Спочатку:
На сторінку книги
Тарас Омелянович Стахів – батько Яреми й колишній чоловік Броніслави Устимівни вже не перший рік жив і працював у столиці республіки. Колись неймовірно закохана парочка: молодий журналіст і студентка медінституту подарували життя хлопчикові, що виріс копією тата. В усьому: у світлому розумі й звитязі до праці, нетерпимий до брехні, лукавства чи лінощів. Саме за ці дивовижні якості цінувала тоді свого чоловіка талановита Броня.
У ті часи було небагато охочих іти на ризик. Але журналіст Стахів робив репортажі, за які його інколи обіцяли ув'язнити, казали що грається з вогнем, а потім хвалили й називали «гласом народу». Так і став суперечливий репортер примітною особою. Якось його внесли до складу групи, що освітлювала поїздку урядової делегації. Потім прикріпили на постійній основі й через те вдома він майже не бував.
А молода й сильна Броніслава впевнено освоювалася в серйозному закладі, зі складними пацієнтами. З сином родина проблем взагалі не мала. Він зростав такою собі окремою гілочкою на родинному дереві. І коли настав час визначитися з професією, варіантів не розглядав, обрав юриспруденцію.
Та якось підлі язики донесли Броніславі правду про зраду коханого. Виявляється в групі репортерів була молода вертихвістка, що прибрала до рук серце харизматичного колеги. Подружжя гамірно поспілкувалося телефоном, а повернувшись з відрядження Тарас знайшов валізу в коридорі й ультиматум дружини про розлучення.
Все спалахнуло й розтануло, наче блискавка в небі й журналіст повернувся до столиці та скоро отримав постійну роботу на телестудії. Син захистив диплома й поїхав до одного з віддалених районів, на практику. А Броніславу Устимівну, поки тимчасово, призначили керівником психіатричної клініки.
Передісторія завершена та в нинішній ситуації Ярема відразу побачив світло в кінці тунелю. Ясно, що треба рятувати Яринку від незаконного звинувачення, але коли цей випадок об'єднає їх родину - було б ідеально! Адже немає в світі дитини, що в будь-якому віці, не мріє знову побачити тата й маму щасливими разом.
Звісно за всі ці роки колишні навчилися спілкуватися. Періодично батько цікавився успіхами сина або просто запитував: як справи? Певно, що про його життя запитувати було б зайвим. Кожного тижня обличчя політичного оглядача з'являлося в телевізорі й таким чином його справи були очевидними. Ось і придумала тієї ночі психологиня безпечну поїздку сина у лігво гада, що міг не лише зруйнувати життя закоханих, а й знищити фізично.
Тарас Омелянович вислухав ідею колишньої дружини й страшенно зрадів. Він сказав, що давно мріяв проїхатися країною й зробити передачу, про життя віддалених населених пунктів. Від такого цинічного визначення, щодо рідних місць, Ярема лише посміхнувся та на вояж з батьком погодився. Виходить його маленька зіронька, своєю бідою, спробує об’єднати родину?
Оглядач Стахів збирав групу, Ярема обережно попередив колишню орендодавицю Яринки, пані Єфросинію, про можливі репортажі. А та зі своїм сином Едуардом почала думати: хто зважиться свідчити у суді. Та, як завжди, десь «протекло» й Дейнеці зателефонували з області.
– Ти що ж собі, паскудний щуряче, думаєш? – перше, що почув райкомівський секретар від свого обласного куратора. – Я тобі стільки років зад прикривав, а він викликав у гості політолога Стахіва!
– Я нікого не викликав, перепрошую... – слухав відбірні матюки від старшого партійного товариша Дейнека та нічим зарадити не міг.
– А чому тоді мені доповіли, щоб готувався до наїзду столичної групи репортерів? Я їх точно не запрошував і геть не готовий рапортувати про досягнення, яких у нас кіт наплакав, а порушень хоч греблю гати! Ти, стара тварюка, знову щось намутив зі своїми бабами? Бо мене саме так інформували.
Потап з розмаху всівся у своє високе крісло й зрозумів, що історія з нічийною дівчинкою та її пошуками можуть закінчитися для нього дуже погано. І навіщо він тільки доручив прокурору Горінченку знайти й покарати ту малу, за сфабрикованими звинуваченнями? Ясно ж, що ніхто не підтвердить її захоплення наркотиками, не знайде відбитків дівчини на пакунках, та й покупців зілля у неї також немає! Якби все було тихо, він підкупив би парочку свідків, але тепер лише власна шкура набуває значення.
Партійний секретар запевнив обласне начальство, що зробить усе, аби журналюги нічого поганого не накопали. А ще підготує найкращий банкет, після якого ті забудуть, як їх звали й повезуть до столиці гарні підсумки. Інших думок у розбещеного жирним та безкарним життям ірода не виникало. Він галопом вибіг до райкомівського двору й викинув зі службової Волги водія:
– Геть! Я сам...
Микола тільки встиг причинити за божевільним шефом дверцята й дивився як той помчав у невідомому напрямку, підіймаючи куряву на дорозі. А напрямок був передбачуваний. З піною на губах Дейнека заскочив до прокуратури й заволав черговому:
– Крути ту кляту вертушку, бо вирву на хрін!
Прокурор Горінченко почув лемент друзяки зі свого кабінету й вийшов назустріч:
– Ого-го! Які люди й без охорони... Ти чого це тут влаштовуєш бедлам, товаришу перший секретар? Мої підлеглі тебе слухатися не зобов'язані.
Дейнека не оцінив жарт друга й схопив того за волохату руку:
– Мені наразі не до твоїх жартиків і шарад! Ходімо, треба поспілкуватися тет-а-тет. Я навіть не знаю: з чого почати...
Горінченко замкнув на ключ свій кабінет, дістав із сейфа гарний коньяк і налив обом у кришталеві склянки. Він вислухав плутанину, якої не очікував почути від свого самовдоволеного й незалежного брата по розуму, а потім сказав:
– Да-а! Знав я, що ця афера закінчиться погано. Потапчику, ти стільки бабів перегуляв, а в халепу вляпався через молекулу, котру й під мікроскопом не побачиш. І я купився на твій кураж. Хто ж знав, що за нею стоять такі могутні доброчинці? Тільки те, що ти пропонуєш - не варіант. Я не можу викинути чи випадково забути про вже відкриту справу. У мене підписані свідками протоколи лежать і підготовлені люди на слухання чекають.
– Та на... ти мені все це кажеш? Хіба я геть дурний? Але щось же треба робити. І чому я відразу не здогадався про високі зв'язки пихатого негідника? Він же завжди поводився тут, як пан! Що хотів те й вертів, клятий адвокатишка!
– А може треба частіше заглядати в досьє людей, що під тобою ходять? Ось я, наприклад, уважно читав біографію радника та позицію його татка знав. Але ніяк не прив'язував їх родину до малої циндрі з лісу. Та й розлучився з матір'ю нахаби той оглядач давним-давно. А тут, бачите, зацікавився законністю на периферії! Я й сам наразі не тямлю, що нам робити. Хіба що зателефонувати до кремля? Вибач, друже... Це я від безпорадності пожартував, – тепер активно протирав свою лисину великою хустинкою районний прокурор і відчував, що й під ним земля потроху плавиться.
