Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
На моєму телефоні, який я залишила у спальні, п'ять повідомлень від Аліші та сім пропущених від неї дзвінків. Здається, комусь украй знадобилася допомога друга. Та й я зовсім не проти зараз із нею поговорити. Не можу забути ці очі переляканого зайця перед удавом, якими вона вчора дивилася на Ітана.
Аліша відповідає на мій дзвінок практично миттєво, мабуть, сиділа з телефоном у руках.
— Емілі, ну нарешті! Де тебе носить пів дня?! – голос нервовий, злегка вимогливий.
— Обідала в саду, — відповідаю подрузі, по суті, навіть не збрехавши.
— Я можу до тебе зараз приїхати? Або ти до мене? Емілі, люба, будь ласка, якщо я зараз з кимось не поговорю – у мене мозок вибухне.
Я зараз без своєї машини і без грошей на таксі, тож вибір варіантів невеликий.
— Приїжджай ти до мене. У холодильнику ще залишилася їжа після вчорашньої вечірки.
— Мені зараз шматок у горло не лізе. Я б випила що-небудь.
— Спиртне теж залишилося, — усміхаюся з розумінням, — тож чекаю на тебе.
За пів години ми з Алішею вже сидимо перед басейном і потягуємо через трубочки коктейлі, які намішали з того, що зуміли знайти в холодильнику. Колір у коктейлів бурий і неапетитний, але на смак напої вийшли цілком стерпними.
Не скажу, що мені дуже хотілося зараз пити. На годиннику лише середина дня, та й вчора я випила чимало. Але після ранкових переживань мені просто необхідно хоч якось розслабитися. Не щодня відкриваєш саму себе з несподіваного боку.
Аліша сьогодні виглядає дещо незвично. Щоки трохи запали, а в очах з'явився якийсь істеричний відблиск. Вона то розсіяно посміхається, то задумливо хмурить брови.
— Емілі, він любить гори. Ти ж знаєш, як я їх ненавиджу. Я не катаюся на лижах і не ходжу в піші походи. А він уже багато років займається альпінізмом і обожнює дикий туризм. На його сторінці в Instagram сотні фотографій з різних куточків світу. На деяких він у шортах. Дивлячись на ці фото, мені хочеться облизати екран.
Я здавлено хмикаю, але швидко повертаю обличчю співчутливий вираз. Та вже, смішного тут мало. Ми ось з Олівером теж немов з різних галактик… Так, стоп, що означає «Ми з Олівером»?! Коли це встигли з'явитися якісь «Ми»?!
— Сподіваюся, ти не переспала з Ітаном вчора десь у далеких кущах саду? Думаю, це було б дещо поспішно, хоча, знаючи тебе – цілком імовірно.
— Ми трималися за руки, — сумно опускає голову Аліша, — і це поки що все.
Не можу повірити. І це Аліша, для якої секс навіть не завжди був приводом для знайомства з хлопцем! Ось які дива творить з людьми кохання.
— А як у нього з грошима? – запитую обережно.
Це особливо болюче питання. Чоловік без декількох десятків мільйонів на рахунку міг зацікавити Алішу не більше, ніж фігурка садового гнома на клумбі.
— Ітан розлучився рік тому, залишив дружині майже все, аби швидше отримати розлучення, — голова Аліші опускається ще нижче, — до того ж він активно займається благодійністю, він розповідав щось про допомогу дітям у гарячих точках світу.
Це звучить як особиста катастрофа для Аліші. Вона закохалася у чудового хлопця. Але проблема в тому, що їй ніколи не подобалися чудові хлопці, їй подобалися багаті й статусні.
— Тобі подобається з ним розмовляти? Цікаво його слухати? – запитую м'яко, намагаючись намацати точки їхнього з Ітаном дотику.
— Вчора після вечірки він відвіз мене додому, а коли приїхав до себе – подзвонив мені, і ми проговорили з ним до ранку. Я ніколи в житті так багато не розмовляла. У мене навіть щелепа тепер ниє.
Оце так, це романтично до неможливості! Мабуть, Ітан теж серйозно запав на мою подругу.
Чесно кажучи, мені подобається Ітан. Розмовляла я з ним поки що небагато, але очей від нього відірвати неможливо, такий він красень! Думаю, було б чудово, якби в них з Алішею щось вийшло.
— А коли він торкається тебе – ти щось відчуваєш?
— А ось це найцікавіше. У мене від його дотиків божевільні мурашки бігають по всьому тілу і якась тепла хвиля накриває з головою. Емілі, я поруч із ним немов старшокласниця в очікуванні першого поцілунку. Серце калатає, подих спирає, а в животі зав'язується ниючий вузол. Я ніколи й ні з ким нічого подібного не відчувала – ні з чоловіком, ні з моїм улюбленим рожевим вібратором. Відчуваю себе просто емоційно незайманою!
Ох, Аліша! Як завжди гостра на язик. Але щодо мурашок я її дуже навіть розумію. У мене від близькості Олівера цілі стада скачуть галопом.
— Емілі, здається, я божеволію, — Аліша вимовляє це настільки серйозно й приречено, що в мене серце щемно стискається. Обіймаю її за плечі й цілую в лоб, як маленьку.
— Ну що ти, це не божевілля. Це кохання. Хоча, в принципі, вони чимось схожі.
Якийсь час ми сидимо мовчки, дивлячись на бірюзову воду в басейні.
— Як у вас з Олівером? – несподівано запитує мене Аліша.
— Складно, – відповідаю коротко, не бажаючи вдаватися в подробиці. Чомусь мені зараз не хочеться ні з ким це обговорювати. Я й сама не розумію, що в нас з Олівером відбувається. Менше тижня залишилося до нашого з ним весілля. Але тепер це вже не здається мені такою катастрофою, як ще кілька днів тому.
Кручу на пальці каблучку, подаровану Олівером. Сонячний промінь химерно заломлюється у гранях діаманта, розкидаючи розсипи промінців. Красива каблучка. Усе, що вибирав для мене Олівер, було красивим. Або смачним. Або для мене необхідним. Це не були випадкові речі, куплені, аби щось купити. Він завжди говорить: «Сподіваюся, що тобі сподобається». Чому він хоче мені догодити? Чому для нього важлива моя думка і моє задоволення? Це банальна ввічливість і гарне виховання, чи все ж щось більш особисте? Чомусь від останньої думки в грудях у мене хвилююче стискається.
— Мені зранку дзвонила Кейті, — голос Аліші знов виводить мене із задумливості, — її вчора Тревіс додому проводжав. До речі, він мені нагадав величезного плюшевого ведмедя. Такого доброго й затишного. Цілком симпатичний хлопець, як на мене. Але Кейті чомусь все не заспокоюється щодо Кайла, каже, Олівер його вчора побив і за барки виволік за ворота. Переживає вона дуже за цього Кайла. То що там у них з Олівером сталося?
— Олівер разок дав йому по морді і вказав на двері. Ніхто нікого не бив і ні за що не тягнув, хоча однозначно варто було б. Мерзенний тип цей Кайл.
— Ось тут повністю згодна. Невже Кейті на нього запала? – Аліша здивовано здіймає брову.
— Схоже на те, — важко зітхаю.
— Катастрофа!
— Ага! Ще одна…
Аліша мовчки кілька разів киває. Так ми й сидимо з нею, втомлені й розбиті, тягнемо страшні на вигляд коктейлі й дивимося на блискучу від сонця воду басейну, думаючи кожна про своє, і водночас про одне спільне: про дивну епідемію закоханості, що раптово накрила нашу маленьку тісну компанію.
