Спочатку:
На сторінку книги
Наче одна мить промайнуло з десяток років і в родині Ліщуків підросла дивовижна квітка. Вродлива дівчинка виявилася ще й розумницею. Її хист до точних наук дивував шкільних викладачів. Та Яринка залюбки ганяла рідними вулицями на велосипеді й обожнювала свої квітники. Навіть огидні дід з бабою не заважали дитині радіти цьому світові.
Якось мама зібрала купу прання й не запхала до старої машини, а понесла на річку. Вона знала місце, де легка течія була прозорою й чистою. Оксана казала, що так білизна стає здоровішою. Та минуло вже кілька годин, а молодиця додому не квапилася.
Степан якраз повернувся з роботи й розхвилювався неймовірно. Він не був панікером, а тут стрімголов помчав на берег, наче передчував біду. Покликав кума, щоб уважніше обстежити узбережжя. Спочатку чоловіки знайшли миску з білизною, а нижче за течією, в очереті, потопельницю.
Як Оксана втрапила у свою останню халепу залишалося лише гадати, бо жодних слідів насильницької смерті районні патологи на тілі сердешної не побачили. А люблячий чоловік і донька осиротіли...
Не дивно, що старі Ліщуки зраділи смерті невістки та вже на сороковинах почали сватати синові молодиць. Тільки вірний Степан тихо плакав і тяжко переживав смерть коханої жінки. Наразі у нього залишилася єдина втіха - їх зернятко Яринка.
Сильна духом дівчинка вечорами сідала біля тата й читала йому книжки. Ні, Степан ходив до школи й букви знав, але так вони обоє відволікалися від втрати найдорожчої людини. І науки Яринка гризла так завзято, ніби намагалася довести собі власну міць. Знаючи про смерть мами, вчителі часто хвалили дитину за успіхи.
Та не треба думати, що дівча не мало серця. Вночі бідолашна занурювалася в подушки й довіряла їм свій невимовний біль. А вранці гордо підводила голівку й прямувала до школи. Так дні перетворилися на місяці та нова біда прийшла геть неочікувано.
Примітний і вільний Степан все-таки не зміг довго залишатися самотнім і якось повідомив доньку, що він одружується. Яринка хотіла кричати: «Тату, не смій!» Але вона була вихованою дівчинкою й тому сказала:
– Я знаю, що ти маму дуже любив. Та роби як хочеш, тобі видніше.
І скоро в хаті Ліщуків з’явилася швидка й жадібна Раїса. З собою вона привезла кілька мішків добра і... п’ятнадцятирічного сина. Дамочка працювала неподалік на спиртзаводі й регулярно тягала в дім (на животі) грілку зі спиртом. Такі вже тоді були часи, що люди крали на виробництві що могли. А карна система вправно рапортувала про свої досягнення й заплющувала очі на злочинний хаос по всій країні.
Тепер старі Ліщуки запхали злі язики в дупу й сиділи на своїй половині, наче тхори в норі. Тільки й така поведінка не дуже допомагала їм.
– Стьопо, синочку потрібна окрема кімната! – скоро заявила Раїса. – Ну, не може хлопчина тулитися в коридорі, мов чужий. Он твоя пихата дівка має цілу спальню, то хіба моя дитина гірша? І навіщо твоїм старим велика горниця? Смердіти можна й у малій.
А Степан дістав з буфета пляшку горілки, налив з півсклянки й мовчки випив. Саме такою тепер частенько була його відповідь новій дружині, адже оковитої в домі було хоч завались.
– Тату! Тату, допоможи! – якось почувся неприродний, як для спокійної Яринки, крик з кущів саду. Степан майстрував у повітці поличку й, наче вжалений, вибіг на крик доньки.
Яким же було його здивування, коли дівчинка наблизилась. У неї на руках, вище ліктів, батько побачив свіжі червоні плями від чиїхось пальців. А зі смородини спокійно вийшов прищавий пасинок та з посмішкою прошипів:
– Чого ти ореш, нещасна? Що я тобі зробив? Хотів лише підсадити на гілку...
Яринка кинулася повз батька, але той її зупинив:
– Кажи, що відбувається!
– Нічого... Тату, від тебе пахне горілкою. Навіщо ти її п’єш? – з болем у голосі запитала дівчинка.
– Щоб маму твою частіше бачити. Ну, що цей телепень від тебе хотів? – затримав важкою рукою хлопця господар оселі: – Поки тут постій!
– Він до мене чіплявся. Тату, скажи їй, щоб припнула свого дикуна. Бо як тебе поруч не буде... Я боюся! – такою сполоханою Яринка була, мабуть, вперше у житті. Виходить, що нові пожильці вже допекли всіх!
Степан міцніше стиснув руку підлітка й той завив від болю.
– Так кажеш - нічого не робив? А ти знаєш, що я за неї тебе однією рукою задавлю, «синку»?
– Відпустіть... Я більше не буду! Здалася вона мені, – скавчав стурбований пасинок.
– А тепер вголос: більше ніколи не подивлюся в її бік. Не чую! – вимагав від пацана Степан. Той повторив, а чоловік наказав: – Тепер геть з двору. Щоб я тебе не бачив, доки мати не покличе!
– А куди я піду? – відчуваючи силу, скиглив малий.
– Та хоч з мосту і в воду. Он, дивися, міст вдалині, – грізно промовив Степан, наче наказував хлопцю згинути. Це в ньому, разом з любов’ю до доньки, гуляла оковита й пасинок кинувся навтьоки.
Коли з роботи припхалася Раїса й дістала з-під грудей грілку зі спиртом, іскра перетворилася на полум’я. Спочатку Степан вилив крадену рідину з відкритого вікна й жінка кинулася на благовірного з кулачками:
– Що ти робиш? Я з таким острахом кожної зміни через прохідну добро в дім несу...
Та він штовхнув її на постіль і додав:
– Полеж, якщо красти втомилася. А ще я твого дурноголового синка з дому вигнав. Де плентається не знаю, але як знайдеш, поясни йому правила життя між нормальних людей. Починай виховувати, доки його хтось не прибив.
Раїса зірвалася з ліжка й несамовито закричала:
– Як це ти Олежика з дому вигнав? Ти його ненавидиш, бо він не твій! А свою все жалієш та пестиш. Звісно, вона ж донька тієї причмеленої...
Більше гидоти вона сказати не встигла, бо Степан як почув про Оксану погане, миттю пригадав якою лякливою, але ніжною була кохана дружина. Він розмахнувся й з усієї сили вдарив бабу по щоці. А рука у нього була важкенька й Раїса, мов пір’їна полетіла в подушки. Тепер вона справді злякалася та сховалась за ними:
– Ти здурів чи допився? Я ж тебе посадити можу!
– Дивись аби я твого байстрюка не посадив. Він сьогодні чіплявся до моєї дитини та здається не вперше. Яринка горда й не розповість. Це якби, не дай Боже, була схожа на тебе, то наплела б сім мішків. Чого ти розляглася, йди готуй нам усім вечерю. Батьки ще сьогодні нічого не їли. А Оксанка їх годувала тричі на день, – пояснив місце дружини на кухні Степан і пішов з хати.
Він довго сидів під виноградом, а серце рвалося до тієї, яку сильно любив! Тільки коли вона була поруч, свого щастя чоловік не помічав. Адже попереду планувалися довгі роки й він не переймався тим, як поводився й що говорив... А тепер життя перетворилося на пекло, та на цьому світі його тримала лише дитина.
Ввечері до двору повернувся горе-залицяльник. Він десь випросив цигарки й від малого гидко тхнуло димом. Хлопець з острахом глянув на вітчима та забився у свій куток, навіть не жаліючись матері.
День котився до свого завершення, а завтра буде новий.
