Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Метушня цього дня, здається, все ще висить важкою хмарою над спорожнілим садом. Останні гості роз’їхалися, зі столів прибрали посуд і залишки частувань, гірку з подарунків перенесли в будинок і склали вже менш мальовничою купою посередині вітальні.
Моя весільна сукня недбало накинута на спинку стільця в кутку спальні. На підлозі біля неї відпочивають білі балетки зі сріблястими квітковими візерунками. Практично одразу після весільної церемонії Олівер відвів мене трохи вбік, посадив на стілець і простягнув мені цю пару зі словами: «Ти не зможеш проходити весь вечір у туфлях на високих підборах, може, зміниш їх на зручніший варіант?»
Олівер, мій милий Олівер. Ти знову подумав про мене. Або, скоріше, замість мене. Якщо так і далі піде — моя здатність мислити поступово атрофується через непотрібність, бо мій чоловік про все потурбується сам.
Помітивши, що я багато часу проводжу на балконі, Олівер розпорядився поставити тут два зручних плетених крісла з м'якими подушками та невеликий круглий столик. Зараз я сиджу в одному з цих крісел, загорнувшись у свій банний халат і поклавши на столик втомлені ноги.
Сьогодні мені довелося довго стояти, спілкуючись із численними гостями, а також багато танцювати — кілька повільних танців з Олівером і безліч швидких і запальних з невгамовними подружками нареченої. Якби не балетки, які Олівер власноруч надягнув на мої ноги, я б зійшла з дистанції ще в середині вечора.
У моїх вухах досі стоїть шум свята, що пролетіло. А перед очима хаотично спливають найяскравіші моменти дня, що минає: Олівер надягає мені на палець каблучку… одним із перших нас підходить привітати чомусь містер Вортінгтон… немолода ефектна блондинка (як виявилося — мати Кайла і мачуха Олівера) крізь зуби цідить свої привітання, поглядаючи на мене з погано прихованою ворожістю… різношерстий натовп гостей, які по черзі підходять до нас з Олівером для привітання; вони всі або до біса багаті, або вельми знамениті, або ж і те, і інше одразу…
Але сильніше, ніж нещирі привітання та оцінюючі погляди гостей, мене дратували камери всюдисущих журналістів. Вони були просто на кожному кроці. Спочатку деякі з них навіть намагалися керувати нами з Олівером, вимагаючи прийняти мальовничі пози, усміхнутися або поцілуватися на камеру. Мене це досить швидко розлютило, і я прямо в об'єктиви їхніх камер висловила, що якщо вони не дадуть нам спокою — то охорона попросить їх залишити територію. Уявляю, що після такого вони напишуть про це весілля й особливо про неврівноважений норовливий характер нареченої. Хоча… у цьому плані моя репутація мене абсолютно не хвилює. Думка суспільства про мою персону мені абсолютно не цікава.
Слава богу, були на цьому весіллі люди, яких я дійсно рада бачити. Крім моїх братиків і наших з Олівером свідків, я щиро зраділа маленькому колективу моєї фірми. На моїй секретарці Моллі, як вона й обіцяла, була одягнена дійсно карколомна сукня, від глибокого декольте якої неможливо було відвести погляд. Здається, вже до середини вечора вона примудрилася на це декольте підчепити одного з самотніх мільйонерів.
Коли більшість привітань уже стихли, до нас з Олівером підійшли Реджинальд і Сесілія з Абі. Помітно хвилюючись, Реджинальд вручив нам коробку з їхнім спільним подарунком і вимовив коротку вітальну промову. Сесілія тепло обійняла нас обох по черзі й навіть трохи расплакалася від розчулення. Коли ж черга дійшла до привітань Абі, замість слів вона зненацька розридалася, кинула на Олівера виразний погляд, повний болю та докору, і втекла в бік будинку. Реджинальд і Сесілія напружено перезирнулися. Сесілія спробувала продовжити свої привітання, але вийшло це якось зім'ято і незграбно. Я кинула обережний погляд на Олівера. Той стояв і в задумі кусав нижню губу. Я вирішила, що не ставитиму зараз йому запитань про причини сліз Абі, але пізніше обов'язково повернуся до цієї теми.
Дивно, як взагалі Олівер з його ненавистю до галасливих заходів і близької присутності безлічі чужих людей зміг так гідно пережити цей день. З боку він справляв враження гостинного господаря будинку і щасливого нареченого. І тільки коли я відчувала, як він мимоволі стискає мою руку трохи сильніше, ніж зазвичай, помічала, як нервово розширюються його ніздрі, бачила краплі холодного поту, що виступили на лобі, я розуміла, що в нього зараз йде серйозна внутрішня боротьба з панікою і тривогою.
В один із таких моментів я встала перед Олівером, загородивши його собою від усього іншого світу.
— Ходімо прогуляємося садом? Я трохи втомилася від усієї цієї метушні.
Ухопившись за його лікоть, я повела свого чоловіка алеями саду. Подалі від натовпу, від гучної музики, від спалахів фотоапаратів і настирливих розмов. Ми підійшли до лавочки, схованої від чужих очей зеленою стіною рослин. Олівер сів і злегка відкинувся, спираючись спиною на дерев'яну спинку. А я… я підійшла до нього і сіла йому на коліна, обійнявши його за шию. Навіть якщо мені не вдасться його таким чином заспокоїти, то вже точно вийде перемкнути його увагу.
Олівер завмер на кілька секунд, а потім обережно обійняв мене обома руками за талію і сильніше притиснув до себе, уткнувшись носом мені в шию і шумно вдихаючи мій запах. Я погладжувала його потилицю, відчуваючи, як ніжність теплою хвилею заповнює моє серце. Ніжність до цього красивого сильного чоловіка, що має свої людські слабкості. Слабості, які я готова зрозуміти і прийняти в ньому, і готова допомогти з ними впоратися, якщо це буде в моїх силах.
Кілька хвилин ми сиділи в тиші, практично не рухаючись. Потім Олівер не поспішаючи підняв голову, намагаючись спіймати мій погляд. Я злегка посміхнулася йому – впевнено, підбадьорюючи, а потім за потилицю притягла до себе його голову і поцілувала. Сама поцілувала. Перша. Тому, що так захотіла.
Не знаю, як Олівер ставиться до ініціативних дівчат, але зараз скарг від нього не надходило. Він так жадібно цілував мене у відповідь, немов я була довгоочікуваним ковтком води в пустелі. Я відчувала, як він потребує мене, наскільки я цінна і важлива для нього зараз, і це надавало мені впевненості й сил.
Нарешті ми важко відірвалися одне від одного, намагаючись продихатися.
— Напевно, нам час повертатися? — я злегка усміхнулася, гладячи Олівера по щоці, — Усі ці люди зібралися там заради нас.
Олівер посміхнувся у відповідь, а потім своєю чергою притягнув мою голову, і ми знову злилися в поцілунку…
Я усміхаюся цьому спогаду. Він ще зовсім свіжий, але вже встиг стати частиною історії. Нашої з Олівером історії. І чомусь мені здається, що це тільки її початок, найперша глава.
Чую кроки у себе за спиною. Олівер, як і я, одягнений у банний халат, виходить на балкон, присуває друге крісло ближче до мого і сідає поряд, знайшовши мою руку і сплітаючись зі мною пальцями.
— Здається, ми впоралися з цим днем?
— Так, місіс Бішоп, — Олівер злегка потискає мою долоню, — з нас вийшла чудова команда.
Я тихенько сміюся. У мене зараз просто немає сил на обурення, але вже завтра я обов'язково продовжу відстоювати право на своє дівоче прізвище. А як же інакше? Не можу ж я в усьому погоджуватися з ним! Навіть незважаючи на те, що він практично завжди має рацію…
— У сьогоднішньому дні є один незаперечний плюс: нас сьогодні стільки фотографували, що ми можемо не робити обов'язковий щоденний селфі-звіт.
Тепер черга Олівера сміятися.
— Точно, я теж про це подумав. Цікаво, серед гостей були ті, кому ми шлемо ці звіти, як гадаєш?
Я вмить стаю серйознішою. Так, я вже не така зла на цей контракт, як на самому початку. Але сам факт того, що хтось за нашою спиною керує нашим життям, обурює мене все так само.
— Думаєш, це можливо? Щоб ось просто так, відкрито, вони прийшли на весілля?
— Не зовсім відкрито, вони ж нам не представлялися в такій ролі, але думаю, бути присутніми серед сьогоднішніх гостей вони цілком могли. Чим більше я думаю про цей контракт, тим більше переконуюся, що це дійсно вельми продумана і багатошарова історія.
Ох, тут мені б промовчати, вибрати інший момент. Але ні, чортеня всередині мене знову забило хвостом. Я різко повертаюся до Олівера і запитую прямо в лоб:
— Скажи, а чому ти взагалі погодився підписати цей контракт? Тебе так приваблює моє ймовірне придане? Невже ти настільки любиш гроші, що добровільно здав себе в рабство на три роки?!
Ну, це я ще доволі коректно сформулювала те, що мучило мене вже два тижні. А могла б і альфонсом назвати, мисливцем за спадщиною. А що, з мене станеться!
Олівер важко зітхнув, потираючи перенісся. Помовчав, дивлячись кудись у підлогу. Потім все ж відповів:
— Якщо коротко — то і так, і ні. У сенсі так — в основному заради грошей, у всякому разі, це переважало на початку. Але не для того, щоб заволодіти твоїми грошима, а щоб врятувати свої. На мій бізнес в останні тижні здійснили низку атак, хтось намагається його зруйнувати вщент. А я несу відповідальність не тільки перед інвесторами, а й перед тисячами пересічних працівників та їхніми сім'ями. Що дивно, після підписання мною контракту ці атаки не припинилися. Спочатку я думав, що в такий спосіб мене просто змушують одружитися з тобою. Тепер уже я не знаю, що й думати.
Я сиджу притихла й огорошена. Ось тобі й альфонс, Емілі. А ти ще й допомагала, чим могла, тринькаючи його гроші направо і наліво!
— А що переважає тепер? — запитую тихо.
— Ммм? — піднімає брову Олівер.
— Ти сказав, що на початку в пріоритеті були гроші. А що тепер?
Олівер розвертається до мене всім тілом і бере мою руку з обручкою у свої долоні.
— А тепер головне в моєму житті — це турбота про місіс Бішоп. Вона ніжна і тендітна, попри наявність колючок. Але знаєш, ці колючки їй дуже навіть до лиця!
Олівер притискається губами до моїх пальців, і моє серце пропускає удар.
— Завтра мені доведеться поїхати на кілька днів. Спробую на місці розібратися в ситуації, що склалася. Тож нашу весільну подорож доведеться відкласти приблизно на тиждень, можливо днів на десять. Щойно я повернуся — ми одразу в неї поїдемо. Незалежно від того, з якими новинами я прилечу.
— Ти їдеш? — ця новина чомусь несподівано засмучує мене, кусає за серце.
— Я повинен, Емілі. Не думаю, що ти встигнеш скучити, — вимовляє Олівер із сумною іронією. Але я відчуваю, що встигну! Я вже сумую за ним тільки від однієї думки про те, що він завтра поїде!
— До речі, як ти думаєш, що сталося сьогодні з Абі? Тобі не здалося, що це були ревнощі?
Олівер відпустив мою руку і втомлено потер долонями скроні.
— Можливо, ти маєш рацію. Я вже давно помічав за нею щось таке… Погляди, усмішки, спроби кокетувати… Загалом не хвилюйся, я поговорю з нею…
— Я сама поговорю з нею, добре? Тобі зараз не до цього, — кажу, а сама згадую, як уже не раз помічала за Абі зайву цікавість, що межувала з нав'язливістю. Думала грішним ділом, чи не шпигунка вона. А виявляється — просто безнадійно закохана дівчина.
Олівер заривається пальцями в моє волосся, великим пальцем погладжуючи моє обличчя. Потім тягнеться до мене і цілує в губи — спочатку легко, невагомо, ледь торкаючись. Але поступово поцілунок посилюється, поглиблюється, і світ навколо мене знову відпливає разом зі здоровим глуздом у моїй голові.
