Спочатку:
На сторінку книги
Напередодні святкування чергової річниці «жовтневої революції», Яринку разом з іншими відмінниками навчання, відрядили до району. Керівництву школи вкрай необхідно було прикрасити парад новими комсомольцями. А паради в ті роки проходили скрізь! Вони були пишними та рясніли урочистими промовами й купою червоних прапорів.
Робити нічого й семикласниця Ліщук попхалася до райцентру виконувати розпорядження директора школи. Через негаразди в родині настрій дівчинки був на нулі та вона вимила коси дощовою водою й від цього її гарне волосся стало більш блискуче й шовкове.
Яринка вбралася в офіційний костюмчик, що без діла висів у шафі й у такому вигляді опинилася в коридорі райкому комсомолу з іншими дітьми. Там діловито сновигали розфуфирені молоді дамочки та інколи поважно крокували засупонені краватками чоловіки.
Врешті групу підлітків запросили до невеличкої зали, стіни якої були прикрашені довжелезними кривавими прапорами. Там і тут, на стягах і вимпелах, був золотом вигаптуваний профіль комуністичного вождя - володимира леніна.
Скоро за столом розсілися члени президії. Та захід чомусь не починали, ніби чекали ще на когось. І дійсно через кілька хвилин на сцену вийшов міцний дядько, в бездоганному сірому костюмі. Поведінкою й поставою він був схожий на кіношного героя громадянської війни. Такий собі бравий командир, тільки що без чапаївської бурки та шаблі...
Ось тепер довготелесий секретар райкому комсомолу задоволено посміхнувся й розпочав «посвяту». Ймовірно він так звик виконувати цю роботу, що нагадував робота. Кликав претендента й чіпляв на груди «щасливця» (раніше придбаний майбутнім власником комсомольський значок) та переходив до наступного.
Раптом той пан, що запізнився, кивнув своєю сивою головою й комсомольський лідер вмить перетворився на цуценя біля ніг господаря. Він нахилився й покірно махнув головою та повернувся до виконання своєї місії. Поздоровив ще кількох хлопців з паралельного класу, а потім запросив Яринку.
Бідолашна зраділа, що скоро ця фігня скінчиться й можна буде вийти на свіже повітря. Бо ті захоплені очі жіночок, що впивалися своєю відданістю в пана з орденом леніна на лацкані, просто вбивали!
Вона хотіла прямувати заданим курсом, але пан з ідеальною зачіскою поманив її пальцем до себе. Яринка відчула всередині якийсь гидкий рух та волі господаря дійства підкорилася. А дядько встав і від процесу чіпляння на дівочі груди маленької залізячки відверто захмелів. Потім натхненно стиснув дівоче рученя своєю клешнею та навіть зашарівся...
– Вітаю зі вступом до влксм - молодої опори комуністичної партії! Коли передовий загін очолюють такі вірні комсомольці, ми непереможні! – відшліфованим промовами голосом видав нісенітницю й на цьому урочисте катування повинне було завершитися, але комсорг додав:
– Товариші комсомольці! Ось ви й стали частиною славетної організації, напередодні великого свята. Цей день особливо запам'ятається вам ще й тим, що наш скромний захід нагородив своєю присутністю товариш Дейнека Потав Свиридович - перший секретар райкому партії. Прошу всіх встати й подякувати аплодисментами! – дамочки зірвалися на ноги й мало не кинулися тому «шановному» на шию, та його увага була прикута лише до одного предмета. Райкомівський секретар задоволено посміхався й не відводив очей від Яринки.
Скоро групу дітей таки відпустили й вони купками дійшли до автостанції, де роз’їхалися рейсовими автобусами по домівках. Але вдома на новоспечену комсомолку знову очікував черговий скандал.
З моменту, як татова дружина залишилася без сина, того за віком взяли до війська, вона стала геть неадекватною. Жалілася на недостатню увагу з боку чоловіка й діставала лайкою старих Ліщуків. А Степан, тим часом продовжував прикладатися до пляшки й лякав цим доньку.
Звісно на фоні сусідів, вони ще й нормально жили. Бо зліва, родина Шестопалів, регулярно билася. Чоловік ганявся за дружиною кругом хати, з сокирою в руці, а їх сини також за щось постійно чубилися та ходили з побитими обличчями.
По праву руку ситуація була ще гіршою. Колись там, у старій хатинці, жила самотня бабуся. А як померла - її дім за копійки викупила парочка росіян. І почалося! Жінка величала себе Шуркою й регулярно гнала пійло, що тхнуло на пів вулиці. Той двір, через гидкий сморід, тепер облітали навіть сільські птахи.
А її невгамовний Корнєй збирав пляшки на смітниках і щодуху волік їх до пункту здачі склотари. Потім нализувався до чортиків, чіпляв на картуза червону квітку й теліпався селом, п'яний мов чіп, та вигукував непристойні матюкливі частушки. У власному дворі до нього приходило «друге дихання» й тоді він брався за батіг та ганяв ним гостей і свою благовірну.
Звісно телевізори в кожній хаті вже були, але після подібних прем’єрних показів до серіалів про радянських розвідників і боллівудських красунь діло не доходило.
Підсумовуючи «радість» буття на селі, Яринка просто марила вибратися кудись. Вона щиро бажала забути про жахливу смерть мами, відьмацькі схильності баби Явдохи, нахабну дружину тата і його нескінченний похмільний синдром.
Тому як тільки закінчила вісім класів, не роздумуючи подала документи до технікуму приладобудівників, що знаходився в районному центрі. Безмозких абітурієнтів там зібралася сила-силенна, але її знання не викликали жодних сумнівів і восени дівчина стала студенткою.
Їздити кожного дня з десяток кілометрів до села було геть нерозсудливо. Яринка порадилася з татом і орендувала кімнату в райцентрі. На першому курсі вона відверто сумувала. Шкільна програма мало цікавила відмінницю навчання та на вихідні вона мчала побачити батька. Правда кожного разу з острахом спостерігала, як він котиться в прірву і все більше нагадує сусідських дядьків.
– Таточку! Прошу тебе, не пий ту гидоту, – молила вона Степана, а він лише сумно посміхався й притискав її до серця, бо зі смертю Оксани втратив сенс буття.
– Не гнівайся, дитинко! – плакав колись гордий чоловік. – Я твою мамку не вберіг. Все виконував плани п’ятирічки й грамоти додому носив. А вона просто пішла за водою...
– Але ж то був нещасний випадок. Мама плавати геть не вміла, – пестила його мокрі щоки дівчинка й відчувала в собі такий страшний біль, що краще б додому не їхала.
Якось в один з таких вихідних Степан дістав зі столу картонну теку й простягнув Яринці документ:
– Тримай, маленька. Це тобі.
Яринка кинула поглядом на папір й отетеріла:
– Навіщо, тату? І чому мені? А як же дід з бабою чи твоя язиката відьма?
Та Степан тяжко зітхнув і пояснив:
– Дід з бабою нікуди не дінуться. Хай собі живуть. Скільки їм там залишилося? А з Раїсою я офіційно розлучився й немає в неї тут ніякого права на власність. Тому бери й заховай до часу...
– Так нехай вдома полежить, – відклала на стіл свідоцтво щира дитина.
– Ні-ні! З собою забери. Нехай при тобі документ буде. Знайди якесь надійне місце чи комірку в банку зніми. А ще ось - ощадна книжка, – простягнув сіреньку книжечку Степан, наче прощався з донькою.
– Тату, що відбувається? Це ж усі заощадження, які ти заробив. А в мене стипендія й тьотя Фрося за кімнату п’ятнадцять рублів бере. Це недорого. Будь ласка, поясни, – стривожилася дівчина.
– Та нічого пояснювати. Ти моя гордість і втіха, а ще на мамку страшне як схожа... Не переймайся, донечко, все добре, – лагідно обійняв її Степан і вже мріяв про склянку горілки.
З тим і поїхала Яринка навчатися. Вона поклала цінні папери до банківського сховку, бо вже отримала паспорт громадянки срср і могла приймати дорослі рішення. Так вийшло, що гарнюня квітка в цьому житті дуже швидко подорослішала.
Після закінчення першого року навчання вони з татом мріяли помандрувати до Криму. Тільки не встигла донька зі Степаном позасмагати біля моря, як доля відібрала в неї не мрію, а батька.
Казали, тато йшов зі зміни чомусь один і пішки. А вечірня електричка - вона ж не жінка й не може оминути чи відійти... Степана Ліщука потяг розрізав, як ніж масло й залишив Яринку на світі геть саму, з відчаєм і пекельним болем.
