже допоміг, просто молодець!
— Де ключі? — нарешті здогадуюся запитати я.
Він намагається вивудити ключі з бічної кишені штанів, але в нього нічого не виходить.
Цього мені ще не бракувало – нишпорити в його кишенях. Але робити нічого! Я зупиняюся, однією рукою притримую Олівера, щоб він не впав, а іншою починаю шарити в його штанах: спочатку в одній кишені, потім, нічого там не виявивши, – в іншій. Ловлю себе на думці, що в цих моїх діях є щось майже інтимне.
Нарешті мені вдається намацати й дістати ключі зі штанів Олівера. Направляю брелок сигналізації в бік парковки й натискаю на кнопку. Бінго! Мені пощастило з першого разу: я бачу чорну машину, яка слухняно відгукнулася й блимнула фарами.
Підводжу Олівера до машини, відчиняю передні пасажирські дверцята й саджу його на сидіння. Що там ще потрібно робити в таких випадках? Розстібаю пару ґудзиків на його сорочці, потім згадую про пляшечку з водою у своїй сумочці. Трохи бризкаю йому на обличчя, рештою води намагаюся його напоїти. Він слухняно п'є, але при цьому захлинається, давиться, вода витікає з рота і розтікається по його сорочці.
Чорт, у мене не виходить. Чомусь приходить спогад, як у дитинстві, коли я плакала й не могла заспокоїтися, мама давала мені пити, але обов'язково повільно й дрібними ковтками. Вирішую спробувати цей метод на Олівері.
— Послухай мене: пий не поспішаючи й дуже маленькими ковточками, щоб ти не давився, розумієш? Давай спробуємо.
Він злякано й навіть жалібно дивиться на мене й киває головою. Він дійсно в паніці.
Підношу пляшку з водою до його рота й обережно нахиляю. Олівер робить один маленький ковток, за якийсь час наступний, потім ще. Нарешті він відсторонюється й робить довгий гучний вдих. Схоже, спазм відпускає, й Олівер нарешті може нормально дихати. Ура, це вже щось. Тепер його треба якось заспокоїти, відволікти.
Я присідаю перед ним навпочіпки, беру його крижані пальці у свої долоні й кажу:
— Ти молодець, Олівере, так набагато краще, правда? Будь ласка, подивись тепер на мене. Ти ж пам'ятаєш, хто я така?
Я розмовляю з ним, як з дитиною, але, якщо чесно, я просто не знаю, як правильно поводитися в таких ситуаціях, тому дію суто інтуїтивно.
— Відповідай, будь ласка, якого кольору в мене очі?
Я розраховую на те, що тут доволі темно, й Олівер відволічеться, намагаючись розгледіти колір моїх очей. Але він відповідає одразу й не замислюючись.
— Блакитні.
Він просто запам'ятав. Ну так, у нього ж феноменальна пам'ять. Треба запитати щось інше. Щось, що його відволіче й займе його мозок.
— Яких кольорів сукні ти сьогодні для мене вибрав?
— Бірюзову та молочну.
Нормальний чоловік назвав би ці кольори блакитним і білим. Але, мабуть, коли людям роздавали нормальність, Олівер розкладав горошок на своїй тарілці.
— Скільки дерев у тебе в саду біля будинку?
Розраховую, що питання його трохи розвеселить. Ну хто при здоровому глузді рахуватиме дерева?
— 34, — Олівер відповідає швидко й чітко, як на іспиті.
Тут уже мені б самій не впасти в паніку. Тримайся, Емілі, тримайся, все ще є надія, що він не маніяк.
— В якому віці у тебе був перший секс? — питання злітає з моїх губ, не встигнувши порадитися з мозком. Розуму не докладу, чому я запитала саме це. По суті, мені абсолютно байдуже, коли, де, з ким і як Олівер це робив і робитиме надалі, аби він мене при цьому не залучав. Навіть після укладення нашого шлюбу я абсолютно точно не збираюся дозволяти йому до мене торкатися.
Але моє питання вже пролунало, і зараз воно висить у повітрі, глузливо наді мною хихикаючи й чекаючи відповіді.
Олівер здивовано підіймає брову. Уперше за останні кілька хвилин у його очах з'являється щось, окрім паніки. Здається, мені нарешті вдалося його "увімкнути", хай і таким дивним методом.
— У 21 рік, — відповідає Олівер, цього разу повільно, явно не розуміючи, навіщо мені ця інформація.
Та я й сама цього не розумію, тільки відзначаю про себе, що він явно не зі скороспілих. Вирішую, що час вже якось викручуватися із ситуації й закінчувати цей самодіяльний терапевтичний сеанс.
Я відпускаю вже явно потеплілі пальці Олівера й встаю на повний зріст.
— Пристебнись! Я їжджу швидко, особливо після трьох коктейлів.
Сподіваюся, після цих моїх слів Олівер знову не впаде в паніку.
